Те, що відбувається у ВР, можна назвати початковим етапом зміни зовнішньополітичного курсу України. І події навколо Косово тільки стимулювали цей процес. Ейфорія, в якій перебувають ліві, треба зазначити, цілком обгрунтована. І тому нетактовний фінал виступу звичайно коректного Бориса Олійника: «Я не маю наміру загинути серед якихось хохлів, котрі зустрічають чергових окупантів хлібом-сіллю», — викликав концертну овацію в залі зі скандуванням «Ганьба Руху!»
А фон подій такий. Світ теоретично опинився на порозі третьої світової війни. Америка підтверджує, що вона — наддержава, і з цим усім доведеться змиритися. Росія намагається нагадати, що вона велика, але це погано виходить. А Україна — стратегічний партнер і тієї, й іншої — в особі свого Президента їде в цей час у королівській кареті і стоїть на трибуні шведського парламенту, коли свій вирішує питання про скасування без’ядерного статусу держави. Іншими словами, зазіхає на основи.
При цьому спікер Ткаченко на всю країну обіцяє позбавити акредитації пресу, яка необ’єктивно відобразила цей процес. Хоча, швидше за все, побачивши у дзеркалі телеекрана того, хто є «не першою, але й не другою особою», котрий активно займається прочищенням власного вуха, Олександр Миколайович просто імпульсивно замахнувся. Але потім він пригадав, напевно, що «нема чого на дзеркало нарікати...»
Хоча, звісно, важливіше розібратися, чому літак Примакова, що розвернувся, — як образно пишуть «Известия», «певний зловісний символ нинішнього дня», спроможний змінити політичну та економічну картину в Росії, — повинен змінити й зовнішньополітичний курс України. Зрештою, Росія залишається і з принципами, «якими не торгує», і з грошима МВФ. Той факт, що пан Камдессю готовий летіти слідом за Примаковим, лише підтверджує: у хлопців своя гра. І ті, й інші знають: Росія для порятунку обличчя погримотить «адекватними заходами, аж до військових», але не більше того, а за це їй відважать той кредит, який відважили б у будь-якому разі — як «голодній, але ядерній». Але при чому тут ми?
«Саме непослідовність виконавчої влади й президентських структур у зовнішній політиці викликали такий наступ лівих сил, — вважає перший заступник голови Комітету у закордонних справах Іван Заєць. — Російській владі, російським лівим вдалося через українських лівих і непослідовність наших керівників вивести Україну на передній край антизахідного походу російської влади».
Чудово. І ось уже військовий чин із міністерства оборони Росії сидить в ефірі НТВ та як аргумент «проти агресора» задоволено говорить: «Ось, мовляв, уже Україна відмовляється від без’ядерного статусу услід за Білорусією». І вже громадяни Москви на вулицях загинають пальці блоку «Проти агресії» — Росія, Білорусія, Україна, Сербія... За що боролися? Росія однією рукою загрожує «агресору», другу не приймає при цьому від його «бандитського гаманця». А Україна — передовий загін російської антизахідної політики? Українські ліві задоволені — вони йдуть своїм курсом і їм ніхто не заважає. Тут і МПА, й севастопольські угоди, і позиція стосовно Косово... Зовсім не виключено, що задоволеним може бути й український Президент: ставши на «червоний» ослінчик, підставлений лівими, легше заглядати в очі Борису Миколайовичу: вам потрібен український Лукашенко — так не шукайте когось іншого, я сам спробую!
І не випадково Іван Заєць наполягає: «Завтрашнє питання про НАТО — це ключове питання для виконавчої влади. Тому що саме Президент відповідає за зовнішню політику в Україні. Саме Президент — гарант суверенності України. І з завтрашнього голосування буде зрозумілим багато що: чи Президент і виконавча влада хочуть будувати українську державу й утверджувати демократію, чи вони хочуть зберегти тільки свої місця й свої привілеї».
Важко, правда, сказати, що ще не ясно, якщо нова зовнішня політична теза Леоніда Кучми звучить таким дивним чином: «Нам не потрібна ні проросійська політика — аж до вступу в Союз, ні прозахідна — аж до вступу в НАТО». Не будь я жінкою — образно сформулювала б, що із чим не можна порівнювати. Але поставити знак рівності між втратою суверенітету й гарантіями нацбезпеки в НАТО — це можна примудритися тільки на основі досвіду, здобутого в поясненнях нашої багатовекторності...
Ясна річ, швидка на руку Америка діє як планетарний жандарм. Звісно, в дусі відчуття нею її власних інтересів перекіс, що стався після запровадження євро на міжнародному ринку, на користь «Старого» Світу, не міг не викликати биття стратегічної думки про зрив ситуації будь-якою ціною. Звичайно, можливо, що Балкани, затихлі було три місяці тому, виявилися для Штатів у пошуках адреси гарячої точки найпростішим завданням. Ясна річ, Росія, що кинулася підтримувати сербів морально й матеріально, потрапила, швидше за все, на гачок.
Але знову ж — при чому тут ми і в чому насправді полягають наші національні інтереси? Тепер є два варіанти в розвитку подій усередині країни. Перший полягає в тому, щоб дати парламенту перейти межу. А заступник міністра закордонних справ пан Чалий уже м’яко натякнув парламенту з трибуни — мовляв, ви куди, любі, рушили, там у нас уже декларація про незалежність із нейтральністю і без’ядерним статусом. Тобто якщо продовжити думку — це вже посягання на суверенні права держави, за якими може надійти з Банкової цілком закономірне: «У зв’язку з небезпекою, яку несе парламент для держави...» До речі, чи просто так міністр закордонних справ пан Тарасюк і секретар РНБО пан Горбулін звернулися до керівництва парламенту з проханням слухати питання про НАТО у відкритому режимі — можливо, це з метою підготовки міжнародної громадської думки?..
Але є й інший варіант: плодами зусиль лівих насправді успішно скористається нинішній Президент — Україна, підведена червоними до кремлівських стін, вирішить, що Леонід Кучма, нарешті, виконав свою передвиборну обіцянку 1994 року й так зблизився з Росією, що, мабуть, роз’єднувати ці обійми було б безсердечно...
