За кілька місяців в Україні завершиться проект Фонду народонаселення ООН «Дослідження демографічних чинників соціальних змін». За його результатами стане відомо, скільки українців проживають за межею бідності. За попередніми прогнозами Інституту демографії та соціальних досліджень, число таких осіб може становити 10—12% від загальної кількості населення. Найбільше серед них буде молодих сімей, які виховують двоє чи більше дітей.
Як пояснюють в інституті, причиною цього є існуюча система пільг та соціальна політика, спрямована здебільшого на підвищення пенсій та соціальних виплат і не розрахована на підтримку молодих родин. А саме вони найбільше ризикують потрапити до категорії бідних. Соціальні виплати при народженні дитини, які нібито повинні підтримувати молоду родину на початкових етапах, на думку фахівців, допомагають лише в перші роки життя дитини. А потім держава не передбачає для них ніяких соціальних гарантій. Якщо не змінити систему пільг на користь молодих родин, число бідних в Україні щороку зростатиме, особливо в умовах економічної кризи, переконані фахівці. Як треба змінювати соціальну політику держави, який зв’язок існує між демографічною ситуацією та рівнем бідності, «Дню» розповіла кандидат економічних наук, завідувач відділу досліджень рівня життя населення Інституту демографії та соціальних досліджень Людмила ЧЕРЕНЬКО.
— Людмило Миколаївно, яка взаємозалежність між рівнем бідності в Україні та демографічними процесами?
— Нині, незважаючи на значне підвищення показників рівня життя і поліпшення ситуації з бідністю, зберігається тісна залежність між рівнем матеріального добробуту родини та її соціально-демографічними характеристиками. В цілому різке падіння рівня життя переважної частини населення на початку 90-х років вплинуло на те, що масштаб бідності в Україні почав зростати. Успадкована з радянських часів система соціального захисту не відповідала новим економічним умовам. Намагання наблизити її до сучасних вимог шляхом підтягування доходів окремих категорій населення не мало комплексного характеру і давало лише тимчасовий ефект. У результаті такої політики в найгіршому становищі опинилися соціально вразливі групи населення, які не могли адаптуватися до перехідних процесів. Демографічні чинники пояснюють більшість факторів формування бідності, а це говорить про те, що державна соціальна політика не виконує своїх функцій, тобто перерозподіл доходів відбувається не ефективно. Якщо ми знаємо, що діти — це потенціал нації, ми повинні інвестувати в них, бо саме вони будуть працювати і заробляти гроші для держави. Але в нас цього немає. Пенсіонери, навіть отримуючи мінімальну пенсію, шукають шляхи для додаткових доходів, тому більшість із них працює, доки вистачає сил, або утримують присадибні ділянки. Виходить, що пенсіонерів не можна назвати утриманцями, бо вони мають певні доходи, хай навіть мінімальну пенсію, а молода родина отримує мізерний дохід. Адже батьки ділять свою заробітну плату рівномірно на себе та дітей. Якщо це люди, які досягли певного кар’єрного досвіду, мають високу заробітну плату, то тут ситуація більш-менш стабільна, а в родинах, де є маленькі діти, батьки — молоді й отримують мінімальні кошти, вони просто падають на дно бідності. Наприклад, коли у родині працює один батько і має тисячу гривень, а мати виховує вдома двох дітей, про який дохід можна говорити? У той же час вектор соціальної політики направлений на пенсіонерів, і що дивно — на молодих пенсіонерів, тобто працюючих віком до 75 років. Особи старші за 75 років мають високий ризик бідності, бо в них крім пенсії вже нічого немає, вони можуть розраховувати тільки на державу. А молоді пенсіонери мають вищі пенсії, ніж ті люди, що вийшли на неї 20 років тому, і при цьому вони продовжують працювати. Тому виходить, що найбільша забезпечена група населення в Україні — це молоді пенсіонери. І це не змінюється протягом усього періоду незалежності, бо весь цей час мова йде про пенсіонерів, зокрема підвищення пенсій. Ніхто не говорить про підтримку батьків, які поки що отримують невелику заробітну плату й виховують дітей. Це наша основна проблема в сфері бідності.
— Кого взагалі можна віднести до прошарку бідного населення, за якими категоріями та факторами визначають цю верству?
— За національним критерієм бідності до них відносять тих людей, хто має 75% медіанного доходу. Медіана — це доходи тих домогосподарств, які займають середню позицію в рейтингу всіх домогосподарств країни, які стоять у порядку від найнижчого доходу до найвищого. Починаючи з 1999 року ми ведемо моніторинг, і цей показник не змінюється та коливається у межах 27—28%. Це говорить про те, що необгрунтована нерівність, яка виникла у 90-і роки, лишилася неподоланою, вона стала застійною. Тоді люди зайняли різні економічні щаблі й досі нічого не змінилося. Від економічного зростання всі отримали однакову частку, тобто у десятого щабля доходи виросли на стільки ж відсотків, що й у першого, — але не буквально, а пропорційно. Тобто економічне зростання не виправило цю нерівність. Зараз же на ці показники впливає економічна криза, але наскільки сильний це вплив нині судити важко, бо ми тільки-но отримали дані за перший квартал 2009 року.
Другий критерій бідності — це прожитковий мінімум, той соціальний стандарт, який є взірцем для встановлення мінімальних соціальних гарантій. Він використовується для проведення абсолютної межі бідності. У четвертому кварталі 2008 року у нас спостерігалося, починаючи з 2002 року, зниження бідності за цим критерієм. Якщо у 2000 році це було більше 7—10%, то в 2008 — 12%. Якщо врахувати інфляцію, то всі 16%. Але дані за четвертий квартал 2008 року у порівнянні з даними аналогічного періоду 2007 року показали, що ситуація стабільна, тобто бідність за абсолютною межею перестала падати. На кінець 2009 року буде зростання бідності за прожитковим мінімумом. Це якраз через кризу. Ціни зараз ростуть не так суттєво, але вони збільшились у багато разів у 2008 році, а мінімальні гарантії — пенсії та заробітні плати — зросли неадекватно до інфляції. В усіх бюджетників зарплата коригується відповідно до зростання мінімалки, це 40% працюючих, так само регулюються і пенсії. Тому в більшості населення реальні доходи суттєво знизилися.
— Зараз перед виборами йдуть обіцянки про підвищення прожиткового мінімуму, чи зменшить це кількість бідних громадян?
— Прожитковий мінімум — це декларація, яка нічого не змінить. Можна встановити його на рівні трьох або десяти тисяч гривень, але держава не в змозі встановити гарантії на рівні прожиткового мінімуму, в нас навіть заробітна плата сьогодні не доведена до рівня прожиткового мінімуму. Треба йти шляхом встановлення різнорівневих споживчих бюджетів, наприклад, середній споживчий бюджет для середнього класу, високого тощо, можна створити їх скільки завгодно, але головне — це розмір соціальних гарантій, тобто мінімальної пенсії, мінімальної заробітної плати, соціальної допомоги. Вони всі залежать від прожиткового, але збільшуючи його, ніхто не гарантує, що так само виростуть і соціальні гарантії. Наразі в Україні існує проблема визначення рівнів бідності навіть на обласному рівні, тому, що ці розрахунки робляться за даними дослідження умов життя окремого домогосподарства, але будь-які обстеження мають певні вади й недостатньо репрезентативні. Деякі регіони з невеликою чисельністю населення, наприклад, Волинська чи Закарпатська області, мають дуже ненадійні показники. Ми не можемо побачити, яка ситуація з бідністю на рівні адміністративних районів і міст обласного підпорядкування. Тому кілька років тому виникла ідея за допомогою даних перепису населення побудувати так звану карту бідності. Більшість чинників, що формують бідність, пояснюються демографічними факторами: наявністю дітей, осіб старших вікових груп, місцевістю проживання та наявністю хоча б однієї особи з вищою освітою. На основі даних обстеження будується модель залежності між ними, де результат — це рівень бідності на певній території. Якщо по кожному району чи місту обласного підпорядкування знати кількість домогосподарств, які належать до категорії бідних, можна підставити значення в модель й отримати рівень бідності в кожному регіоні. Так ми й зробили, але оскільки ідея з’явилася в 2001 році, а вдалося реалізувати її в 2008, публікувати дані на основі перепису 2001 року — недоцільно. Тому виникла необхідність розробити методику протяжності даних перепису на міжпереписний період. Наступний перепис призначений на 2011, тоді можна збудувати нову карту за даними переписних листів. Якщо порівнювати дані карти за 2001 та 2006 роки, ситуація майже по всіх регіонах країни покращилася. Виняток становлять кілька західних регіонів.
— За вашими прогнозами, як виглядатиме карта бідності після перепису в 2011 році?
— Особливість цієї карти в тому, що її можна використовувати практично. Але деякі тенденції, виражені в сталих показниках, не можна поширювати на всю територію України. Наприклад, у західних регіонах дуже багато трудових мігрантів, які приносять 95% доходів областей. Якщо розповсюдити ці дані на всю територію держави, вийде, що нібито всі живуть заможно та добре. Проте на карті показано, як виглядала б ситуація з бідністю в регіоні, якщо в ньому немає суттєвого впливу із зовні, тобто тієї ж трудової міграції. Насправді ж західні регіони мають більші рівні бідності, ніж східні, північні та центральні. У регіонах, що всередині країни, рівень бідності дійсно відображається адекватно до карти, на відміну від прикордонних регіонів, де час від часу збільшуються потоки трудових мігрантів. На заході набагато більша кількість дітей у родинах, через що ризик бідності теж зростає, і натомість менше людей, які мають вищу освіту. Так склалося традиційно, що промислово розвинуті регіони притягували до себе людей освічених: громадяни з тих же західних областей отримували кваліфікацію та їхали за направленнями на схід. Цікава ситуація і в північних регіонах, де дуже низький рівень бідності: незважаючи на переважання сільського населення тут рівень освіти вищий, але дуже мало дітей, оскільки тут найбільше спостерігається старіння населення і практично нікому народжувати.
— Як, на вашу думку, треба вести соціальну державну політику, щоб змінити ситуацію на краще?
— Зараз говорити про серйозні зміни в політиці важко з кількох причин. Одна з них — страшенний дефіцит бюджету, тобто віднайти нові ресурси для певних напрямів просто нереально. Взяти кошти в одних і віддати іншим — теж неправдоподібно виглядає з огляду на виборчу кампанію. Ми живемо від виборів до виборів, і ніхто не хоче застосовувати непопулярні заходи. Потрібні виважені серйозні реформи в соціальній політиці, бо досі ми йшли шляхом вдосконалення ще радянської системи, а це не зовсім те, що потрібно Україні. Але можна щось зробити і зараз без суттєвих змін та глобальних перерозподілів доходів у державі, зокрема, замінити систему соціальних пільг. Сьогодні вона працює абсолютно не на бідне населення. Соціальна допомога не є адресною, її отримує людина, яка просто опинилася в тій чи іншій незахищеній категорії суспільства. При такому обмеженні бюджетних коштів ми просто не маємо права їх так неефективно витрачати. Так встановлюється принцип соціальної несправедливості у державі. Якщо ми вийдемо з економічної кризи, не думаю, що рівень бідності в цілому по країні зросте, але ніколи не витягнемо зі стану бідності сім’ї з двома і більше дітьми. Якщо кожна родина народить другу дитину, ризик бідності зросте у 2,5 рази. Соціальні виплати при народженні дитини допомагають: якщо це друга дитина, то на два роки життя, третя — відповідно на три роки, а потім, коли дитина досягає трирічного віку, — ситуація заходить в тупик. Ми ніколи не змінимо профілі бідності, якщо не змінимо державну політику. І те, що зараз радіємо з приводу зростання народжуваності, поки що ні про що не говорить. Боюся, що це просто тимчасова хвиля і більше нічого. А з таким піклуванням держави про молоде покоління демографічна ситуація буде тільки погіршуватися.
