Сталося – вони про нас вже пишуть книжки... Італійська журналістка Стефанія Нардіні видала книжку, написану від імені української заробітчанки. Символічно, що цю книжку видано не просто в італійському місті Неаполь, площа Гарібальді у якому відома в Україні тим, що тут продають роботу для українців. Сюди приходять італійські мадонни, щоб купити українську служницю... Книжка побачила світ у видавництві на вулиці, що називається Данте – ім’я письменника, який описав усі кола пекла. У кожного українського заробітчанина – незважаючи на великі, порівняно з батьківщиною, – заробітки, – було своє пекло.
Цю книжку приніс мені лучанин, прочитавши мою статтю «Із заробітків не повернулися» («День», N220 за 2001 рік). У нього в Італії на заробітках дружина. Він і сам недавно там побував, іронічно висловившись, що «проїхався святими місцями»... Насправді ж теж, певно, шукав роботу. За збігом обставин, його дружина доглядає стару матір добре знайомої Стефані Нардіні італійки.
Книга «Матрьошка» має підзаголовок – «Історія однієї української покоївки, яка викладала літературу» (викладала, ясна річ, на батьківщині). В Італії ж вона з сімейної мадонни перетворилася на «бойову матрьошку» – таку собі ляльку-неваляшку, змушену заради заробітку впавши – піднятися, якщо потрібно – змінити, як справжня матрьошка, кілька облич.
Можливо, для італійців історії наших заробітчан і є чимось надзвичайним. На жаль, для нас, громадян «незалежної і самотньої країни» (як називає Україну італійська журналістка), це суто банальна історія. Подібні і ще трагічніші історії розкажуть вам у кожному волинському селі...
Ось і недавно в одному з сіл Іваничівського району хоронили жінку у розквіті сил, котру вбив італійський господар, бо вона «зловила гаву» (можливо, була надто перевтомленою), і дитя господарів трагічно загинуло... На батьківщині у покійної сиротами залишилося двоє дітей.
Сюжет повісті «Матрьошка» простий і знайомий кожній українській родині, яка відправила на заробітки когось зі свого числа. Героїня розлучена з чоловіком: він має хороший власний бізнес, але не бажає утримувати колишню родину. Має вона батьків-пенсіонерів, батько – колишній міліцейський начальник зі своїми життєвими принципами. Має доньку, яка так хоче навчатися в університеті... Має й коханця, з якого принципово ніколи не брала грошей, але саме у нього доводиться попросити долари на поїздку в Італію...
«... Через деякий час Іван відчинив дверцята мікроавтобуса. Чоловіки щось запитали нас італійською мовою. Певна річ, ніхто нічого не розумів. Іван переклав: «Є можливість заробляти два мільйони лір у місяць на дискотеці. Вас цікавить?» Іван дивився на двох молодих дівчат. Їхнiй плеєр уже не грав. Одна почала цікавитися і запитувати інформацію. Ті два чоловіки попросили її вийти з машини. Оглянули з ніг до голови. Я жахалася. Дівчата вийшли з автобуса – їм сказали сісти у машину, припарковану неподалік. Італійці мали щось для Івана. Вони дали йому конверт, який він одразу ж поклав у внутрішню кишеню шкіряної куртки. Я останній раз бачила обличчя цих дівчат. Їхня доля вирішилася. Мабуть, стануть повіями. Два мільйони – це десь тисяча доларів. Великі гроші. Потім їх, певно, продадуть. Але чому вони прийняли цю пропозицію?.. Хіба не знають, як в Італії зникають наші люди?.. В автобусі ніхто не балакав. Повна тиша. Свинюка той Іван! Ось що робив цей товстун! Продавав тіла наших молодих дівчат. Торгував повіями! Але вони самі погодилися і добре знали, яка «робота» чекає на них на тій дискотеці. До дідька їх. Я закрила очі і вже не думала про них».
Після поневірянь по Італії «матрьошка» – головна героїня, Ірина, таки потрапить у хорошу родину. Потоваришує з господарями, для яких не буде річчю, купленою на базарі.
«Я подумала про наші віники. З такими маленькими ручками: щоб підмести, потрібно було згинатися. Чому у нас не робили довгих ручок – таких, як в Італії? Мабуть, ніхто про це не думав. Бо тими віниками працювали жінки... Ну й що з того, що вони кожного разу ставали все згорбленішими?»
«На порозі було літо. Скоро ми поїдемо у відпустку всією родиною. У Сардінію. Не дивлячись на целюліт, я одягла роздільний купальник. Перед відправленням ми з Мартою (італійською господинею – Н.М. ) робили вправи, які вона мені радила. У відпустці я була шокована дівчатами без ліфчиків та у бікіні. Я вирішила купити нові труси. Такі, як у Марти. Більш жіночі. Більш сексуальні. Навіть якщо вирішила раніше, що з сексом уже покінчила... Але того літа серед друзів господарів був один, що залицявся до мене. То був гарний чоловік, і я вирішила піддатися. Але одного вечора почула, як він прошепотів іншому: «Я вирішив, що не спатиму зі служницею Марти». Він сказав це зі зневагою. Можливо, трохи випив. Але він це сказав. Не хотів зі мною спати, бо я була служницею! Я більше на нього і не глянула. І коли була нагода, його ігнорувала. Я була служницею. І він не міг зі мною спати. Це для нього була вагома причина. А для мене – ніж у серце!»
«Ми повернулися у Монтепульчано на початку вересня. Мої продовжували просити гроші. Здавалися ненаситними. Кожного місяця посилала їм половину своєї зарплати, що відповідало чотирьом зарплатам в Україні. Я що, повинна стати повією? Знову пояснила по телефону матері, що то були всі гроші, більше надіслати не могла. Оксана уже складала іспити в університет. Я порахувала вартість навчання, книг тощо. За місячну зарплату я все оплачу. Все. Навіть нові туфлі, які вона одягне на першу лекцію».
Повість закінчується тим, що Ірина таки спокуситься на більші заробітки і переїде від хороших італійських господарів. Вона втратить багато, бо з нею знову почнуть поводитися як з річчю, придбаною на базарі. Потрапить у лікарню з кровотечею, а потім взагалі опиниться на роздоріжжі: удома чекатимуть на її гроші, до яких уже звикли. І вона, українська мадонна, а тепер – італійська матрьошка, вирішує повернутися в Україну, щоб змінити паспорт на інше прізвище (на Волині таких випадків зафіксовано уже дві сотні) – і знову повернутися в Італію...
Стефанія Нардіні видала свою книгу не тільки для того, щоб розкрити для співвітчизникiв світ переживань українських наймичок. Вона планує створити благодійний фонд для допомоги їм. А в майбутньому — зняти фільм про долю українських «матрьошок». І якщо це буде зроблено талановито, плакатимуть італійські жінки над долями нових «рабинь Ізаур», котрі багато у чому трагічніші, ніж у персонажів з бразильських серіалів...
