Учора народний депутат Тарас Чорновіл, якого в попередній день новина про «записи Забзалюка» заскочила зненацька в особі кореспондента «Дня» Олени Яхно, вийшов із групи «Реформи заради майбутнього». Вочевидь, побоюючись за свою репутацію. Утім, доки про свій намір узятися за цю справу оголосила Генпрокуратура, учасники згаданої групи, як і варто було очікувати, всі підозри відкинули. У свою чергу вони звинуватили в аморальності самого депутата Забзалюка, який начебто просив у них кошти на лікування. Можна ще довго переповідати колізії, висувати версії, але діагноз один — розклад Верховної Ради триває. Зайвим свідченням є те, як говорять про цю скандальну ситуацію. Власне, як про скандал. Як про сенсацію. Як про шоу. Як про політичну гру (в інтерв’ю «УП» Забзалюк натякає, що має ще чимало компромату на чинну владу). А що ж по суті? А суть мало кому цікава. Ту сумну істину, що слуги народу крутять мільйонами бюджетних коштів, купуючи й продаючи одне одного, приймають без найменшого подиву та обурення. І, на жаль, такі правила гри прийняли не лише депутати — і старше покоління, і так зване нове, і у переважній більшості своїй журналісти, а з ними виявилося інкорпорованим і суспільство. Хто в кого вкрав? Хто і скільки вкрав у того, хто вкрав? А розмови по суті — про те, як подолати цю самовідтворювальну систему — в суспільстві немає. І саме цим мала би бути стурбована опозиція. Натомість Забзалюк у згаданому інтерв’ю каже: «Висування гасла, що ми змінимо уряд — і все зміниться — це омана виборця. Треба усувати Януковича». Усунення Януковича — це єдине завдання, яке ставить перед собою опозиція? Саме такий порядок денний вона пропонує для суспільства? А що далі?
Ця далека від однозначності історія обов’язково потрапить на шпальти світових ЗМІ. Але проблема багатостраждального українського іміджу тут не головна. Головне — це серйозний удар по іміджу самого парламентаризму всередині країни. А навіщо потрібна Верховна Рада «кнопкодавів» та «диригентів»? Розігнати! Нехай краще вже «сильна рука»...
Подивіться на обличчя парламентарів першого скликання Верховної Ради. Або навіть на обличчя радянського (!) українського парламенту. І порівняйте їх зі смутним сьогоденням... Що сталося за ці два десятиліття з українським парламентаризмом? Який шлях він пройшов? І чому цей шлях був по низхідній? На жаль, навряд чи цю траєкторію зможуть подолати осінні парламентські вибори. Хіба що опозиція нарешті усвідомить своє завдання та історичний виклик, який перед нею стоїть.
КОМЕНТАРI
Левко ЛУК’ЯНЕНКО, політичний та громадський діяч, народний депутат України, дисидент, письменник:
— Наш парламент є ненормальним із самого початку. Чому? Тому що ненормальним є наше суспільство. Перша Верховна Рада була більш-менш демократичною. 1990 року до парламенту пройшло приблизно 120 демократично налаштованих депутатів — було утворено «Народну раду», яка працювала впродовж чотирьох років. Перша Верховна Рада складалася із різних людей, але не бізнесменів. Проходили різні дискусії — це була сфера нашої ідеологічної боротьби. У наступному парламенті вже з’являються підприємці, тобто матеріальні інтереси. Питання ідеології відступає на другий план. Третя Верховна Рада була ще більш підприємницькою, і так поступово наш парламент деградував. Із органу вироблення національної волі та формулювання її в законі вона сьогодні перетворилася на місце, де можна політичними способами захищати свій бізнес.
Парламент є віддзеркаленням суспільства. Наприклад, Луганська область постійно делегувала у Верховну Раду комуністів. Вони ж, звісно, як вороги приватної власності, свободи й демократії, тягнули Україну назад до диктатури, комунізму, Московії. Все це має глибше коріння — у свідомості самого народу. Це пов’язано з тим, що ми триста років були під Московською імперією. Сьогодні люди просто не знають своєї історії. В тому числі депутати.
Із приходом до влади Партії регіонів Верховна Рада зовсім зникла як орган формування політичної волі. Усю владу тепер зосереджено в руках однієї партії. Крім того, вони практично знищили судову гілку влади.
Який вихід? Теперішня ситуація у владі сприймається критично, бо діє явно проти інтересів українського народу. Все-таки за 20 років виросло молоде покоління, яке спроможне дивитися, що відбувається навколо вільними очима. Це посилює критичне ставлення до влади, виробляє контраст. Цей контраст стає нашою політичною проблемою. Влада, яка 20 років керувала Україною, була використана в антиукраїнському, промосковському дусі. Тепер вона показує своє невміння, неспроможність керувати країною. Всім стає зрозумілим, що цю владу треба усунути. Це має зробити молоде покоління, яке не так «забамбулане» старою ідеологією.
Вибори цього року дають реальні можливості, щоб сформувати в Раді нову більшість із опозиційних сил. Звісно, Партія регіонів намагатиметься сфальсифікувати й утримати у своїх руках владу, але це буде зараз важче зробити, ніж було 2010 року. Тоді більше людей вірило ПР. Тому я припускаю, що їм не вдасться зробити фальсифікації масовими. Але якщо вони таки сфальсифікують вибори, людям нічого не залишиться як готуватися до революції. Я як голова Української республіканської партії відкрито кажу, що Україна має вирішити проблеми влади, усунувши чинний режим, і сформувати новий із нових людей.
Олександр СУГОНЯКО, президент Асоціації українських банків:
— Нещодавно десь прочитав, що для депутатів отримати квартиру, машину, літати на літаку тощо є головною метою. Так от, 120 чоловік із першого скликання Верховної Ради не брали ні квартири, ні машини. Якби Хмарі чи Фокіну (були з протилежних таборів) хтось сказав: «На тобі стільки-то тисяч баксів — і проголосуй так, як треба». І від Хмари, і від Фокіна ця людина отримала б по морді. Тобто рівень падіння моралі сьогодні страшний.
Кілька років тому я бачив інтерв’ю одного донецького хлопця — мільярдер, який став депутатом, гарний такий здоровань. У нього журналістка питає: «Скажіть, будь-ласка, от ви взяли 400 тисяч за квартиру, хіба ви такий бідний чоловік, навіщо ви взяли ці гроші?». А він такими чесними очима дивиться на неї й каже: «А якби тобі давали, ти б не взяла?».
Знаєте, в Радянському Союзі був такий Маршак — діти вчили в школі «что такое хорошо и что такое плохо». Наші «діти», які сьогодні сидять у Верховній Раді, не знають «что такое хорошо и что такое плохо».
Падінню людському, на жаль, немає меж. Якщо людина потрапляє на шлях алкоголізму, щоб зупинитися вона має сказати: «Стоп, я алкоголік!». Такий самий шлях грошей і влади — чим більше маєш, тим більше хочеться. Зупинитися дуже важко, навіть важче, ніж відмовитися від горілки.
Чи можливе очищення? Безумовно, можливе. Сьогодні при владі — люди залежні. Вони намагаються знайти таких підлеглих — від першого заступника до самого останнього працівника, які були б залежними. Тому що залежними легше керувати. Тому треба обирати вільних людей. Якщо ви цінуєте свободу й стали керівником, ви ніколи не будете утискати свободу іншого, тому що ви знаєте цінність власної свободи. Тобто має бути альтернатива. Вони крадуть — ми маємо віддавати, вони брешуть — ми маємо говорити правду, вони залежні — ми маємо бути вільними.
Борис МОКІН, депутат Верховної Ради І скликання, академік НАПН України, доктор технічних наук, професор, екс-ректор Вінницького національного технічного університету:
— У першому складі парламенту України в нас була «Група 239» і «Народна рада» як опозиція. І якщо з «Народної ради» надходили ділові пропозиції, багато членів «Групи 239» голосували за них. Тобто в ній були радикали та м’які комуністи, так само, як і в «Народній раді» були радикально національно налаштовані люди й більш помірковані. Якраз поміркованих з обох боків вистачало, щоб приймати ділові пропозиції, що надходили й від більшості, й від опозиції. Такого сьогодні немає взагалі. Є абсолютне ігнорування опозиційної частини парламенту, не кажучи вже про «тушки». За період нашої каденції ніхто не перебіг ні з «Групи 239» у «Народну раду», ні навпаки. А зараз бігають туди-сюди. Гадаю, цей процес почався зі введення змішаної виборчої системи на початку 2000 років, коли за Кучми блок «За ЄдУ!» на чолі з Литвином фактично нічого не набрав. Відповідно, за рахунок мажоритарників, яким викрутили руки, «сколотили» більшість, яка слухала Адміністрацію Президента і безпосередньо Кучму. Саме тоді й стався цей перелом. Це сталося з введенням мажоритарної системи за рахунок мажоритарників, які легко перекуповувались. Коли перейшли пізніше до повністю партійної системи, до списків приймали «грошові мішки», які не переймалися ідеологією. І щойно над ними «згущувалися хмари», вони почали перебігати. Тобто перехід на партійні списки не вбив цієї «бацили». А зараз ситуація дійшла до крайньої межі.
Де шукати вихід? Щойно ухвалили новий виборчий закон, я заявив на своєму сайті: якщо Партія регіонів не переможе на виборах, цей закон буде скасовано разом із результатами голосування. Тому що колись було рішення Конституційного Суду про те, що не можна бути одночасно й у списках, і на мажоритарному окрузі. Це загрожує тим, що ми «влетимо у велику копієчку», бо будемо проводити ще одні вибори. Свого часу я був прихильником двопалатного парламенту, вважаючи, що негарно, коли один парламент і закони творить, і суддів призначає. Треба, щоб цим займалися дві окремі палати, щоб не було цієї корупційної круговерті. Але на це не пішли. А сьогодні в парламенті представлено фактично лише Київ і Донбас, і коли депутати їдуть працювати в регіони, то їх там ніхто не бачить. Тому було б добре, щоб були мажоритарні округи, щоб люди на місцях могли звертатися до свого депутата, і він представляв інтереси цього регіону. Але, звісно, цього разу це знову будуть «грошові мішки». Тому вихід один: повна ліквідація депутатської недоторканності за межами сесійної зали. Тоді там будуть юристи, економісти, інші, яким це місце не потрібне тільки для того, щоб себе захистити. Тоді парламент функціонуватиме нормально.
