Л ідер парламентської групи «Солідарність» Петро Порошенко минулої суботи очолив Партію солідарності України, а учора п’ять лідерів партій, зокрема й ПСУ, зробили заяву щодо своєї принципової домовленості про об’єднання в одну партію, назви для якої ще не знайдено. Крім ПСУ, до цієї партії увійдуть Партія регіонального відродження мера Донецька Володимира Рибака, партія «За красиву Україну» Леоніда Черновецького, Партія праці Валентина Ландика, Партія пенсіонерів Андрія Капусти. Об’єднання відбуватиметься у кілька етапів, і десь до жовтня-листопада нову партію може бути створено. Швидше за все, до процесу об’єднання політичних сил підключиться ще кілька політструктур, вплив яких на загальній політичній карті не настільки сильний, щоб бути помітним, наприклад, на виборах, та й не настільки малий, щоб їхні лідери погодилися на остаточний вихід із політики. Як ідеологічну основу об’єднання п’яти партій обрано концепцію «нового центризму». За словами народного депутата Володимира Семиноженка, який, за нинішніми розкладами, позиціюється як ідеолог об’єднаної партії, «новий центризм» базується на поєднанні ринкових основ та соціальних цінностей, економічній ефективності та соціальній справедливості, конкуренції та солідаризмі. Поки що не зовсім зрозуміло, тому спробуємо поглянути на «посаг», принесений до спільного казану лідерами партій.
Звертає увагу, що за плечами у кожного підписанта не пусто: у когось ретельно оброблений округ у Києві і можливість мобілізувати співробітників офісу на виборчі кампанії агітаторами, у когось підприємства у 18 областях, у когось адміністративний ресурс і непогані результати на минулих виборах в окремо взятому місті, у когось списки пенсіонерів і приваблива ідея, яка, проте, без грошей нічого не варта. Таким чином, якщо все сплюсувати, то ефект буде сильнішим, ніж від простого арифметичного додавання просто членів партій: ПРВУ декларує 38 тисяч, Партія праці — 35 тисяч, пенсіонерів — 30, ПСУ — 8 тисяч, а «За красиву Україну» встигла продати понад 10 тисяч партбілетів (Л.Черновецький говорить, що у нього партбілети купуються членами партії. Далебі, правда. Ціна доходить до тисячі доларів, але як кредитна картка квиток не працює).
При цьому Л.Черновецький, відповідаючи на запитання «Дня», чи не вважає він, що нинішнє об’єднання політресурсів символізує початок відтоку бізнесменів із політики, і що партії, які утримуються на кишенькові гроші нових українців, виконали свою історичну роль, прямої відповіді не дав, але про відчуття свого перебування у політиці сказав так: «Бізнесменам не місце у політиці, просто умови існування бізнесу в корупційних країнах зумовлюють вчинки з боку таких, як я. Це питання життя і смерті, а більше нічого. Я охоче не брав би участі в політиці, бо я люблю в житті лише одне — бізнес».
Повертаючись до арифметики, яка все-таки дає майбутній партії понад 120 тисяч членів, хотілося б зазначити, що сила порівнянна з бойовим загоном комуністів. За чисельністю. Якщо б ще ідеологію, яка гуртує останніх... Тому хотілося б поглянути на, ризикнемо передбачити, одну із ключових фігур «нового центру».
За рівноправності всіх сил, якi об’єдналися, припустімо все ж таки, що саме фігура Петра Порошенка стала центром тяжіння партій, про існування яких пам’ятали тільки журналісти та політологи. 34-річного народного депутата багато хто вважає улюбленцем політичної долі, оскільки до кордонів великої політики йому вдалося наблизитися без неминучого шлейфу компрометуючих чуток та крупних політичних промахів. Не виключено — тому, що на політичному полі він діє так само обережно й вичікувально, як і до обрання народним депутатом діяв на полi дiловому. До речі, досі конкуренти Петра Олексійовича по бізнесу відгукуються про нього як про людину «щонайчесніших правил». Зумівши без залучення зайвої уваги оформити своє розлучення з фракцією СДПУ(о), створити під благородним приводом пошуку конструктивної роботи з парламентською «меншістю» фракцію «Солідарність», приростити її в складних умовах уже до 27 депутатів, Порошенко неминуче мав «упорядкувати» свій політичний статус, очоливши лівоцентристську партію. Це й сталося, щоправда, дещо поспішно — на з’їзд не було запрошено ні преси, ні інформагенств. Очевидно, згоду партії (чи згоду Порошенка її очолити) отримано буквально напередодні, бо прес-конференцію, на якій планувалося повідомити про створення об’єднаної партiї, перенесли з 12 на 19 липня, а саме за цей тижневий тайм-аут П.Порошенко приростив до своїх регалій статус лідера Партії солідарності.
Тривав з’їзд не більше університетської пари: делегати обрали Президію партії і ліквідували статутну норму, за якою ПСУ очолювали співголови. Чи варто переоцінювати вплив і структурну потужність Партії солідарності в тому вигляді, в якому вона дісталася Петрові Олексійовичу?
Однак, крім вдалої назви, яка повністю збігається з досить розкрученою маркою парламентської групи «Солідарність», можна зауважити ще й таку закономірність. У роботі фракції П.Порошенко явно робив наголос на посилення впливовості у своїх округах членів фракції, вибраних за мажоритаркою. «Солідарність» уперше запровадила до парламентської практики так звані виїзні засідання фракції, що невідпорно діяло на регіональних лідерів. Коли до регіону приїжджає не один депутат, а десяток, та ще й на чолі з лідером партії, та ще й з підкріпленням цілою прес-службою, та ще й добудовують (як це було, наприклад, в Ужгороді) лікарню зі свого фракційного фонду, — це, погодьтеся, вражаючий хід. І не тільки піарівський. Згодом ідея соціальної справедливості в такій інтерпретації: ось завод, він почав працювати і дав людям можливість отримувати пристойну зарплату — хіба це погано? — стала основою ідеології так званих лівих прагматиків, до яких відносить себе новий лідер «Солідарності».
«Мені імпонує бути прагматиком, а бути лівим прагматиком для мене означає бути лівим реалістом, мати можливість запропонувати людям конкретні кроки, які можуть реально протягом найближчого часу — не через 20 років, а через рік-два — поліпшити рівень соціального захисту людей шляхом захисту вітчизняного товаровиробника. Це цілком ліві завдання. Отже, ми ліві прагматики», — каже Петро Порошенко.
Основою ж партійного будівництва, своєрідним ноу-хау став лобізм інтересів мажоритарників, посилення впливу в окрузі конкретного народного депутата. Для класичного шляху: спочатку партія, потім фракція — лідерові «Солідарності» необхідно було б на порядок більше фінансових ресурсів. Для чого довелося б вступити в жорстку сутичку навіть не за розподіл, а за перерозподіл фінансових потоків. При цьому ризик все втратити значно вищий за шанс виграти. Порошенко ж пішов шляхом «збирання земель» чи, якщо завгодно, шляхом створення політичного концерну: там сильний мажоритарник, там локальний вплив регіональної партії, там засвітилися пенсіонери — все разом цілком конкурентоспроможне. До осені в ПСУ, очевидно, розроблять партійну програму, чітко підведуть під неї ідеологічну базу, попрацюють з регіонами, і партія піде в ріст. Не такий могутній, як у партій-нью правого спектру, та все ж таки...
Поки що ПСУ — єдина партія, котра не приховує, що збирається застосовувати стандарти «політики прагматиків» у лівому спектрі. І не виключено, що вона «відбере» з надтріснутих лівих рядів кілька десятків партійних діячів, яким дещо обридло відстоювати безцінні ідеологічні міфологеми. У прагматиків все чітко, як на приватному підприємстві: є завдання — має бути результат. Є тільки одне «але», яке стосується, щоправда, не однієї партії, а всієї прагматичної української політики: зневага до цінностей невагомих, презирливо романтичних, до якихось демократичних прав і свобод людини настільки вплинула на наших громадян, що громадяни впритул не відчувають історичного значення партій, а вiдтак не ініціюють їхнього створення, нехтують їхньою підтримкою. Чи здолає хтось цю ситуацію?
Сам Петро ПОРОШЕНКО так пояснив в інтерв’ю «Дню» свою згоду очолити Партію солідарності:
— Я не поспішав з прийняттям рішення і не прискорював його штучно. Та є події, коли форма має відповідати змісту. До депутатської групи «Солідарність» входять депутати-мажоритарники, які у себе в окрузі мають хто 500, хто 2000 активних прихильників, котрі поділяють погляди свого депутата і готові активно працювати для втілення цих поглядів, позицій, принципів у життя. При цьому немає іншого механізму організувати цих людей, крім, як чітко організована партійна структура. Для мене це було непросте рішення, я усвідомлюю його плюси і мінуси. Оскільки я ніколи не займався шапкозакиданням, то, беручи на себе відповідальність, декларуючи перспективи партії, які мені видаються реально досяжними, я беру на себе i додаткову відповідальнiсть за виконання цього і перед виборцями, і перед людьми, які пов’язують зі мною політичну долю.
Основні пріоритети партійної програми збігаються з пріоритетами парламентської групи — це підтримка національного товаровиробника і конкретна робота з посилення рівня соціального захисту людей праці. І це не будуть якісь популістські заходи, ми не робитимемо демагогічних заяв і не ставитимемо нереальних завдань перед урядом. Це будуть чіткі, прораховані кроки, які дозволять удосконалити пенсійне законодавство, прискорити пенсійну реформу, поліпшити медичне обслуговування, зокрема з урахуванням застосування страхової медицини. Активна діяльність партійної структури дозволить тісніше співпрацювати з регіонами.
Разом з тим ми не орієнтовані на самостійну могутню політичну роботу, у нас досить союзників для неї. Сьогодні ми декларуємо спільність цілей і завдань низки політичних сил. Думаю, ми зможемо вийти наступного року на єдиний суцільний політичний рух, досить могутній, щоб розраховувати на вираження настроїв значної частини населення. Ми сподіваємося, що цей спільний блок йтиме тим же складом і на вибори.
