ПРО НОВУ НАЦІЮ «РАДЯНСЬКИЙ НАРОД»
Для завоювання світу і будівництва комунізму, на думку більшовиків, потрібні були особливі люди. Вважалося, що зразок таких людей сформовано в часи підпілля в більшовицькій партії — ці люди присвятили себе революції, пройшли випробування в тюрмах, засланні. Другий «призов» дала революція в 1917 — 1920 роках, тоді серед більшовиків появилися «боєвиє товаріщі» й особливий «озброєний загін партії» — чекісти, підбір «кращих із кращих».
В революцію пішло чимало молоді, наверненої «класовим інстинктом», комуністичними ідеалами. Тип таких людей, втілений у образі Павки Корчагіна, описаний у творі українця з Волині Миколи Островського «Як гартувалася сталь». Герой став зразком для наслідування, а роман — основою для виховання нових поколінь. Цей тип молоді протистояв у 1920-ті роки непманам, опісля займався розкуркуленням, створював колгоспи, вивозив на Сибір, організовував Голодомор.
У 1930-ті роки молода генерація, народжена після революції, стала кадровим резервом для Сталіна, його «хунвейбінами», готовими віддати життя на поклик партії.
Звикали до соціалістичної системи робітники й селяни, в ім’я яких творилася революція. Селяни допомогли комуністам забрати землю в поміщиків і вважали, що взяли її для себе. Вони були консерваторами і важко сприймали комуністичну ідеологію, безбожництво, їм у голову не могло прийти, що треба віддати свою власність і йти на роботу в якийсь колгосп.
Робітники почували себе у новій державі начебто привілейованими, вони охочіше сприймали ініціативи комуністів, більше вірили у пропагандивні кліше і швидше просувалися в освоєнні образу «нової людини».
Новий радянський тип людини у період репресій і розбудови ГУЛАГу розвивався також серед громіздкого репресивного апарату. Це був склад ОГПУ — НКВД, обслуга тюрем, концтаборів, адміністрація поселень, конвойні й охоронні війська, сюди можна віднести армію стукачів-донощиків. Мільйони тих, хто взяв гріхи сталінізму на свої душі. Цьому типу більшовиків довелося виконувати чорну роботу будівництва комунізму, впроваджувати те, що було названо евфемізмом «диктатура пролетаріату».
Ці кадри — «сталінські соколи», поруч із новонароджуваною компартноменклатурою й військовими, були основою, цементом радянської системи. Володимир Маяковський писав про них: «Гвозди бы делать из этих людей, не было б в мире крепче гвоздей».
Після завершення переможної війни форсувалося планове створення на базі всіх народів однієї спільноти — «совєтского народа», створення нової радянської людини — homo sovieticus — було поставлене на потік. Це означало створення нації не буржуазного, а протокомуністичного типу.
Хтось би цю діяльність — створення штучної нації «совків» у колбі СРСР — хотів би назвати радянським націоналізмом (націєтворення і є націоналізмом), якби цей процес не мав характеру штучного і насильницького експерименту. Самі ж комуністи взялися за справу з фанатизмом. Можливо, й досягли б успіху, якби всі 19 мільйонів членів партії й членів їхніх сімей від’єдналися від несвідомих на окремій території, в окремій державі й добровільно творили нову націю.
У 1970-х роках компартією було заявлено про утворення нової історичної спільності — «радянський народ». У вперше у світі проведеному над суспільством і людиною експерименті з’явилися чисельні плоди. Мешканці тисяч нових поселень, багатомільйонні маси, відірвані від своєї землі й народів, перемішані на будовах соціалізму, в концтаборах ГУЛАГу, у війську й на війні, перебуваючи під постійною пропагандивною обробкою, перетворювані комуністичним вихованням і освітою, поступово втрачали зв’язок із життям своїх предків, манкуртизувалися й набирали подоби «совєтськіх людєй». Для простоти розуміння у народі нова людина — «совєтскій чєловєк» — була названа «совок».
РЕЛІГІЯ, ВЛАСНІСТЬ, ПОЛІТИЧНІ СВОБОДИ
Нова людина була відірвана і звільнена від Бога. Справа не тільки у долі церковної структури і будівель, і не тільки у забороні вірити та сповідувати культ. А в тому, що звільненій від Бога людині у її предстоянні перед буттям і людьми комуністи дозволили все, що не заборонено системою. Людина світоглядно була звільнена від совісті, від свободи вимірюваного совістю вчинку. Будівництво безбожного суспільства у зародку розкладало це суспільство і робило його майбутнє безперспективним, тупиковим.
Людина була звільнена від приватної власності — від права і вміння її набувати, проявляти підприємливість, ініціативу. Оголосивши війну приватній власності, відбираючи заводи, банки, землю, радянська система з самих початків виховувала в народі зневагу до неї, провадила кампанії висміювання спекулянтів, міщанства, «вєщізма». Владі були вигідні трудовий ентузіазм мільйонів людей, безкорисливість, альтруїзм, невибагливість членів суспільства, їхня готовність «переборювати труднощі», терпіти злигодні «в ім’я кращих часів».
Захопивши чужу власність, приватизувавши державу, компартія фактично сама стала приватним власником, монопольно володіючи і розпоряджаючись нею, користуючись дешевою робочою силою «нової спільноти».
У людини забрали можливість висловлювати свої погляди, що призвело до відсутності вільного мислення особи і до атрофії незалежної суспільної думки. Найжорсткіше було заборонено політичну свободу — займатися, згідно зі своїми переконаннями, політичною діяльністю, створювати партії, брати участь в альтернативному голосуванні.
Вважалося само собою зрозумілим, що радянський народ — російськомовний, радянська людина має розмовляти на «общєпрінятом». Совок у Росії сприймав СРСР як оновлену, модернізовану, побільшену Росію. На відміну від інших народів «русский» не втрачав своєї мови і не відчував, що втрачає свою ідентичність.
Але у совка українського походження мову забрали. Всім україномовним давалося зрозуміти, що вони користуються мовою, що відживає, і нації відімруть. Совок в Україні не сприймав УРСР окремою державою, а незалежності України у його свідомості не було і не повинно було бути. Тому коли Україна наче фенікс, постала з попелу, совок не сприйняв її за свою державу.
Совка відірвали від історії, безповоротно зруйнувавши минуле «до основанья...». Він до історичної правди не докопувався, доступу до архівів не було. Для совка історія розпочиналася з 1917 року. Радянська людина відкинула минуле, «перемогла» його, вона на історію не спиралася, традицій прадідів не потребувала, а «творила майбутнє» відірвана від землі. «Івани без родства», «манкурти» — так називають їх.
«Ми потєрялі Родіну» — ось лейтмотив політичної позиції совка. «Падлєци, какую страну развалили!» — говорить сьогодні мільйонер російського походження в Україні. Він не хоче повертатися до статусу інженера в СРСР, не хоче втрачати статусу мільйонера і розуміє, що в СРСР він мільйонером ніколи б не став. Але його тягне бути мільйонером у СРСР.
Інший совок твердить, що якби не «Велика Жовтнева Соціалістична революція», то ми залишилися б бідними, відсталими, неосвіченими... Що «успішний менеджер» Сталін «прийняв» Росію з сохою, а залишив з атомною бомбою... Ця дика думка, що без більшовицького перевороту в Україні, чи й у Росії, не було б загальної освіти, не розвивалася б наука, техніка, не було б танків, космосу, армії... Все це було у країнах Європи і без більшовиків, без будівництва соціалізму. На набагато вищому рівні цивілізаційності. Без винищування мільйонів людей — у тому числі тисяч учених, інженерів, учителів, лікарів, офіцерів, успішних підприємців, письменників, митців, духовенства, — розумних, творчих, підприємливих.
Тим «соціал-гуманістам», які вважають, що заради досягнень соціалізму і «щасливого майбутнього» не гріх було винищити кілька мільйонів класових ворогів, не спадало на думку, що така політика «щастя» — проти них самих. Вони й досі у своїй свідомості мають право знищувати мільйони людей і залишатися безгрішними, й вони не можуть бути об’єктом засудження на процесі «Нюрнберг-2».
РОЗПАД СРСР
Настав серпень 1991 року, і радянська людина зрозуміла, що путч закінчився, не стало Радянського Союзу, спільної території й єдиного народу... До сьогодні віє містикою від завершення в один момент історії тоталітарної світової потуги. Розлетівся СРСР, і наступила порожнеча — в умах, звичках, функціонуванні великого управлінського і господарського спрута, загинула система, що була милицями, на яких рухалося радянське життя. Що залишалося робити радянським людям, більшість яких по інерції продовжувала себе почувати в неіснуючому СРСР?
Совок звик, що власником і розпорядником політики, законів, установ, заводів, землі, розподілювачем благ є комуністична держава. Впливати на державу йому було неможливо. Щось дадуть, «викинуть» — будь задоволений. Інша справа «вибити», «дістати» — це була вже аналогія приватної ініціативи. Не чекати, коли «дадуть», а знайти лазівки, «нужних людєй» і вирішити свої проблеми позачергово, за сприяння «своїх», «по блату».
І вже у непідготовлених обставинах дикої «прихватизації» совок сам хапає власність та, найчастіше, невміло нею розпоряджається. Його ж не вчили.
Совок вже безробітний (о горе!) і в умовах дикого азійського базару, лупцьований по голові битами рекетирів, стає дрібним приватним власником, непманом із загостреним класовим інстинктом. Ще частина спивається, «сідає на голку» і закінчує біля баків із сміттям.
Совок іде в політику, і найбільше його концентрується в лівих партіях, де не так ведуть класову боротьбу, як ностальгують і нарікають на нові часи. Більш «просунуті» й прагматичні заповнюють «центристські» партії влади, де осягають посад, мандатів, ділять власність, часто корумпуються. Навіть у антикомуністичних партіях членство часто по-совковому веде партійну роботу і виясняє внутріпартійні відносини. Адже всі «вийшли з радянської шинелі».
Совок стає віруючим і в інфраструктурах численних Церков та релігійних об’єднань бере активну участь у поборюванні противників із «неправильних» течій.
СОВОК І УКРАЇНСТВО
Коли народ століттями живе під владою чужинців, він у значній мірі набуває рис своїх колонізаторів, без повноти прояву своєї свободи він не має можливості витворити шляхетності (як у тюрмі можна стати аристократом?). У його вдачі, поведінці вкорінюються облуда, покрученство, метастази холуйства, самоприниження.
Так в Україні виріс архіпелаг населення з нетрадиційною українською ментальністю. У робітничих містах-мільйонниках південного сходу сформувалися радянські люди, для яких Україна — це тільки територія з приємним кліматом, але політично це частина СРСР. Жодні інші політичні, економічні, навіть культурно-духовні прив’язки до цієї території для них були неможливі.
Совки проснулися в державі Україна, за яку боролися проти царів і комуністів Петлюра та Бандера. Постало питання — як бути? У Москві антикомуністична революція. До комунізму не повернешся. Якщо ж не Україна — то Катерина Друга, Миколи і Олександри, патріарх Московський, проти яких твої діди, доблесні комісари воювали — і кланяйся.
Настав час відповіді на болісне питання про ідентичність — хто ми? Від сьогодні совок вже не «совєтскій», а — українець. Але ж він відрікся від українства вже у другому-третьому поколінні; проти цього українства боролася рідна Комуністична партія, органи, освіта, а тепер до нього вимагає повертатися саме життя. Втрата радянської ідентичності й набуття нової — української — це, напевне, найбільша драма в житті совка. Йому легше повернутися до приватної власності, до статусу безробітного, до новітніх культів, ніж стати українцем. Як у відомому виразі: «Пусть лучше мєня ізнасілуют, чєм украінізіруют».
Незважаючи на життя в чужих імперіях, у нас була історія українського народу, а не історія імперій. Імперії, в тому числі й комуністична, не були нашими державами. Польські королі Казимир Великий, Сигізмунд Август, Стефан Баторій не були нашими королями. Іван Грозний, Олексій Романов, Петро І, Катерина ІІ, Микола ІІ не були нашими царями — вони царі для російського народу, російської історії.
Лєнін, Троцький, Сталін і Брежнєв не були українськими провідниками. Ми, українці, пропонуємо свою непросту, хоча зіпсовану королями, царями і комуністами історію. Чисту й чесну, не закамуфльовану історію українського народу, яка продовжується вже у власній державі. Південний схід — це все-таки історія України. І належить вливатися до історії антів, уличів, запорізького козацтва, не до козацтва, «вірного російськім царям», а свого, автохтонного, і творити нову спільну історію.
Очевидно, що глибина проникнення радянськості на різних теренах у окремі шари нашого суспільства не однакова. Вже немає тих «радянських людей», хто жив і виховувався до 1917 року, і по долях яких жорстоким катком пройшлися громадянські, соціальні та національні конфлікти 1917 — 1920 років та комуністичні репресії.
Відсоток першого, довоєнного, покоління «людини радянської», хто народився і виховався з часу більшовицького перевороту до 1941 року у складі українського суспільства, різко зменшився, й їхній безпосередній вплив на політику незалежної України вичерпується. Їм вже близько 90 років.
Головна маса совка — це «народжені в СРСР» за п’ятдесят післявоєнних років. Їм сьогодні від 40 до 70 років. Найбільший масив серед них складає покоління повоєнного типу «совкізму», вирощеному від 1950 — 1985 рр. Їм сьогодні 30—60 років, що є політико-демографічним хребтом сьогоднішньої України.
Ті, хто народився після 1980 року, живуть вже майже без впливів радянської спадщини. Вони виростали в атмосфері «перестройки», антикомунізму і національного відродження, тому, в основному, політично звільнені від «совкізму».
ДОВГЕ ПРОЩАННЯ
Звільнення від радянськості проходить кількома етапами. І найважливішим із них було й — є звільнення політичне — від комуністичної системи, тоталітарної ідеології, від радянської влади, її інститутів, цінностей, стереотипів. І паралельно — набуття нового політичного вміння — демократії, багатопартійності, альтернативних виборів для формування влади.
Найбільше затримався «совкізм» у духово-культурному світі: пам’ятниках, святах, фільмах, піснях і навиках радянського способу життя.
Хоча політичний режим, який породжував і відтворював совка усунено, а комуністична верхівка першою покинула систему, ностальгія за старими часами ще тримається в колишньому радянському середньому класі — найміцнішому бастіоні «совкізму».
Хворою на «совкізм» є й частина люмпенізованого робітництва та колгоспників, яка була ідеологічно зазомбована і не спосібна виробити власну політичну думку. До сьогодні цей масив десять років голосував за комуністів і ще десять — за Партію регіонів, чим відтягував розвиток України, спричинював деградацію. Саме на політично неграмотному голосуванні цього соціального прошарку й виросла так звана олігархія.
Першими з радянським минулим ще на початку 1990-х розпрощалися західні області України. Політично розв’язала себе із радянською спадщиною у 2002—2004 роках Наддніпрянщина — в межах древніх українських посілостей.
Найбільші намороженості радянського льодовика — на південному сході України, які за двадцять років відлиги так ще й не розтанули. Ця частина України ще живе по-радянськи. Іншої України тут ще не навчилися бачити. Україна козацька виглядає анахронічною, забутою екзотикою, яку й не прагнуть прив’язати до сьогоднішнього політичного життя. Все, що пробудилося тут у період другої половини ХІХ століття, було впень винищено комуністами.
Путін намагається сьогодні модернізувати совкове суспільство. Совком-диктатором є вульгарно-карикатурний Лукашенко. Спробу опертися на совка, загравати з ним і втримати його при обслуговуванні своїх інтересів в Україні робила партія влади за часів президентства Кучми; ще більш одіозно старається втілювати ті ж принципи й сьогоднішня влада. Живемо в час реваншу совків. Але це безнадійний, тупиковий варіант як для самих совків, так і оновленого за двадцять років усього українського суспільства.
ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ
У часи незалежності українське суспільство зберегло радянську інфраструктуру і спосіб життя. Без ведучої та керівної Компартії, без всюдисущого кагебе, без репресій і тоталітаризму совок все одно тут господар, він залишився в більшості з нас.
Україна ніяк не спроможеться сформувати цивілізовану, європейського типу владу. Через засилля радянськості в нас тривалий час буяло безвладдя, межичасся. По всіх вертикалях і гілках влади процвітає совковість, яка не продуктивна для розвитку держави, економіки, всього соціуму.
Сьогодні молоде покоління чиновництва, не пов’язане з комуністичною системою, потрапляє в керівні крісла, кабінети, які звільняють на нижчих рівнях радянські кадри. Потрапивши до «старої школи», занурившись у атмосферу кар’єри, де посади купляються, де брати хабарі є нормою, а носити відкати наверх — обов’язком, де слід «утверджувати» себе поборами, «кришуванням бізнесу» і дерибаном (присвоєнням) бюджету, така молода «еліта» корумпується, часто криміналізується і перетворюється на гальмо розвитку держави і суспільства. Це ще одна шкода від трансформації совка.
Кожні вибори є прощання з совком, прощанням, яке не закінчується. «Крєпка жє ти совєтская власть». Але все-таки настане час, і ми остаточно вийдемо з віртуальної сьогодні території СРСР, і совок вийде з нас.
У свій час Антон Чехов закликав «по краплині вичавлювати з себе раба». Не вичавили. Раби повстали і створили не державу вільних людей, а тоталітарну державу рабів, у якій рабство стало обов’язком, свідомо і добровільно прийнятим усім суспільством і кожним його членом зокрема.
За 20 років незалежності України колишні радянські раби не навчилися свідомо розпоряджатися своєю свободою. Як на індивідуальному рівні, так на політичному. Звідси й захланне збагачення вульгарним, тіньовим способом (за яким проглядається старий соціалістичний блат), і корупція, й законодавство, яке захищає інтереси меншості.
По аналогії з повчанням Антона Чехова нам необхідно «по краплині вичавлювати з себе совка»... Не слід чекати, що совок відійде назавжди разом з останнім народженим у СРСР українцем.
Адже не всі ж залишаються совками назавжди. Ця справа поправимо. Суспільство можна змінити зусиллями самих людей і влади.
Стоїть питання — ти совок чи українець?
Українцем бути непросто. Мало народитися — слід навчитися українцем бути — в політичному, економічному, цивілізаційно-європейському вимірах. Так питання стоїть перед усіма громадянами України.
