Воздвиженська, 28 (сучасна нумерація — 10Б).
Госпітальна, 4.
Прозорівська, 30.
Діонісівський провулок, 4.
Це не просто список адрес.
Їх об’єднує ім’я, яке в Києві давно вже оповите серпанком сакральності: Михайло Булгаков.
Минулого тижня літературно-меморіальний музей Булгакова, що розміщений у будинку №13 на Андріївському узвозі, скликав журналістів, істориків міста, мистецтвознавців на святкування досить химерного (отже, у булгаковському дусі) ювілею: сторіччя з дня переїзду родини Булгакових у цей знаменитий дім. Але «Входини з Булгаковими» вийшли меланхолійні. Бо запрошені та господарі сіли в автобус і поїхали вищенаведеним маршрутом.
На Воздвиженській письменник народився. Будинок довели до руїни і нещодавно знесли.
У наступному, 1892, році родина Булгакових переїхала на Госпітальну. Будинок не зберігся.
У 1904 році знову переїхали — на Прозорівську. Будинок не зберігся.
За два роки оселилися у Діонісівському. Будинок не зберігся.
Біля кожного такого місця автобус зупинявся. Учасники акції лишали по собі меморіальні таблички — що в такі й такі роки в цьому будинку пройшли юнацькі (дитячі) роки Михайла Булгакова; факт підтверджувався копією з тієї сторінки паспорта майбутнього письменника, на якій місцевий поліційний відділок реєстрував місце проживання. Таблички були видруковані на принтері…
Цікаво те, що на одному з тих не багатьох будинків, що збереглися — нинішньому музеї Пушкіна, — таблички теж немає. Хоча нога Пушкіна поріг цього дому не переступала, а ось родина Михайла Афанасьєвича прожила там вісім років, і саме звідти Булгаков почав ходити до гімназії.
Але вся ця сумна історія не тільки про Булгакова. Також і про місто, яке він дуже любив, якому він присвятив найкращі сторінки своєї прози. Бо якщо навіть великі імена не можуть захистити будинки від навали новітніх варварів, які виявилися нічим не кращі за більшовиків, то що вже казати про інші, не такі знамениті історичні будівлі, які на своє нещастя опинилися в центрі зору чиїхось бізнес- інтересів?
Порожнеча з’їдає місто. Момент її приходу важко помітити, а ось сліди лишаються всюди. Понівечені, зруйновані та знищені будинки, провулки, квартали, вулиці, сквери, парки. Що найгірше, повернути з порожнечі вже нічого не можна — хіба що відтворити. Але то і буде копія, що завжди гірша за оригінал.
Що лишиться врешті-решт Києву? Остаточно переселитися на сторінки булгаковських творів. Стати літературним міфом. Котрий уже ніхто не плюндруватиме, бо всі книжки знищити неможливо. Хіба що разом із тими, хто їх читає. А на це у них — тих, хто лускаючись від скажених грошей і дурної влади, видихає порожнечу на наші вулиці — кишка тонка.
Хоч це тішить.
