Міжнародний день театру, який припадає на 27 березня, столиця традиційно відзначала врученням «Київської пекторалі» — театральної премії, що за якесь десятиріччя встигла пройти безславний шлях від захоплених од на свою адресу до вкрай скептичного до неї ставлення. На початку 1990-х столичні актори, режисери, художники, композитори, які працюють з театрами, раділи тому, що їхню працю неупереджено, об’єктивно оцінюватиме професійний глядач, яким є критики (оцінюватимуть у цьому випадку не в грошовому еквіваленті, бо 500 гривень не гроші). Що в Києві буде така собі колективна театральна «совість», яка, не знижуючи критеріїв, зможе розставляти певні маяки в штормовому театральному морі, що в роки здобуття Україною незалежності разом із виставами нашої нової театральної надії (Жолдака, Більченка, Ліпцина, Крітенка) наповнилося як антрепризною халтурою, так і сумнівного значення «експериментами». Досі в приурочених врученню «Пекторалі» прес-релізах гордо пишуть, що вона — «перша театральна премія на просторах колишнього Радянського Союзу. Єдиний на той час аналог — французький «Фелікс». Російські премії «Золота маска», «Кришталева Турандот», «Чайка» й інші з’явилися пізніше — коли Олег Єфремов підглянув київське «ноу- хау» як почесний гість церемонії вручення».
На жаль, тепер у «Пекторалі» тільки й слави, що вона народилася «першою». Жодного реального авторитета у середовищі професіоналів, на відміну від тієї ж «Золотої маски», вона, як це не прикро, не має. Авторитет наша премія втратила через постійні компроміси: навіть якщо та чи інша номінація не мала достойних кандидатів, пекторальне начальство завжди вважало своїм обов’язком премію вручити. Кому? Наприклад, людям, які входили до журі. Бувало ще гірше — коли за наявності гідних вистав і ролей перемагали негідні. Як, наприклад, сталось і цього разу. Не втомлююся повторювати, що минулого року найкращою столичною виставою за багатьма параметрами (сувора режисерська концепція, вкрай рідкісна на нашій сцені постановочна культура, прекрасні акторські роботи) став «Маскарад» у Російській драмі імені Лесі Українки. Експерти висували його в багатьох номінаціях, серед яких і «Найкраща вистава», «Найкраща режисура», «Найкраща чоловіча роль», «Найкращий акторський дебют». Але поставлений очолюваною режисером Ігорем Селіним петербурзькою командою «Маскарад», як і дві інші вистави Російської драми, висунені експертами в першому турі («Наполеон і корсиканка», «Norway Today»), вже до другого туру не потрапили. Комітет, як тепер називає себе колишнє пекторальне журі, зняв Російську драму з голосування з тієї причини, що два роки тому її керівник Михайло Рєзникович, заручившись підтримкою акторів, написав листа з проханням вистави ввіреного йому театру в номінації «Пекторалі» не вносити.
Я, щиро кажучи, не поділяв цієї позиції Рєзниковича, але тепер не впевнений, що на його місці вчинив би інакше — втративши довіру до людей, які узурпували премію, не звернувся б до них із проханням дорогі моєму серцю вистави (попри їхню художню цінність) на своїх засіданнях не розглядати, в жодні номінації не включати. Аж до того моменту, поки «Пектораль» не вилікується чи від непрофесіоналізму людей, які її присуджують, чи від того ж горезвісного «кумівства», що заради застільної радості родинних стосунків готове пожертвувати інтересами спільної справи.
На жаль, у керівництва київського відділення СТД, у керівництва Київського управління культури, як кажуть у подібних випадках, відсутня «політична воля» до вирішення тривалого конфлікту. Принаймні її виявилося недостатньо (пан Биструшкін сказав на прес- конференції, що йому, мовляв, набридло вмовляти Рєзниковича взяти участь у «Пекторалі»). Думаю, що з Російською драмою можна було улагодити тривалий конфлікт, але для цього потрібне бажання зняти нервозність навколо перетвореної на домашню іграшку столичних Управління культури та СТД «Пекторалі» й проявити готовність надалі бути абсолютно неупередженим для блага вітчизняного театру. Поки що є підстави вважати, що такої готовності ні в СТД, ні в Управлінні культури не виявили. Є підстави вважати, що участь Російської драми в пекторальних «забігах» була невигідна тим, хто дуже хотів обдарувати франківських «Братів Карамазових» й особисто Юрія Одинокого, який поставив Достоєвського на головній драматичній сцені країни, новими статуетками; їхня кількість за дванадцять років існування премії в його театральних трофеях незабаром наблизиться до першої десятки. Підозрюю, що не всі члени комітету, серед яких значна частина людей, які не мають до театру безпосереднього стосунку, навіть не дивилася «Маскарад»; а він стоїть на кілька щаблів вище за позбавлену неповторного режисерського прочитання, хрестоматійно ілюстративну виставу Одинокого (що не виключає окремі акторські успіхи, які поєднуються в «Карамазових» з відверто слабкими сценами й акторськими роботами). Інакше важко було б переконати театральну громадськість, що вистава франківців є «кращою», що, в принципі, сильний, професійний режисер Юрій Одинокий має моральне право отримати за цю роботу премію «за найкращу режисуру». Та й Олексію Богдановичу, думаю, ніяково було б узяти чергову «Пектораль», якби в одній номінації з ним («Найкраще виконання чоловічої ролі») стояв би Валентин Шестопалов, який грає в «Маскараді» Арбеніна. А так із 14- ти номінацій вісім віддали «Братам Карамазовим», які, крім трьох вказаних, отримали премії за «Найкращу жіночу роль» (Вікторія Спесивцева — Грушенька, що, в принципі, справедливо); «за «Найкраще виконання чоловічої/жіночої ролей другого плану» (Лесь Задніпровський — Федір Карамазов, що вкрай несправедливо, особливо якщо врахувати, що конкурентів він у цій номінації не мав, і Тетяна Шляхова — Лізонька, яка, в принципі, заслуговує нагороди, але знову ж таки отримала її поза конкуренцією, яку їй могла, наприклад, скласти Ольга Сумська в ролі Баронеси Штраль із «Маскараду»). Без конкуренції відхопив премію «За найкращий акторський дебют» і Дмитро Чернов (Альоша Карамазов), хоча мав би позмагатися з Оленою Тунік, яка чудово зіграла Ніну в тому ж «Маскараді. І, нарешті, вийшов за черговою пектораллю на рідну сцену її неодноразовий володар Андрій Александрович-Дочевський, чия сценографія до інсценування роману Достоєвського була визнана найкращою, хоча, зважаючи на всю мою повагу до таланту художника та давню з ним дружбу, я б цього разу віддав премію Володимиру Карашевському за сценографію в «Сентиментальному круїзі» (Театр імені Франка). Незаслужено обділеним увагою пекторальних босів виявився й висунений у номінації «За найкращу виставу камерного театру» Дмитро Богомазов, чий «Роберто Зукко» мав всі підстави перемогти «Жінку в пісках» в постановці Андрія Білоуса.
«Хотіли як краще, а вийшло як завжди» — ця формула нашої горезвісної нездатності навести лад у власному будинку цілком відображає нинішній стан справ і з головною театральною премією столиці, вручення якої, замість того, щоб створювати театральне свято, його добряче всім псує. Із кожним роком на церемонію вручення «Пекторалі» збирається дедалі менше провідних критиків і акторів, на нинішній церемонії не зустрічалося багато керівників столичних театрів. Але навіть ті, хто, не бажаючи позбавляти себе професійного свята, в День театру приходить до Театру імені Франка, щоб привітати одне одного, та й просто побачитися з колегами, не проявляють поваги до премії.
Якщо нинішній розподіл премії знову обурить театральну громадськість столиці, цілком допускаю, що художні керівники провідних театрів Києва, які поважають свою та керованих ними колективів працю, наслідуватимуть приклад Михайла Рєзниковича й допоможуть пану Биструшкіну позбутися непосильного тягаря, який він на себе звалив (принаймні Олександр Павлович сказав, що якщо отримає листи про неучасть у «Пекторалі» з інших театрів, то премію закриє). Сьогодні головний «культурний» начальник Києва має вигляд заручника ним самим створеної ситуації, що нагадує незавидне становище, в якому опиняється курець: починав балуватися забороненим плодом, але не помітив, як втягся. Тепер, можливо, і був би радий позбутися поганої звички (в цьому випадку — розподіляти цю нещасну премію серед симпатичних тобі людей), у чому навіть іноді присягаєшся собі й іншим, але вже не можеш зупинитися. Один із найнебезпечніших наслідків усілякої неправди, усілякого гріха полягає в тому, що він, гріх, діючи за принципом доміно, створює ланцюгову реакцію, породжує пагубну для людини звичку до цього самого гріха. Упередженість і відсутність волі до справедливості для людини, яка перебирає на себе тягар влади, — гріх не менший, аніж нечесність. Бо така людина вбиває в інших віру у вищу правду, у справедливість і розумність не нами створеного світу.
ДОВІДКА «Дня»
За роки існування премії механізм її присудження кілька разів змінювався. На сьогодні існує така схема: на першому етапі експертна група переглядає прем’єри київських театрів (у 2004 році їх відбулося 73) і визначає список вистав для подальшого розгляду. Другий тур, за результатами якого визначаються майбутні номінанти, розпочався з 15 січня і тривав до 20 березня 2005 року. Після цього, в день проведення церемонії вручення премії, відбудеться остаточне — третє — голосування. Але і на другому, і на третьому етапах експерти володіють тільки п’ятдесятьма відсотками голосів — інша половина належить комітетові. Отже, і номінанти, і лауреати обираються шляхом спільного голосування експертів і комітету: у кожній номінації визначатимуться спочатку по три номінанти, а з них — по одному лауреатові.
Склад комітету: співголови — народний артист України Олександр Биструшкін, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Микола Рушковський; члени комітету — Олексій Безгін, Інна Євецька, Валентина Ліновицька, Юрій Круликовський, Раїса Недашківська, Валентина Онищенко, Олена Пальчун, Мирон Петровський, Ігор Щербаков.
