Наступні два місяці обіцяють бути цікавими. Схоже, після восьми років перебування на посаді голови держави Володимир Путін почав говорити саме те, що дійсно думає. Перший сеанс істини трапився після переговорів із західнонімецькою колегою Ангелою Меркель. На запитання, що регулярно ставиться про відношення до розширення НАТО за рахунок України та Грузії, Путін дав вельми несподівану відповідь: «У сучасних умовах нескінченне розширення військово-політичного блоку, коли немає протистояння двох ворогуючих між собою систем, ми вважаємо не тільки недоцільним, але й шкідливим та контрпродуктивним. Створюється враження, що робляться спроби створити організацію, що підмінила б собою Організацію Об’єднаних Націй... Уже сьогодні НАТО виходить за рамки своєї компетенції. Ми нічого не маємо проти допомоги Афганістану, але коли це робить Організація Північноатлантичного договору, то це вже питання. Це не Північноатлантична проблематика, і ви це чудово розумієте».
Це вже серйозна розмова. Без дурниць про військову перевагу над Росією, яку отримає НАТО за рахунок румунських і болгарських танкових дивізій. Путін уперше ясно й чітко сформулював, що саме так дратує Кремль: він непокоїться, що у світі створюється інша система міжнародної безпеки, де Росії буде відведено досить скромне місце. При цьому очевидно (і Путін це фактично підтвердив), що з військового погляду країні нічого не загрожує. Більше того, він не бажає брати до уваги те, що в Афганістані проклята НАТО насправді забезпечує безпеку Росії (нагадаю, що влітку 2001 року російський Генштаб планував розгортання 60-тисячного угруповання на південному напрямі, щоб протистояти талібам).
Такою самою логікою можна пояснити різку реакцію Москви на вихід США з Договору про обмеження протиракетної оборони і на намір Вашингтона розвернути третій район ПРО в Європі. Знову-таки, річ не втім, що Москва всерйоз побоюється, що США готуються забезпечити безкарний перший ядерний удар по нашій країні. Річ в іншому — в Кремлі бояться, що в результаті Росія втратить статус країни, яка може знищити наймогутнішу державу в світі.
Таким чином, Путін, мабуть, уперше сформулював, що дійсно дратує його в посиленні активності НАТО (і Заходу загалом ) — аж ніяк не військова загроза, як він наполягав у своїй мюнхенській промові, а втрата міжнародного впливу, втрата статусу. Ще показовішим є його зауваження, що Дмитро Медведєв — «не менший, в хорошому значенні слова, російський націоналіст, ніж я. Не вважаю, що нашим партнерам буде з ним простіше». З контексту більш-менш зрозуміло, що Путін, швидше за все, не має на увазі вітчизняний націоналізм із його очевидною етнічною підкладкою, утробною ненавистю до інородців (федеральні телеканали про всяк випадок найакуратнішим чином вирізали слова про націоналізм зі своїх репортажів). Ні, тут інше. Не інакше наступник, який як юрист-цивіліст, познайомив старшого начальника (юриста-практика) з концепцією «держави-нації». І Путін зробив єдиний, досить характерний для вітчизняної політичної думки висновок — націоналізм полягає у відстоюванні власних інтересів у боротьбі з іншими державами. Загалом, путінське розуміння ближче за все до визначення Брокгауза і Ефрона: «Націоналізм — перетворення живої народної самосвідомості у відвернений принцип, що затверджує «національне» як безумовну протилежність «універсального», і «своє рідне» — як безумовну протилежність «чужоземного». По суті, це ще одна варіація на тему горезвісної суверенної демократії.
Якщо так, то саме зараз, завершуючи свій президентський термін, Путін сформулював головний конфліктний момент у зовнішній політиці. Захід шукає деякий універсальний об’єднуючий початок. І для НАТО — це загальні демократичні цінності. Прозорість держави, підзвітність виконавчої влади парламенту, вільні вибори — наявність усього цього перерахована серед обов’язкових умов прийому в Північноатлантичний альянс. Саме на основі всього цього, як підозрює російський президент, створюється «заміна» ООН. Зі «старою» ООН вся було зрозуміло. Будь- яка держава, неважливо, авторитарна чи демократична, має право голосу. А все контролюють п’ять наймогутніших на момент 1945 року держав. І Москва має тут як постійний член Ради безпеки виняткові права.
«Російський націоналіст» Путін не вірить, що країни можуть об’єднувати загальні цінності. Він і в цінності ці не вірить, посилання на них вважає прийомами. Але ось з’ясовується, що відмова від цих цінностей означає і відсторонення від прийняття найважливіших рішень (як це й трапилося у випадку з Косово). І Путін упевнений, що в наявності змова з боку Заходу. За такої логіки абсолютно природно спробувати нагадати про себе, використовуючи ті засоби тиску, що є в його розпорядженні, — вийти з ДЗЗСЄ, пригрозити виходом із Договору щодо ракет середньої і меншої дальності, пообіцяти націлити ядерні ракети на Польщу, Чехію (якщо ті дозволять розвернути елементи американської ПРО) і на Україну (якщо вона вступить у НАТО). А те, що ці погрози не мають впливу, породжує роздратування й розчарування. Якщо Медведєв, як вважає Путін, намагатиметься проводити ту саму політику, то зіткнеться з тими самими труднощами.
