Будь-якій політичній системі можна поставити два практичні запитання. Перше: чим відрізняються політичні партії? Друге: хто стоїть при владі? У посткомуністичній Росії досі відповіді були абсолютно однозначні: партії розділилися на тих, хто хоче повернутися до радянських часів, і тих, хто хоче реформ. А хто при владі? Президент.
Після дванадцятьох років перехідного періоду відповідь на перше запитання перестала бути такою однозначною. Що стосується Комуністичної партії, то вона перебуває в остаточному занепаді, комуністична ідеологія зникає. Тому якщо хтось сподівався на відкрите зіткнення лівих і правих під час майбутньої президентської виборної кампанії, то він буде розчарований. Сьогодні відповідь на друге запитання звучить навіть більше ніж категорично: ніхто не сумнівається в переобранні президента Путіна. Цей президент міцно тримає владу у своїх руках.
Загальна популярність Путіна, яка дійсно є справжньою, та його вміння згладжувати усілякі політичні відмінності зробили його становище невразливим.
Розміри Росії, запущена інфраструктура, а також відсутність порядку в лавах бюрократії обмежують владу Путіна. Але в межах цих обмежень Путін жорстко використовує свою силу. Самодостатні самі по собі, Путін і його чиновництво за кремлівськими стінами правлять авторитарно та непрозоро значно більше, ніж це слід би допускати за справжньої демократії. Враження того, що президентське правління Путіна є авторитарним, особливо посилюється в ході виборів.
Це автократія, але все ж не диктатура. Після чотирьох років правління, швидше за все, присвяченого створенню «диктатури закону», законність у Росії залишається слабкою, і права власності навряд чи визначені. Досі не створено міцний середній клас, як і життєздатне громадянське суспільство. Приватизація державної власності зробила для економіки багато, але водночас її було використано для патронажу та створення бізнес-імперій. Не складається враження, що армію надійно контролює суспільство, і досі гноїться рана жорстокої чеченської війни.
Авторитаризм президента Путіна розповзається чимраз далі і далі, але за російськими стандартами він поширився не настільки далеко. Стосовно деяких своїх справ він заслуговує на вдячність усіх росіян. Він відправив комуністів на звалище історії, до Троцького. І це добре для Росії. Ласкаво просимо до Республіки! До того ж Путін не перевів назад стрілки годинника економічної реформи. І справді, в більшій частині економіки в роки його правління спостерігається бум — ще одна причина, через яку прості росіяни симпатизують Путіну.
У розвитку демократичної форми правління — ось де Путін зазнав невдачі. Питання не просто в тому, що Путін і його соратники, в минулому — співробітники КДБ, затикають рот ЗМІ і запроторюють за грати своїх опонентів. Ні, справжній прорахунок у правлінні Путіна полягає в персоналізації його влади, не заснованій на підтримці політичної партії.
Боротьба за голоси виборців не є центральною проблемою в російській політиці. Набагато значнішою є боротьба за владу, що триває в надрах президентської влади.
Більшу частину часу ця боротьба ледь помітна і лише іноді освітлюється короткими спалахами — як це було в разі арешту Михайла Ходорковського. Але чи є Путін хазяїном своєї системи чи її бранцем — царем чи дожем — цього, можливо, навіть він до кінця не знає.
Для того, щоб могли з'являтися життєздатні політичні партії, потрібен сильний парламент. Але президентство в Росії наділене такою владою — отже, це Дума здебільшого є місцем базарних суперечок та раєм для корупціонерів. Щонайбільше, Дума є швидше запобіжним клапаном для демократії, ніж її двигуном. Звичайно, в Думі існує величезна пропрезидентська партія більшості. Але її вадою є те, що вона підтримує тільки президента. Чого він захоче, за те й проголосують. Але Росія потребує таких політичних партій, які підтримували б щось інше, ніж волю боса. Сам Путін не терпить опозицію та всіляко стримує партійне зростання.
Зате президенту подає «руку допомоги» партія політиків, оскільки реформістські партії викликають у нього мало довіри. Оглядаючи останні грудневі вибори до Думи, з їхньою поверхневою партійною політикою, гіркотою й образами на адресу одне одного, песиміст може легко провести аналогії між Росією та Веймарською Німеччиною. Реформістський «Союз правих сил», очолюваний Борисом Нємцовим й Анатолієм Чубайсом, розвалений на останніх грудневих виборах, до Думи не пройшов. Лідери СПС вели виборчу кампанію так, що здавалося, нiби вони насолоджувалися тим, наскільки вони далекі від звичайних росіян. Замість зустрічей із росіянами, які борються з труднощами життя, Нємцов і Чубайс рекламували себе як сучасних людей, що літають у приватних літаках та забавляються з ноутбуками. Політично «тугі на вухо» заслуговують на поразку.
Створення об'єднаної партії не відбулося через суперництво вождів. Григорій Явлінський, очевидно, вважає себе Шарлем де Голлем, який чекає запрошення до влади на своїй дачі, побудованій за зразком будинку де Голля в Колумбії. Гіпертрофоване самолюбство Явлінського не дозволило партії «Яблоко» співпрацювати з СПС.
Путин інтуїтивно розуміє, що Росія потребує елементів демократії, хоч би для того, щоб з'явилися хоч якісь ознаки, що відрізняють стару Росію від нової, і щоб хоч зрідка можна було б зробити ковток свіжого повітря. А сьогодні в Росії йдеться про «путінізм», коли заявляють про підтримку демократії, при цьому не зобов'язуючи державу ввести інститути справді демократичної системи. Але у Франції вже є старіше слово для позначення поняття путінізму: еtatisme (етатизм) — цей термін означає, що держава командує суспільством замість того, щоб служити йому.
З цього не випливає, що уряд повинен правити, спираючись на залякування, як це робили уряди Росії в минулому: тут кращого за уряд Путіна в Росії ще не було. Проте «путіністський» уряд явно не хоче допускати гласність, полеміку або яку-небудь підзвітність.
Ніна ХРУЩОВА, Університет нової школи (США).
