Не дати глядачам покинути зал для глядачів — ось, мабуть, основне завдання претендентів, які будуть боротися за перемогу в другому турі президентських виборів. У цифрах, наданих Інститутом політики, це виглядає так: якщо явка виборців буде не меншою, ніж у першому турі (65 — 70%), а досвід виборів-94 дозволяє на це сподіватися, то прогнозована перемога Кучми — 51% голосів прихильників. У другому варіанті — розчаровані виборці ігнорують похід до урн, і 14 листопада на виборчі дільниці з'явиться трохи більше 50% електорату, — шанси кандидатів вирівнюються навіть із якоюсь перевагою на користь лідера КПУ. На думку доктора соціології Сергія Макєєва, сьогодні «людина з минулого» Петро Симоненко і той, кому ми повинні «допомогти будувати майбутнє», мають практично рівні стартові електоральні можливості; інша рiч, що 45% Петра Миколайовича — це його стеля, у той час як для Леоніда Даниловича цей показник не межа. На думку соціолога, навіть якщо розчаровані результатом першого туру виборці не прийдуть голосувати, й кількість тих, хто «на зло» викреслить обох кандидатів, збільшиться в п'ять разів, то все одно та «дратівливо пробуджувальна атмосфера, яка нагнітається нині в суспільстві, розторсає більшість із тих 30% людей, які індиферентно поставилися до першого туру».
Особисто я серед своїх знайомих нарахувала майже десяток тих, хто залишився вдома 31 жовтня, вважаючи, що їхній голос нічого не дасть, зате в другому турі вони твердо вирішили «обрати майбутнє». До речі, молодь — це і є той резерв, від якого значною мірою залежить результат президентських виборів-99. Треба сподіватися, що уроки «мерської кампанії» в Києві запам'яталися тим, хто в штабі Л.Кучми «відповідає за молодь», і вони «не дадуть проспати» студентам. В іншому випадку в лідера КПУ з'явиться крихітний, але шанс, а в нас — надія на інтригу. Хоч помилки, що їх припустився П.Симоненко напередодні другого туру, роблять захоплююче видовище перемоги «українського Квасьнєвського» не дуже ймовірним. Політолог Микола Томенко впевнений, що головний супротивник Петра Миколайовича — це сам перший секретар ЦК Компартії, що психологічно не підготовлений до ролі основного суперника чинного Президента, який може не просто боротися з «антинародним режимом», а й перемогти його. Вочевидь, що Петро Миколайович, внутрішньо орiєнтований на роль лідера призначеної опозиції, не зміг вчасно перебудуватися. На що ще, як не на цю сповільненість можна списати запізніле, мінімум на тиждень, підписання угоди «великої сімки» кандидатів про створення антипрезидентської коаліції — про що виборці за браком часу так і не дізналися. Не виключено також, що саме справжня, а не бутафорська боротьба, яка досі велася проти «червоної загрози», тепер поставила П.Симоненка перед фактом, що він іде проти самого Президента. Не може Петро Миколайович не знати і про ненадійність своїх соратників по коаліції, на яких навіть сильніше, ніж на виборцях, випробовують головну технологію другого туру — страх і залякування. Наприклад, Олександра Ткаченка можна залякати перспективою усунення з посади. А про те, що такий варіант активно відпрацьовується, можна зрозуміти з виступу віце- спікера Медведчука, який позавчора відступив від власної тези про те, що «ВР працює конструктивно й не потребує зміни голови парламенту». Микола Томенко вважає, що остання схема домовленостей групи Медведчука і групи Пустовойтенка, які мали намір вразити Президента кількістю зібраних підписів прихильників парламентської більшості та формування коаліційного уряду, є певним компромісом: пустовойтенківці підтримують прагнення В.Медведчука очолити парламент, а той, у свою чергу, допоможе Валерію Павловичу втриматися в кріслі прем'єра. Однак ці домовленості можуть спрацювати, скоріше за все, тільки у випадку з Медведчуком, оскільки все залежить від того, яку позицію щодо формування кабінету займе Леонід Данилович — формувати уряд, який хоче парламентська більшість, чи уряд, який хоче президентське оточення? На думку директора Інституту політології, Леонід Кучма, котрий вважає, що Лановий і Пинзеник — люди, які в новому уряді не потрібні, піде саме другим шляхом — роздачі портфелів за допомогу в організації президентської кампанії. Перший демонстративний крок у цьому напрямку зроблений — Євген Марчук призначений секретарем Ради нацбезпеки. «Відстань від політичної ненависті до політичної любові дорівнює посту секретаря РНБО», — так прокоментував входження Євгена Кириловича у владу пан Томенко. Щоправда, за його словами, якщо генерал Марчук буде й далі наголошувати на тому, що прийшов на цю посаду, щоб реалізувати свою стратегію розвитку суспільства, то він «злетить» із поста ще раніше, ніж інший генерал — Лебедь. «У Марчука є тільки один шанс утриматися довше на посту секретаря РНБО — це стати на позицію однієї з груп впливу в оточенні Президента», — заявив політолог. Микола Томенко передбачає, що за право «втягнути в свою гру нового секретаря Ради безпеки тепер будуть боротися всі групи в президентському оточенні», про що свідчить вчорашнє запрошення лідера СДПУ(о): мовляв, повернися, я все пробачу. Однак, скоріше за все, Євгенові Кириловичу не варто так відразу приймати саме цю пропозицiю, оскільки вона обмежує його можливості стати реальним кандидатом 2004 року — принаймні такий сигнал послали Євгенові Кириловичу «утримувачі УТ-1». У вчорашній УТН-панорамі деякі експерти озвучили думку про те, що Євген Марчук ніякий не Лебедь, а більше схожий на російського прем'єра Володимира Путіна, якого називають наступником Єльцина. На думку цих же експертів, саме Євген Кирилович повинен успадкувати президентський пост після Леоніда Даниловича. Загалом, «життя після другого туру» обіцяє бути інтригуючим і захоплюючим на відміну від прогнозованої президентської гонки.
