Вересень—жовтень у Міністерстві охорони здоров’я (і не тільки у ньому) своїм настроєм подібний до передноворічного — поява проекту держбюджету і майбутній поділ «пирога» зобов’язують відомство здати звітність і побудувати реалістичні плани. Підбиття підсумків зазвичай триває за рекомендованою психологами схемою: що було хорошого, що поганого, що треба зробити, а чого повторювати не слід. Й учора в Міністерстві охорони здоров’я пройшов перший аналітичний раунд.
Варто сказати, що свою оцінку наявного проекту держбюджету Мінохорони здоров’я вже озвучило. Перший заступник міністра Юрій Поляченко повідомив, що закладена для галузі сума досить оптимістична і становить 8468,7 тис. гривень. Якщо ж порівняти проект бюджету-2004 із ресурсами охорони здоров’я за поточний рік, то асигнування збільшаться на 7,5% і на здоров’я нації виділять на 0,1% більше від ВВП ніж 2003 року. Крім того, зростуть витрати на охорону здоров’я зі скарбнички спеціального фонду, а отже, наступного року вітчизняна медицина має всі шанси отримати у результаті 3,5% від ВВП.
Іншими словами, якщо цю статтю бюджету депутати схвалять, то держава витратить на здоров’я кожного українця вже не 144 гривні на рік, а 176,2. Зважаючи на те, що середньостатистичний громадянин звертається до лікаря приблизно 10 разів на рік, бюджет зможе забезпечити медпослуги на суму не більше, ніж 20 гривень. А щодо стаціонарного лікування, то на ліжко-місце наступного року замість 6 гривень 27 копійок на день (зазначимо, із необхідних 42 гривнi), виділятимуть 7,56 гривнi. А на харчування замість трьох гривень із десяти необхідних — 4,10 копійок.
Словом, якщо прикинути оптимістичне щорічне зростання бюджету (в середньому воно становить мільярд із лишком), то заповітного прорахованого мінімуму доведеться чекати ще років iз п’ять. Резонно заявляючи, що бюджетом єдиним потреби галузі покрити неможливо, Юрій Поляченко говорив про істотну підмогу у вигляді залучення додаткових коштів. Щоправда, вже очевидно, що один із найреалістичніших варіантів вишукування цих самих додаткових коштів у життя не втілять. Йдеться про впровадження загальнообов’язкового державного медичного страхування, яке вже за перший рік, за оцінками експертів, мало фактично подвоїти бюджет охорони здоров’я.
Провал у третьому читанні відповідного законопроекту загнав Міністерство у глухий кут. Реформи, які були покликані з’явитися після впровадження загальнообов’язкового страхування, опинилися в підвішеному стані. Експерти стверджували, що лише «фінансовій ін’єкції уповільненої дії» (саме так називали страхову медицину) під силу стати могутнім стимулом для реструктуризації медичних закладів. Червоною ниткою проходила думка, що невтішні показники медицини аж ніяк не є результатом недостатнього фінансування, а швидше, результатом неправильного фінансування. Чому, наприклад, ресурси розподіляють постатейно, тобто незалежно від наданих послуг і видимих результатів, а від кількості ліжок у лікарні та ставок медперсоналу. Звідси постає проблема надмірної кількості медпрацівників, на що неодноразово нарікав голова комітету ВР із питань охорони здоров’я, материнства і дитинства Микола Поліщук. Наприклад, лише у системі МОЗ, (не враховуючи відомче медобслуговування) на 10 тисяч населення припадає 43,8 лікарів, тоді як у країнах ЄС — усього 25. Виникає запитання: то яким має бути бюджет охорони здоров’я, щоб забезпечити всіх працівників сфери гідною зарплатою, сплатити комунальні послуги медзакладів, впровадити нові технології і покращити якість наданої допомоги.
Ситуація з ліжко-місцями і зовсім незрозуміла. Стаціонари фінансують із врахування витрат на лікувальний фонд, а отже, щоб отримати гроші, лікарні необхідно, хоч би що там було, зберігати об’ємні показники госпіталізації. Якщо на Заході стаціонарне лікування практикують у 12% випадків, то в нас у 20%. І витрати на госпіталізацію в Україні становлять 80—85% грошей, які виділяють на лікування, на противагу 35—40% — у країнах ЄС. Словом, вважають експерти, вибудовується неправильна піраміда — крім того, що фінансування галузі не зовсім адекватне, такi наявні кошти використовують нераціонально. У результаті недофінансовують онкологічні та туберкульозні програми, де раннє виявлення захворюваності змогло б істотно скоротити показник смертності в країні.
До речі, за спостереженнями експертів Світового банку, загальний коефіцієнт смертності в Україні вищий за середньоєвропейський на 36,4%. А за інтегральним показником «стан здоров’я — тривалість життя» Україна посідає передостаннє місце серед країн СНД.
Чому за зростання бюджетних асигнувань і фінансової підтримки Заходу так відбувається, експерти пояснюють двома пунктами. По-перше, горезвісною відсутністю коштів: мовляв, не всім по кишені викласти за лікування 200 гривень, коли зарплата, скажімо, 220. А по- друге, знов-таки неправильним і нераціональним використанням ресурсів охорони здоров’я. 50—60% проблем пацієнтів вирішують вузькі фахівці, притому, що з ними явний дефіцит, особливо у сільській місцевості. Дільничний лікар в Україні — лише кожен четвертий медпрацівник. І якщо у медичному випадку, як правило, пацієнт не може визначити, до якого фахівця йому краще навідатися, то подібний дисбаланс призводить до помилок діагностики і пізнього виявлення захворюваності. Якби витрати на першу медичну допомогу були порівнянними у відсотковому співвідношенні із західними (там вони становлять 20—30%, а в Україні 4—5%), то своєчасне та якісне надання першої допомоги справді змогло б скоротити кількість потенційних втрат життів.
