Півроку тому в урочистій обстановці перерізано червону
стрічку на порозі Запорізького нічліжного будинку для бездомних. Радісна
звістка про довгоочiкувану подію з блискавичною швидкістю облетіла місто.
До нічліжки посунули паломники. Деякі, побоюючись виявитися за бортом «нового
життя» (спершу заклад мав у своєму розпорядженні лише двадцять ліжок),
«забивали» місця заздалегідь, жалісливо улещуючи директора нічліжного будинку
Володимира Прудкого.
Бездомні дивилися на нього, як на Бога. Адже цей чоловік
пропонував дах над головою, безкоштовний сніданок, чисті простирадла, гарячий
душ, теплий туалет, стіл і електроплиту, умивальник, пральну машину і навіть
турботу медсестри. Раз на тиждень молода красуня перебирає волосся, перевіряючи
постояльців на вошивість: і для тіла користь і для душі насолода! Втім,
пропонував не задарма. Це згодом і змусило деяких нещасних повернути у
протилежний бік. Надаючи маленькі радощі «людського побуту», адміністрація
натомість виставляла мешканцям нічліжки низку безкомпромісних умов: «вдома»
не пити і не приходити з «роботи» п’яним, не бешкетувати, шанобливо ставитися
до товаришів та обслуговуючого персоналу, митися, прати шкарпетки, спiдню
білизну і верхній одяг, мити підлогу, облагороджувати прилеглу територію,
суворо дотримуватися розпорядку дня. Коротше — все як у кращих домах...
— Ми, — згадує Володимир Прудкий, — разом із «батьками
ідеї» створення нічліжки — начальником міського управління соціального
захисту населення Вадимом Пришельцем і директором товариства з обмеженою
відповідальністю «Паркування» Олександром Надточієм, намагалися створити
для цих людей такі умови, які послужили б поштовхом для переусвідомлення
ними свого минулого і сьогодення, шансом для повернення до «здорового»,
якщо можна так сказати, суспільства. Враховуючи те, що основну частину
контингенту нічліжки складають люди з кримінальним минулим, які відбули
не один строк, я як професіональний психолог наполіг на тому, щоб у цьому
домі ні в якому разі не чергували мілiцiонери, про що нас довго намагалося
умовити керівництво міського УВС.
— Моя думка була однозначною, — говорить Володимир Прудкий,
— нічліжний будинок має стати центром соціальної адаптації, але в жодному
разі не асоціюватися з в’язницею. На мій погляд, результати виконаної роботи
якоюсь мірою виправдали наші очікування. Поки що у нічліжці прижилося семеро
чоловік. Дивлячись на декотрих, сьогодні ніяк не скажеш, що ще півроку
тому вони були бомжами у традиційному розумінні цього слова.
Проте серед бомжів також є різні люди, хоч долі, загалом,
в усіх схожі. Перші — із розряду «остаточно занепалих». Як правило, вони
надовго у нічліжці не затримуються. Вони безповоротно відійшли від нормального
людського життя. Воно їм чуже і, якщо хочете, економічно невигідне. Скажімо,
якщо вони поголяться, помиються, вдягнуть чистий одяг, який пропонується
Червоним Хрестом» то вже не зможуть безкоштовно користуватися послугами
громадського транспорту. По- друге, ці люди надзвичайно вільнолюбні і не
зносять приневолень, вважаючи за краще змерзти у своїй норі на міському
звалищі, ніж підкоритися законам гуртожитку.
— Ми, — продовжує Володимир Іванович, — не намагаємося
переконувати таких. У них є вибір, і вони усвідомлено його роблять. Бувають
випадки, коли зовсім доводиться сутужно, — просяться назад. Ми їх пускаємо,
потім вони знову йдуть. Наприклад, нещодавно підходить до мене один із
наших мешканців. «Івановичу, — каже, — я хочу випити». Ну що ж, врешті-решт,
кожному іноді хочеться хильнути чарку- дві. Я йому кажу: «То прошу, йди
вранці у місто, випий, а надвечір повертайся тверезим». Він же категорично
наполягав, щоб його виписали, заявляючи, що так пити не може: якщо уже
почав, то пиячить три-чотири тижні поспіль. Написав заяву, пішов. Після
цього кілька разів повертався і знову йшов, поки остаточно не зник із поля
зору. Може помер. Йому було лише за сорок».
Трапляються, певна річ, і відверті покидьки. За словами
Володимира Івановича, нещодавно до нічліжки приблудився собака. Дуже симпатичний,
рудої масті. Його полюбили. Назвали Жужою. Собака вмів посміхатися. По
команді — «усмішка!» — на його морді сяяв добродушний оскал. З приблудним
Жужею бомжі ділили свою скромну трапезу, і він віддячував: охороняв будинок,
проводжав «на роботу», радісно виляв хвостом, вітаючи своїх нових господарів,
коли ті поверталися. На превеликий жаль, вік Жужі виявився недовгим. Хтось
із бомжів сп’яна вбив собаку...
Друга категорія мешканців нічліжки — люди, яких кинули
«під паркан» в’язниці, інші життєві обставини. Здебільшого, у цих бомжів
за плечима технічна і навіть вища освіта, досвід роботи за кількома професіями.
У кожного були дружина, діти. За словами Володимира Прудкого, засновники
і власники нічліжного дому основні «ставки» роблять саме на цих людей.
«Як ми пересвідчилися, — вважає начальник міського управління соціального
захисту Вадим Пришелець, — їм треба трохи допомогти, і вони не просто повернуться
у суспільство, а й почнуть приносити йому користь».
«У мене не було іншого вибору, як знову і знову повертатися
на нари, — ділиться з «Днем» 47-літній Олександр Маслов. — Половина мого
життя це — в’язниця. До того, як сів, 12 років працював шахтарем у Суходольську.
Якось по п’янці зарізав людину. Дали «вісімку», відсидів шість. Вийшов,
мати померла, сім’я відмовилася, на руках довідка про звільнення, іти нікуди,
грошей немає. Ну й почалося. Жити якось треба. На роботу без паспорта і
прописки не влаштуєшся. Промишляв як міг: ходив на прополку, вантажив метал,
вставляв людям зуби. Я, до речі, непоганий зубний технік. Свого часу вчився
у Таганрозькому медучилищі. Та й дружина була стоматологом, підучувала.
У протезуванні можу дати фору будь-якій клініці. Брав дешево. Клієнтів
було багато. Шкода, що справа ця — кримінальна. Знову сів. Знову вийшов.
Мені, людині із золотими руками і «почесним» карним минулим, соромно підбирати
пляшки. Якби була робота! А так, робити нічого. У в’язниці помирати не
хочу. Я бачив, як там ховають нашого брата. Я не раз намагався зажити по-людськи.
Навіть зняв квартиру. Та не потягнув. Сто гривень на місяць — для мене
великі гроші. Довелося повернутися до нічліжки. Я вдячний людям, які відкрили
для нас цей заклад».
Олександр Маслов — неформальний лідер нічліжки. У в’язниці
таких людей називають «паханами», в армії — «дідами», у школі — «авторитетами»,
у дитячому саду — «шибениками». Втім, випадки «дідівщини», у звичному розумінні
цього слова, тут рідкісні. Інциденти, за словами Володимира Прудкого, прогнозуються
і караються негайною випискою баламутів.
Сьогодні ситуація у нічліжці спокійна. У бомжів — літній
«сезон відпусток». Відбувається постійна ротація. Одні приходять, інші
йдуть. А от до зими ситуація розжариться. Протиріч, особливо між двома
вищеназваними прошарками бомжів, не уникнути.
Із побоюваннями директора Володимира Прудкого цілком згодний
і бездомний Мальцев. «Я, — зізнався Олександр, — до зими хочу сформувати
свою команду. Не думайте, що ми чинитимемо беззаконня. Навпаки — будемо
підтримувати порядок. Я чужого ніколи не візьму, і не дозволю брати іншим».
З «Днем» поділився думками і п’ятдесятирічний Анатолій
Рекухін — годинникар. «Раніше, — розказує Анатолій, — я був культурним
працівником. Закінчив три курси Московського університету імені Крупської.
Вчився на режисерському відділенні театрального факультету. Шкода, диплом
отримати не довелося. Після армії працював актором в Івановському і Володимирському
міських театрах. Приїхав до Запоріжжя, запропонували посаду директора Куйбишевського
палацу культури. Платили мало. Пішов на будівництво, займався обробними
роботами. Самі розумієте: тут шабашка, там шабашка, загалом, спився. Сім’я
розпалася, за нею — друга. Тепер ремонтую годинники — це моє хобі з дитинства.
Прибуток невеликий, однак є. Мене знають у дворах як доброго майстра. Довіряють.
Годують навіть іноді. Та й товариші мої притягнуть зі звалища зламаного
будильника, я його відремонтую — і на базар. Виручку пропиваємо разом.
Так і живемо. Нічліжка для мене — другий і єдиний дім».
— Жаль цих людей, — продовжує начальник Запорізького міського
управління соціального захисту Вадим ПРИШЕЛЕЦЬ. — Нічліжний будинок
— це, безумовно, добрий почин. Однак для його мешканців цього мало. На
жаль, окрім одягу, одноразового харчування від баптистів та триразового
годування чергових по гуртожитку, яке люб’язно організовує торговий дім
«Рута», щотижневого медичного огляду на педикульоз та профілактичних заходів
у міській санепідстанції, бездомні потребують паспорт, прописку, без яких
неможливе працевлаштування. Разом із акціонерним товариством «Паркування»
(його співзасновником є міська рада) ми плануємо створити реабілітаційний
центр, фахівці якого допомагали б бомжам та звільненим із тюрем вирішувати
вищеназвані проблеми. Та все це поки що лише мрії.
За словами директора АТ «Паркування» Олександра НАДТОЧIЯ
,
основна проблема — незацікавленість більшості чиновників у вирішенні соціальних
проблем. «Скільки говорили про будівництво того ж нічліжного будинку? П’ять
років! І ще стільки ж говорили б! Управління соціального захисту і наше
підприємство продемонстрували унікальну, — вважає Олександр Надточій, —
схему взаємодії міської влади та комерційних структур. Міськрада — наш
співзасновник. Ставить завдання, і ми його виконуємо. Причому бюджет не
втрачає жодної копійки. Ми своїми силами зробили ремонт будівлі, провели
благоустрій території, виготовили меблі, благодійницькі організації передали
побутову техніку. Ми ж зі свого прибутку забезпечили виплату заробітної
плати обслуговуючому персоналу. Коротше кажучи, спільними зусиллями нам
вдалося зробити перший конкретний крок, — і у Запоріжжі з’явився нічліжний
будинок. Далі ми плануємо надати цьому закладові статус юридичної особи.
У нічліжки відкриється свій банківський рахунок. Бажаючих надати допомогу
більше ніж достатньо. Та поки нічліжний будинок залишається підрозділом
комерційної структури, законодавчий механізм не дозволяє цього робити.
Інакше кажучи, у нічліжки з’являться власні гроші, які дозволять створити
реабілітаційний центр. Коли його фахівці вирішать проблеми паспортів, ідентифікаційного
коду, прописки, до речі, прописувати бездомних ми планували за адресою
центру, в управлінні соцзахисту з’явиться набагато більше шансів працевлаштування
бездомних. Зрештою, їх можна було б залучати на прибирання вулиць, тих
же автостоянок.
На жаль, наше підприємство на сьогодні знаходиться у вельми
невизначеному стані. Мер Запоріжжя Олександр Поляк якось заявив, що «Паркування»
місту не потрібне. Якщо нас розформують, — вважає Олександр Надточій, —
припинить своє існування і нічліжний будинок. До речі, наступного року
закінчується термін оренди, на який міське УВС передало нам цю будівлю».
У ситуації, що склалася, власникам запорізької нічліжки,
як і її мешканцям, нічого не залишається, як дотримуватися принципу — час
покаже. Забігати наперед не доводиться. Засновники закладу готуються до
зими. Вона стане першим серйозним іспитом. Найменший організаційний прорахунок
може коштувати людських життів. П’ятдесят ліжок — ніщо. Бомжів у місті
— тисячі. Коли вдарять морози, боротьба за місце під дахом розгорнеться
не на жарт. @=> Початок на 1-й стор.
КОМЕНТАР
Для того щоб з’ясувати, наскільки гостро стоїть проблема
з безпритульними, ми звернулися за роз’ясненнями до офіційних установ.
Але все виявилось не так просто. У прес-центрі Міністерства праці і соціальної
політики повідомили, що згідно з розподілом повноважень та обов’язків між
держорганами, подібні питання вирішуються місцевою владою, оскільки вони
«не є державною політикою» на найвищому рівні. В свою чергу, в Київській
міськадміністрації саркастичним голосом зауважили, що ця установа «бомжами
не завідує», і запропонували звернутися до Головного управління соціального
захисту населення. Після того, як остання структура порадила переадресувати
питання Київському центру соціальної адаптації, з’явилося прикре відчуття,
що проблема безпритульних і сама є, так би мовити, «бомжем», що мандрує
між різними установами і ніяк не знайде собі гідне «місце проживання».
Ніби й справді державної політики у сфері соціального захисту найнезахищеніших
громадян у нас таки немає.
Але ні, не перевелись ще в Україні доброчинці, і три з
чотирьох вищезгаданих структур все ж мають відношення до «завідування бомжами».
А голова Київського центру соціальної адаптації Олександр ФИЛИПОВИЧ
навіть
відповів на запитання, пов’язані з вирішенням проблеми безпритульних:
— Наш центр адаптації працює з 96-го року, надаючи допомогу
соціально незахищеним громадянам, в число яких, звичайно, потрапляють і
бомжі. В основному безпритульні надходять до нас у центр із прийомника-розподільника,
де вони проходять спеціальну комісію перед тим, як потрапити сюди. Звичайно,
в міру можливості, ми намагаємось допомагати й тим безпритульним, які оминули
приймальник, хоча б елементарно підгодовуємо. Люди йдуть до нас із задоволенням,
деякі перебувають навіть і до року, з часом вони обживаються, знаходять
собі роботу. Міськдержадміністрацією вже виділено чималу суму грошей на
розширення нашого притулку (який зможе вмістити близько 400 бомжів), на
відкриття майстерень, де наші підопічні могли б працювати і забезпечувати
себе. Не завжди зусилля працівників нашого центру адаптації приводять до
суттєвих результатів. Причина, мабуть, пояснюється наявнiстю якогось «мандрівного
інстинкту» і звичкою не обтяжувати себе ні обов’язками, ні чесною працею.
Але третина «пацієнтів» все-таки залишається, часом навіть справа доходить
і до весілля.
Хочу зазначити, що окрім міськадміністрації та Головного
управління соціального захисту населення, нам ніхто не допомагає. Деякі
благочинні організації, наші й зарубіжні, з’являються на горизонті, спочатку
пропонують нам допомогу, а потім зникають. Видно, починають усвідомлювати,
що справа далеко не прибуткова.
Отже, як бачимо, держава ніби й зацікавлена в адаптації
та поверненню в соціум тих своїх громадян, яких за певних обставин викинуто
на узбіччя життя. Але існуючі структури своєю діяльністю можуть охопити
лише невеличкий відсоток людей, які потребують допомоги. Що ж в такому
разі робити з іншими? За словами того ж Олександра Филиповича, реальну
кількість бомжів на Україні просто неможливо підрахувати, їх вже десятки
тисяч, і ні одна державна структура такої статистики не веде.
Підготувала Наталя МЕЛЬНИК
