Все далі від нас перший день початку Вітчизняної війни, але до цього часу не гояться рани на серці мільйонів українців та інших громадян колишнього Радянського Союзу, все більше питань, на яких немає однозначної відповіді, постає перед громадянами, які замислюються над історією нашого народу, над несправедливістю долі тих, чиє життя обірвала сталь, над гіркою долею народів iз пам’ятного 22 червня 1941 по 9 травня 1945.
Я не історик, не військовий фахівець, не учасник боїв за визволення нашої країни від фашистської навали, просто свідок, котрий не хоче бути німим. 22 червня 1941 року мені було десять років від народження. Дні війни, а особливо дні життя у прифронтових селах у 1941 та 1943 роках постають в уяві так, нібито ці події відбуваються зараз. Я просто бачу як два червоноармійці зимою 1941-го везуть на санчатах третього, у якого замість ніг два коротенькі обрубки у закривавлених бинтах. Він цупко тримається руками за санчата і ошалілими, нічого не видячими очима ковзає по жінках, що тужать у воротях, спостерігаючи ту процесію, по дітлахах, які переляканими очима впиваються у страхітливу гримасу війни, по кучугурах снігу, по солдатських шинелях. На обличчі нещасного чи то посмішка, чи то гримаса, чи то оскал від болю. Згадую 1943 рік, а зла пам’ять вимальовує картину після бомбардування села. На пожухлій траві серед груддя землі, яке викинув iз вирви вибух авіабомби, лежить доладно одягнений червоноармієць, у затягнутій ременем шинелі, але без черепа, з рештків голови тече кров... І так ще, ще, і ще. Чомусь червоноармійці запам’ятовувались саме смертельно поранені, а вбиті німці з довгими білявими зачісками, котрі куйовдив вітер.
Війна закінчилася, переможці святкували та засуджували військових злочинців з числа переможених та, частково, з числа зрадників Батьківщини, а за страшне лихоліття повинні були б відповісти не лише переможені, але й ті, котрі милостиво дозволяли чіпляти діамантові ордени собі на груди, та ті, хто хизувався своєю відданістю «делу Ленина, Сталина», а воювали, головним чином, у загороджувальних загонах, про які дещо потім.
Я не хочу, щоб навіть тінь цих слів упала на моїх визволителів від фашистського рабства. Лише дякуючи ратній звитязі полеглих від Волги до Берліна живу я, мої діти та онуки. І бажаю Царства Небесного та невмирущої пам’яті тим, хто своїм життям прикрив моє життя і подарував життя моїм нащадкам. А тим ветеранам, які дожили до 60-річчя з дня початку Вітчизняної війни, бажаю здоров’я та довгих щасливих років життя. «Кесарю — кесареве».
Разом iз тим не можу не згадати людей, які стали не героями, а страждальцями, жахливою жертвою страшних років. У радянські часи було нормою ставитися з певною, в різний час різною, долею зневаги до полонених. До полонених червоноармійців причепилось оте сталінське — «зрадник». Хоча у всіх війнах були полонені і здебільшого ставлення до них на батьківщині було співчутливим. Більше того, до полонених німців у радянській країні було в цілому нормальне ставлення. Жахливо склалася доля тих червоноармійців, що потрапили до фашистських таборів смерті, а пройшовши через фашистські фабрики смерті та, доживши до визволення, здебільшого не поверталися додому, а ставали мешканцями горезвісного радянського «архіпелагу ГУЛАГу».
Що це за парадокс — люди, що потрапили у біду за будь-яких умов, за будь-яких обставин, стають страдниками і по один, і по другий бік фронту. Неупередженого аналітика повинна насторожити одна страхітлива цифра Другої світової війни. Лише у 1941 році до фашистського полону потрапило близько 4-х мільйонів бійців і командирів Червоної армії. Історія не знала кровопролиття більшого, ніж Друга світова війна, але не знала і такої фантастичної кількості воїнів, що потрапили у полон. Невже вермахт виявився настільки краще вишколеним, з мудрішими офіцерами, технічно краще озброєним, що захопив у полон більше вояків супротивника, ніж нараховував солдатів у своїх рядах? Зрозуміло, що в 1941 році далеко не всі потрапили у полон, багато особового складу Червоної армії чинило відчайдушний опір, багато з них загинуло, боронячи свою землю та знекровлювлюючи вермахт.
Коли радянська історія оцінювала причини поразки Червоної армії у 1941 році, то спочатку все звалювалося на віроломство «заправил» гітлерівської Німеччини та ніби-то існуючу в той час нездатність командирів до організації опору. Згодом багато недоліків військово-стратегічного і політичного характеру було перекладено на особу Сталіна.
Справа була в тому, що у той страхітливий час зазнала нищівної поразки радянська система. Більшість народів радянської держави на початку війни не бажали захищати саме радянську систему від поразки. Ніхто не бажав приходу на свою землю чужинців, але й захищати радянський репресивний тоталітаризм більшість населення не бажала теж.
Поразка СРСР на першому етапі Другої світової війни була поразкою більшовицького режиму. В першу чергу армія не бажала захищати соціально-економічну систему, яка насильницькими методами провела колективізацію, довела країну до страшного голодомору 1933 року, не могла організувати нормальне функціонування суспільства без постійних репресій (у 1941 р. у більшості дорослого населення ще не відійшли зашпори від страху перед репресіями 1937 — 1938 рр.), систему, основою діяльності якої була боротьба з «класовим ворогом». До класових ворогів потрапили такі широкі верстви населення, як заможні селяни, інтелігенція, духовенство, дрібні торговці, ремісники-одноосібники, а разом з ними і всі політичні партії, окрім ВКП(б), просто громадяни критично мислячі... Система боролася фактично з власним народом, «перековуючи» його у масу покірних, знеособлених «гвинтиків» (поняття «гвинтик» Сталін офіційно задекларував на урочистому прийомі на честь перемоги радянського народу над фашизмом). Відчуваю, яке здивування викличе така кваліфікація поразки радянської системи у молодого покоління, яке обурення така позиція викличе у того, хто бачив Вітчизняну війну з- за Волги. Але я бачив власними очима, що та як діялось по один та другий бік фронту. Тож наберіться терпіння і прочитайте вкарбоване в дитячу та юнацьку пам’ять, а у свій час було проаналізоване (через декілька десятків років) зрілою людиною, професією якої став аналіз соціальних процесів.
То ж спочатку про самі факти, які закарбувала пам’ять. 22 червня 1941 року, а конкретно промова Молотова по радіо застали мене у Москві, де я разом з батьком був у складі екскурсантів на ВДНГ. Наша група йшла людною вулицею столиці, як раптом всі, хто був поруч, почали бігти до гучномовців. Як зараз в пам’яті стоїть отой раптовий шалений тупіт тисяч ніг по асфальту та бруківці, а потім тиша і великі групи людей, що впивались і вухами, і очима у чорні розтруби гучномовців. Кілька днів потому і в Москві, і в пасажирському потязі, що віз екскурсантів додому, і в селі Лиман Зміївського району Харківської області, тільки й були розмови про те, як ми провчимо зухвалих фашистських вояк. Але дуже швидко тон розмов змінився, щоденні зведення Радінформбюро малювали зовсім іншу картину — не «ми б’ємо ворога на його ж території», а він досить швидко тіснить «непереможну і легендарну», яка чомусь лише захищається та відступає, маючи перед собою якусь фатально незрозумілу «значну перевагу супротивника». А офіційна ж пропаганда десятки років формувала уявлення громадськості про непереможність Червоної армії! Скоро потяглися низки ешелонів евакуйованих. Через якийсь час селом гнали, шеренгою по десять, осідланих коней. Один коновод на лівому конику, дев’ять таких же за мастю, добре муштрованих, що вміли держати стрій; крім коноводів — жодного кавалериста. По кутках дому шепотіли: «Дев’ять з десяти в землю лягають».
В чому річ, стало зрозуміло лише в кінці вересня, коли до Харкова підійшов фронт, а згодом був окупований наш обласний центр. Тоді вперше я почув вражаюче. До хати зайшов капітан Червоної Армії і дізнавшись, що в ній мешкає вчительська сім’я, вибачився і попросив поїсти. Розмова, що зав’язалась між капітаном і батьками, точилась навколо незрозумілого для домочадців відступу. Тут я й почув вперше: «Красноармейцы воевать не хотят. В разведку послать никого невозможно, даже с командиром. Как уйдут в сторону противника, так и не возвращаются, в плен сдаются». Поразницькі настрої того часу відверто висловлювались і рядовими червоноармійцями і навіть середнім командним складом. Сім’я жила в центрі села біля школи. Коли до села наблизився фронт, то кілька червоних командирів, зайшовши до оселі, завели розмову про можливість обміну форми на цивільний одяг. Про те, що село швидко буде віддане німцям, говорили, як про вирішену справу!
Село швидко було окуповане, але фронт зупинився дуже близько. Німецькі, гармати стояли на бойових позиціях у сільських дворах і вели вогонь. Скло у вікнах захищали, за порадою німецьких артилеристів, наклейками із тканини по шибках. Німецькі фронтові частини не чинили якихось дошкульних утисків населенню, не гвалтували жінок, не розстрілювали нікого; щоправда, курей в селі поїли поголовно, нишпорили по чуланах та погребах, і коли знаходили, то відбирали — яйця, сало, молоко.
Дійсно, і недостатня підготовка армії до війни була фактом, були і військово-стратегічні, і політичні прорахунки вищого керівництва СРСР, і в першу чергу Сталіна. Репресії проти командного складу послабили армію великої держави; можна ще нарахувати багато конкретних факторів, що привели до катастрофи першого року війни, але радянським історикам категорично було заборонено узагальнювати всю суму чинників, що спричинили поразку 1941 року і допомогли гітлерівській Німеччині успішно провести літню кампанію 1942 року.
В цей час почало коїтись щось незрозуміле, принаймні для підлітків. В школі розмістився німецький штаб. Щоранку до нього з передової приходило кілька червоноармійців, що здавалися в полон. Вони сиділи на шкільних садових лавках без охорони, німці їм навіть давали їжу, а після обіду грузовик, що йшов у німецький тил, забирав полонених. Одного разу вранці перед штабом з’явився цілий підрозділ червоноармійців зі зброєю: знамениті мосінські трьохлінійки з примкнутими тригранними штиками, кулемет «максим» і кілька «дегтярів». По обіді під командою своїх червоних командирів і у супроводі лише двох німецьких автоматників чимала колона строєм пішла до німецького тилу. Хлопчаки проводжали цю процесію до околиці села. До комендатури у райцентрі Змієві рушив цілий піхотний батальйон зі зброєю і командирами. Що сталося з цими нещасними потім?... Читайте у Олеся Гончара про харківський табір для військовополонених на Холодній горі.
Так що розмови про здачу в полон, які точились у 1941 році серед червоноармійців, які відступали, були не просто солдатськими байками. Я цей процес спостерігав, живучи у прифронтовому селі. Літом 1942 року був свідком того, як через окуповане німцями село, що було вже у далекому німецькому тилу, йшло велике кінне з’єднання (очевидно, то були донські козаки). Вояки були озброєні радянськими карабінами, у червоноармійських шинелях, але без зірочок на кашкетах. В селі вони не зупинялися. Кавалеристи були ситі, задоволені, намагалися перекидатись жартами з сільськими жінками, котрі ніяк не могли второпати, що то за воїнство. Все стало зрозуміло тоді, коли в проривах між колонами побачили німецькі автомобілі, а в них офіцерів у формі вермахту.
Ставлення до окупантів у селян почало змінюватися після того, коли фронт пішов далі на схід, а в село зайшла окупаційна влада. Розстріли євреїв, тих, кого запідозрили у зв’язках з не існуючими реально у нашому районі партизанами, реквізиція корів, хліба, вигнання молоді до Німеччини, показали справжнє обличчя «визволителів від більшовицького поневолення», як то спочатку рекламували себе фронтові частини вермахту. Практично з літа 1942 року настрій населення змінився на користь «наших», тобто радянської системи з усіма її недоліками. Очевидно, настрої змінилися у той же час і в армії. З другої половини 1942 року стало можливим у повному обсязі застосувати на фронті загороджувальні загони. Армії не дозволялося відступати, а йти у полон добровільно вже ніхто не бажав, бо і армія, і народ відчули смертельну небезпеку нацизму, котра була ще страшнішою за класову непримиреність (читай — терор проти інакомислячих) більшовицького режиму.
Знову повертаюся до тих полонених 1941 та початку 1942 років, котрі добровільно йшли до ворожого полону. Слід визнати, що у Сталіна була реальна причина зненавидіти цих нещасних, бо вони дійсно не бажали захищати виплекану ним соціально- економічну та політичну систему. Сталін недарма навіть власного сина не захотів визволити з полону. Підстави ненавидіти тих, хто не хотів бути «гвинтиком» у соціальній машині більшовицького режиму, в нього були. Але підстави у тих, хто не бажав захищати «Советы» були не менші. Ось вона, реальна суперечність того часу. Важко, надзвичайно важко відірвати себе від Батьківщини (будь то полон, будь то еміграція), але ще більша трагедія — не розрізняти Батьківщину і пануючу в ній соціально-економічну систему, Батьківщину і негаразди в ній.
Панівні верстви будь-якої країни, будь-якого політичного та соціально-економічного устрою завжди намагаються довести, що існуюча система організації суспільного життя оптимальна для даної країни та її громадян. Та громадяни не завжди так вважають. За умов співпадіння оцінок соціально-політичного устрою у громадян та еліти система є стійкою і незмінною. Та така ситуація в історії людства буває нечасто. Бунти, повстання, революції — все це результат протилежної точки зору на стан справ у суспільстві. Зрозуміло, що соціальні настрої, устремління обумовлюються реальним станом соціального буття, саме тут і необхідно відрізняти такі поняття як Батьківщина та соціально-політичний та соціально-економічний стан у ній. До чого йдеться? Справа в тому, що в перші роки становлення незалежної української держави мені доводилось спілкуватися з таким же рівнем командного складу української армії, який я спостерігав у 1941 році. Офіцери вже неіснуючої Радянської Армії перебудовчими процесами, складністю творення нового, деструктивними явищами у тогочасній українській армії були деморалізовані. Більше всього мене вразило те, що їхні настрої співпадали з настроями багатьох командирів Червоної армії 1941 року. Я чув буквально таке: «Коли б на нас напали сучасні німці або американці — пішов би в полон не думаючи! Нехай би тут навели порядок.» Мої розмови про те, що до нас уже приходили наводити «новий порядок», ми вже це «проходили» — не допомагали.
Саме цією статтею мені б хотілося пом’янути ті мільйони зневірених у радянській системі і довірливих до обіцянок чужинців, які загинули в печах освенцімів та майданеків, тих, хто пережив фашистські табори смерті та загинув на Колимі, на лісоповалах сибірської тайги і ще деінде. Зараз нам живеться здебільшого зле, але сподіватися необхідно лише на себе і тільки на себе. «Варяги» не прийдуть, а коли і прийдуть, то не для того, щоб нас годувати пирогами. Хочу звернутись і до сучасної політичної еліти країни — вивчайте не лише українську, а й радянську історію. Радянська історія цінна тим, що це історія будівництва невдалого, але чогось принципово нового, нової системи і нової держави. Історія найближчого до нас процесу соціального та державного творення багата на досвід, повторення якого згубне для сучасної української державності, держави та нації. Для того, щоб наші діти та онуки не зазнали гіркоти розгубленості 1941 року, не можна опускати руки зараз ніде і нікому з українців. І економічного, і політичного «воза» треба тягти гуртом.
Продовження теми читайте на сторінці "Історія та "Я", "Суспільcтво"
