Різні напрямки політичних процесів в Росії та Україні висвітлюють загальну для двох країн проблему — «роль особистості в історії». Якщо російська еліта виконала цю роль у путинському варіанті, то українська, схоже, таку можливість «прогавила». Тепер, очевидно, наш шанс полягає в побудові системи, яка захистить суспільство й державу від особистостей, рейтингів, імiджів і т.ін. в майбутньому. У зв’язку iз цим, важливо звернути увагу на останні політичні події в Росії, пов’язані з новими кадровими призначеннями в путінському політичному керівництві. За можливою рутинністю, вузьким прагматизмом і домінуванням тактики, в цих призначеннях можна побачити й великий довготривалий масштаб тих політичних змін, які сьогодні плануються в путінській Росії. Актуальна також порівняльна експертиза російсько-українських варіантів подальшої політичної реформації.
РОСІЯ: ОСОБОВЕ ЗНЕОСОБЛЕННЯ
І для України, і для Росії, як власне і для багатьох пострадянських країн, в плині перехідного політичного режиму 1990-х років очевидно виявилися наступні основні проблеми. Це, передусім, слабкість держави, системи виконавчої влади й всеосяжна управлінська криза. Для пострадянської держави характерна наступна суперечність: слабкі держави (слабке адміністративне управління, низька управлінська дисципліна, податкова плутанина і т.д.) поєднуються iз сильним державним апаратом. Тому й пострадянська демократія часто виявляла себе саме як «бездержавна демократія», в якій домінують електоральні політичні квазіпартійні інститути. У той же час існує дефіцит сильних нормативних конституційних ресурсів саме державної влади, без цих ресурсів складно консолідувати націю, територію й загалом державний та політичний апарат.
Друга проблема — це так званий «виробничий центризм» суспільства як наслідок радянського структурного принципу побудови держави. Прикладом цього «виробничого центризму» є домінування галузевих і регіональних форм легітимації, характерних для радянського виробничого соціалізму. У спадщину ми отримали корпоратизацію управління, в тому числі й політичного, слабкість організаційних інтересів, заснованих на ідеї і політичних платформах (партії), домінування природних монополістів з боку галузевих і регіональних еліт. Загалом це формувало особливу квазіпартійність і появу в пострадянських елітах тих бізнес-політичних груп, які стали називатися «олігархічними».
Третя проблема — слабовираженість політичних функцій інституту президентства. Наявність ексклюзивних адміністративно-кадрових і законодавчих (право вето, внесення законопроектів) повноважень не компенсує слабкість президентської влади у частині політичних функцій, чи то публічний політичний вплив на партійні процеси чи форма впливу на парламент.
Четверта проблема — це постійно присутня як значущий фон пострадянської політики дилема лідерства. Дилему лідерства можна сформулювати таким чином: потреба еліт в сильному лідерові поєднується із загрозою для неї, що виходить від такого лідера. Тому рішення цієї дилеми часто будувалося на виробленні патронажно-клієнтських зв’язків всередині еліт і впровадженні системи «стримувань та противаг» всередині самої виконавчої влади. Така система набула найбільшого поширення в середині 1990-х років в Росії під час єльцинського правління, яке супроводжувалося різними кадровими «рокіровочками» та іншими кадровими «закарлючками» Бориса Миколайовича.
Наступна проблема, вона ж особливість — це подвійність інституту президента в пострадянській політиці. З одного боку — це провідна ланка перехідного режиму з усіма проблемами і протиріччями. З іншого — саме президентський інститут може стати головною платформою для виходу зi стану «бездержавної демократії» до ефективної демократичної держави. Останні політичні зміни в Росії свідчать про тенденцію своєрідного путінського варіанту політичної реформації через трансформацію інституту президентства у бік підвищення системності й функціональності політики.
У зв’язку з цим, подивимося, що можуть означати кадрові зміни з погляду подальшої еволюції політичної Росії. По- перше, кадрові призначення і ряд інших змін в розставленні політичних сил свідчать про зсуви у бік чисто президентської системи в російському варіанті: при збереженні конституційних норм парламентського вотуму недовіри уряду і контрнорм розпуску парламенту президентом. Останнє є парламентською формою «стримувань і противаг» влади. По-друге, кадрові адміністративні і законодавчі повноваження президента в ході останніх змін очевидно доповнюються специфічно політичними інструментами влади, що не обов’язково прописуються в Конституції. (Нагадаємо, власне політичні повноваження — право розпуску парламенту, у разі триразового незатвердження кандидатури прем’єр- міністра чи у разі вотуму недовіри уряду — російський президент, на відміну від українського, має). Наступний момент — новий міністр оборони, міністр внутрішніх справ і ряд інших кадрових новацій — це політичні призначенці Путіна, що свідчить про політизацію, але не партизацію російської виконавчої влади. По суті, формується політична верхівка російського правлячого класу, яка приймає стратегічні державні рішення. Виникає своєрідна президентська політична надбудова над державно- апаратним базисом, «верхній» партійний прошарок правлячого класу. Це політичні непрофесійні (хоч є вихідцями з професійних еліт), крім, мабуть, Гризлова, президентські політичні міністри. Важелі управління переносяться в уряд. Але Кабінет стає президентським, прем’єр-міністр стає технічним експертним прем’єром, першим міністром президентського кабінету. Важливо звернути увагу на витонченість «технізації» прем’єр-міністра: знизу — через політичний контроль над президентськими і напівпрезидентськими фракціями парламентської опозиції, зверху — нова політична кадрова надбудова, що перехоплює традиційну пострадянську роль в адміністрації президента, збоку — політичні міністри і т.д. Прем’єр-міністр стає фактично виконавчим віце-президентом, що характерно для латиноамериканських моделей президентства. Президент — політичний голова Кабінету, прем’єр-міністр — виконавчий голова. Тим самим загалом долається пострадянський варіант поділу влади всередині виконавчої влади: між президентом і прем’єр-міністром, між АП і Кабміном і т.д. Політичні призначення покликані посилити політичне керівництво галузевими міністерствами і агентствами, а також галузевими корпораціями. І тут існує парадокс: підвищення функціональності інституту президентства і виконавчої влади відбувається через підвищення персональних чинників влади, через посилення персональної політичної ролі як президента, так і його політичних призначенців. У ряді призначень можна побачити натяк на партизацію влади, але ця партизація здійснюється під президентським контролем, і призначення Гризлова (лідера думської фракції «Єдність») міністром МВС — це підкреслення того, що головне не особистість — а функція. Плюс, звичайно ж, гарний кар’єрний стимул для членів пропрезидентської фракції. Партії поки покликані зіграти роль «приводного пасу» замість інструментів егоїстичної політики, характерної для партій на початковому етапі посткомуністичного переходу. Президентська партія чи фракція, що вмонтується в реальну владу в державі, по суті, формує своєрідну «партійну парасольку» за адміністративною системою. При чому, в зв’язку з новою політичною роллю міністра формується двох’ярусна система міністерського виконання. Перший верхній ярус — це політичний міністр, задача якого — політичні реформи і зміни даного відомства. І другий ярус — професіонально-експертний — це виконання функцій поточного адміністрування.
Таким чином, ми можемо говорити, що режим пострадянського поділу влади переводиться в систему функціональної єдності влади під інститут президентства. Особові елементи політики через персону президента переходять у функціональні механізми здійснення влади і політики загалом.
УКРАЇНА: ЗАМІСТЬ ПЕРЕМОГИ ОДНОГО — СИСТЕМА ДЛЯ ВСІХ
Звичайно ж, відразу виникає питання: наскільки такий варіант підходить для моделі політичного реформування в Україні, особливо в світлі останніх подій? Передусім, треба звернути увагу на особливості української політичної сцени, які знаходилися поза контекстом останніх скандальних подій. Важлива відмінність від Росії в українській політиці полягає в тому, що українські політичні актори, і передусім, так звані олігархи, проводили більш диверсифіковану стратегію свого політичного виживання і розвитку, ніж це було характерно для російського відповідного прошарку політичної еліти. Вони вкладали в ЗМІ, в партії, регіони, громадські об’єднання, що дало могутній стимул формуванню нової партійності і появі більш-менш сильних нелівих політичних партій. Грубо кажучи, путінські реформи зміг подолати корпоративізм, політизувати і функціоналізувати виконавчу владу багато в чому, тому що російський бізнес-прошарарок проводив більш одновимірну політичну стратегію, пов’язану з більш неформальним політичним лобіюванням на рівні влади або вкладенням у ЗМІ, не маючи того постійно діючого політичного майданчика, який має багато хто з еліти в Україні. Українські бізнес-еліти «вклалися» в партії, віддаючи перевагу не окремому впливу, а публічній політичній активності та багатомірній діяльності, згідно з чинними легітимними політичними інститутами. Важливий момент, що відрізняє українську політику, полягає в тому, що концентрація політичних еліт у парламенті вже спочатку персоналізувала українську політику. Тому вибудувати сьогодні політичні реформи під персональну політичну систему нинішньому Президенту, прем’єр-міністру, голові Верховної Ради, буде дуже важко, якщо взагалі можливо. Реформа політичної системи в Україні повинна бути більш інституціоналізована, спиратися не на персоналії, а потім на подальшу «систематизацію» виконавчої влади, а повинна враховувати різні інтереси цілого ряду політичних гравців, наявність декількох політичних майданчиків, інтереси багатьох зацікавлених сторін, які необхідно буде брати до уваги. Зрозуміло, з урахуванням переговорної сили тієї чи іншої сторони. Інакше кажучи, українська політична сцена має більшу розмірність, ніж на одну чи декілька персон. Тут, до речі, знаходиться шанс на перехід до позитивно конкурентної політики.
Важливий ще один момент: останні події сформували деяку патовість між різними політичними силами. Патовість цих подій стимулює компромісність переходу, договірні форми демократизації. У зв’язку з цим важливо, щоб варіанти узгоджених механізмів політичного реформування супроводжувалися пошуком оптимального балансу кадрово-адміністративних, політичних і законодавчих повноважень українського інституту президентства. Для того, щоб усунути дефіцит саме політичного впливу інституту президентства на політичний процес у державі, необхідно ставити питання не тільки про нормативні повноваження розпуску парламенту у разі висловлення вотуму недовіри з боку парламенту Кабінету Міністрів чи за інших умов. Важливо також вибудувати більш політично керований з боку Президента процес розвитку української партійності. Очевидно, що шлях до посилення політичних повноважень президентства лежить у формуванні вже проступаючої сьогодні пропрезидентської коаліції політичних партій і сил, в пошуку більш широких партійно-політичних коаліцій, які стали б політичним підмурівком інституту президентства в Україні. Зрозуміло, що це вимагає тонких і продуманих кроків, без різких коливань і змін у бік вишиковування політичної системи. Важливо тут, як і загалом в процесі політичної реформації в Україні, звернути увагу на те, що в Росії, наприклад, реформи здійснюються в прагматичному руслі, спираючись на вирішення конкретних проблем, в рамках багатоходового процесу, коли важлива не стільки концепція, скільки пошук тенденцій та їх формалізація.
Підводячи підсумок, можна відзначити, що сьогодні навряд чи можливе застосування російської моделі політичної реформації в Україні. Зрозуміло, що російський досвід зумовлений збігом унікальних обставин, специфічних умов, головна з яких — збіг електорального циклу і циклу зміни політичних еліт, що ми навряд чи можемо спостерігати в Україні. Російський варіант закладений у слабкості автономних політичних акторів і також у специфічно російських вертикальних формах керування, що зумовлений російськими політичними традиціями. В Україні політична реформація можлива в інших варіантах. Реалії, що склалися, вимагають, щоб функціоналізація і системність української політики здійснювалися в менш персоналізованих формах, за більшої участі різних політичних сил і сторін, при більшому впливі автономних політичних акторів, при набираючій силу політизації інституту президентства. Тоді можна розраховувати на імпульс не тільки для трансформації всієї політичної системи, але й для створення ефективного інституту президентства і для вишиковування ефективної демократичної держави.
