Висока ймовірність проведення позачергових виборів була очевидна відразу ж після проведення попередніх. Про що зазначив багато хто з аналітиків, у тому числі й автор. Але особливої радості від прогнозу, що збувся, чомусь немає. Можливо, тому не хочеться обговорювати відповідність указу про розпуск парламенту букві Конституції — у кожного політично небайдужого читача є щодо цього своя однозначна думка, на яку не може вплинути жоден експерт, хоч яким би авторитетом у галузі конституційного права він би був. І хоч що б там казали добродії-юристи, в умовах фронтальної кризи, за великим рахунком, думка читачів і всіх виборців означає набагато більше, ніж думки будь-яких експертів. А давити на неї на користь тієї чи іншої сторони конфлікту, намагаючись переконати тих, хто вагається, й байдужих, немає ні найменшого бажання. Цим і так займається більшість наших «незалежних» політологів та експертів. Замість цього спробуємо поглянути на перспективу розвитку конфлікту, хоча б у першому наближенні. Адже побоювання можливих озброєних зіткнень і тривалої дестабілізації економіки об’єднує навіть найнепримиренніших опонентів. Конфлікт усе більше загострюється, й варіанти типу: зібрати речі та їхати в столицю на Майдан боротися за справедливість або виїхати на час з країни, наприклад, на курорти Туреччини чи Єгипту, поки все уляжеться, чи просто пересидіти вдома особливо не висовуючись, розглядають зараз багато хто як на заході, так і на сході країни.
Коли шановні опоненти говорять про зацікавленість у збереженні стабільності, то це той рідкісний випадок, коли наші політики говорять правду, — великий бізнес, що фінансує обидва табори, менше за все зацікавлений у тривалій нестабільності суспільства. І коли ризики, що тільки розглядаються, перевищать очікувані політичні дивіденди, сторонам скомандують: «Break», і Федорович помириться з Андрійовичем, як Матроскін із Шариком. Можна спрогнозувати, що сигналом для великого бізнесу розвести конфліктерів можуть стати перші ознаки насильства, наприклад, масова бійка. Це легко перевіряється — у цьому випадку до передбачуваного сигналу криза зачепить економіку значно менше, ніж у часи Майдану. Буде меншим падіння гривні, отже, внесків із депозитів, ажіотажного попиту товарів тривалого користування і т.д. Також надто малоймовірне й тривале затягнення кризи — політичні ігри — річ вельми перспективна, але й рентабельність забувати не варто. А перехід кризи у фазу тривалого протистояння неминуче призведе до падіння ВВП, у чому також ніхто не зацікавлений. Отже, якщо вибори й будуть перенесені, то не далі, ніж на осінь.
Гадаю, що у вирішенні конфлікту знову не останнє слово буде за європейськими структурами, які вже не зможуть дипломатично ухилитися від відповіді. Зрозуміло, що їхнє становище тепер не настільки просте й однозначне, як в листопаді 2004. А з урахуванням того, що й Москва, судячи з усього, другий раз не наступить на граблі 2004 року й виявить не властиву їй політкоректність, можна спрогнозувати вироблення явної й не прихованої загальної позиції ЄС і РФ щодо українського питання.
Також цілком можливо, що знову компроміс буде оформлений судовим рішенням вищої інстанції.
Загалом, можна упевнено зазначити, що конфлікт не виллється в трагедію національного масштабу.
Якщо все не так погано, то чому так сумно? Чому на Майдан тягне тільки з професійної цікавості? Тому що дуже очевидно, чим усе закінчиться, незалежно від того, відбудуться вибори навесні чи восени.
Народ знову повірить і його знову обдурять, незалежно від конкретних підсумків виборів.
Проблема в тому, що за два роки, приблизно з того моменту, коли почалося падіння рейтингу Президента, колишні «помаранчеві» так нічого нового, привабливого для виборця не вигадали. А в умовах виборчої кампанії, що вже фактично розпочалася, уже й не вигадають. Коли Майдан завершився, про дані йому обіцянки благополучно забули всі... крім самого народу. Тому нинішні спроби тих самих політиків знову використати забуті ними ідеї, лозунги та обіцянки не можуть спрацювати так само ефективно, як тоді. Ну немає в Україні демократичних політиків! Не має і не може бути, скільки вони не били б себе в груди, називаючись демократами! Демократія в принципі не може розвиватися на фоні найгострішої кризи, з якої країна тільки почала викарабкуватися. Якщо, звичайно, це не є демократія іракського типу. Для розвитку демократії в країні не було економічних умов — вони тільки зараз поступово стали з’являтися.
Нічого нового не вигадали й регіонали. Але їм нічого й не потрібно було вигадувати. По-перше, вони зайняті куди важливішими справами, ніж концептуально нові ідеї для виборця. А, по-друге, їм донедавна цілком вистачало підбирати рейтинг «помаранчевих», яким ті щедро розкидалися наліво й направо. Особливо це помітно на сході й півдні країни.
Тому новий парламент буде не набагато ефективніши за чинного, й народ знову чекає розчарування вже через півроку після виборів.
Проте розчарування буде менше, адже й надій нині також менше. Хоч там як, повторити Майдан не вдасться — ні «помаранчевий», ні «біло-синій». Показовою буде поведінка киян як жителів об’єктивно найбільш схильного до демократії міста в країні. Їхня частка стане меншою, а значить, і загальна кількість людей буде істотно меншою. Також не буде масових випадків прихистку протестуючих іногородніх у своїх квартирах тощо. Зате збільшиться частка людей, чия участь буде оплачуватися.
Як не буде в новому парламенті й стійкої конституційної, а, можливо і простої більшості. Також очевидне різке підвищення ймовірності проведення дострокових президентських виборів.
Сама позачергова виборча кампанія й підрахунок голосів будуть бруднішими, ніж попередні. Наївно чекати, що її закінчення принесе скільки-небудь тривалу політичну стабілізацію.
Загалом же майбутні вибори пропоную розглядати як крок до усвідомлення суспільством необхідності змін на системному, а не на особовому рівні.
Як крок до того, що лозунги на зразок: «Виберемо команду професійних, моральних і некорумпованих, демократично та європейськи орієнтованих українських політиків нового покоління!» перестануть працювати.
На закінчення, на фоні загальних заяв про конституційність чи неконституційність хочеться висловити боязку надію на те, що коли-небудь який-небудь український президент помітить не тільки неконституційну суть коаліції, що проіснувала до цього вісім місяців, а й інші дрібниці. На зразок неконституційного характеру існуючої системи охорони здоров’я, яка безкоштовною й безоплатною залишається тільки на папері, чи аналогічно доступної й безкоштовної освіти. І саме ці проблеми, а не банальна продажність політиків і перерозподіл повноважень стануть темою для дискусії в суспільстві й навіть мотивом для розпуску чергового парламенту.
