«Нова влада вже прийшла, Віктор Андрійович, ви просто цього не помітили... І треба розуміти, що вона не піде, і немає способу її видавити». Ще навіть півроку тому це висловлювання Віктора Януковича з промови на листопадових теледебатах 2004 року сприймалося як невдалий жарт. Тепер же невдалим жартом виглядає відповідь Віктора Ющенка, дана тоді ж своєму опоненту. «Ми знайшли чим її видавити — виборами», — сказав новообраний Президент три тижні потому.
Іронія долі полягає в тому, що ті ж таки вибори, тільки вже парламентські, спрямували політичний поршень зовсім в інший бік, видавлюючи з влади вже тих, хто вважався командою Віктора Ющенка. Шанси цієї команди, подаровані долею двічі, були втрачені, нажаль, в основному із суб’єктивних причин.
Помилка першої «помаранчевої» коаліції, тоді ще на чолі з Президентом, полягала в половинчатості рішень і реформ, які були ними намічені. Вони пішли шляхом реформаторів, які проводять реформи, не змінюючи системи. На цьому шляху свого часу, знайшли політичне забуття і М. Хрущов і М. Горбачов. Критикуючи вади «кучмізму», «помаранчеві» фактично не зробили нічого, щоб позбавити ці вади живильного середовища. Але вони й не могли цього зробити внаслідок своєї світоглядної обмеженості, оскільки за суттю своєю були продуктами тієї ж системи, про що красномовно свідчив сам факт формування партійних списків на парламентських виборах.
Не останню роль в поразці відіграв і сам Президент, який фактично керував тоді коаліцією. Природне бажання Віктора Андрійовича бути «гетьманом усіх українців», він переплутав з бажанням бути «червінцем» для лідерів усіх політичних партій. Це призвело до підписання сумнозвісного меморандуму, внаслідок чого фальсифікатори виборів отримали амністію, а завойована свобода перетворилася на вседозволеність. Не кажучи вже про те, що рейтинг Віктора Януковича з 9% на той момент став повільно повзти вгору.
Із настанням епохи «українського парламентаризму» Президент зайняв позицію чогось середнього між страусом і котом Леопольдом. А партія, яка його представляє, здавалося, доволі не самокритично оцінювала свої можливості. Замість того, щоб елементарно проаналізувати причини падіння динаміки свого рейтингу, який на початку «трудової діяльності» зашкалював за 50%, вони тішилися набраними в сумі відсотками й перебували в стані ейфорії і переконання у безповоротності того, що відбувається. Що й зіграло з ними злий жарт. Зайва самовпевненість призвела до фатальної недооцінки політичних опонентів, а неприборкане бажання пана Мороза стати спікером остаточно зруйнувало і без того нестійку коаліцію.
Щодо причин, з яких вона не відбулася, «День» попросив висловитися експертів.
Віра НАНІВСЬКА , директор Міжнародного центру перспективних досліджень:
— Я не вважаю, що «помаранчеві» програли. Вони виграли помаранчеву революцію, виграли вибори, виграли свободу мас-медіа. Ніхто в країні вже не знає, що таке страх перед владою. Може, цього ніхто не помічає, але це і є перемогою «помаранчевих».
Я вважаю, що «помаранчеві» політики блискуче попрацювали. І зараз до них є нечесне ставлення. Тільки завдяки помаранчевій революції ми отримали недавно демократичні вибори. Зверніть увагу, нова коаліція прийняла всі правила гри «помаранчевих». І все це вважається поразкою? Яка ж це поразка? Те, що ця команда не сформувала уряд, — просто ностальгічна людська помилка. Більше нічого. «Помаранчева команда» — це вже історія. Блискуча переможна історія. Вже нема з ким боротися таким чином. Зараз мають бути зовсім інші завдання, зовсім інші розклади. Мають бути ліві, що відстоюють інтереси людей праці, і праві, що відстоюють інтереси бізнесу. Такий зараз має бути розподіл.
Ігор ЛОСЄВ , доцент кафедри культурології Національного університету «Києво- Могилянська академія»:
— За великим рахунком, «помаранчева» коаліція з самого спочатку була ситуативною, не було справжньої спільної програми. Точніше кажучи, вона носила виключно негативний характер. Усі в стані «помаранчевих» знали, проти чого боротися, але не знали, за що.
Фактично вся ця коаліція об’єднувалася не навколо принципів, а навколо особистості. Причому особистості досить слабкої, якою є наш Президент. Зрозуміло, що з історичного погляду це не лідер, це не генерал де Голль. Це людина дуже погано підготовлена для виконання функцій Президента. Навіть на фоні Кучми він виглядає на порядок нижче в чисто технічному плані виконання президентських функцій. Він елементарно не знає, що і як робити.
Крім того, фундаментальна помилка «помаранчевих» — відсутність сильної кадрової політики. Вони не змогли створити ні професійного уряду, ні професійної президентської команди. Фактично почався розгул дилетантства і професійної малограмотності. Порочність кадрової політики полягала в її принциповому ідейному хуторянстві: кум, брат, сват. Запевнення, що в кадровій роботі керуватимуться такими критеріями, як патріотизм, професіоналізм, порядність, виявилися виключно деклараціями. Знаючих, мудрих людей з колосальним досвідом замінювали на примітивних дилетантів. Подивіться: варто було призначити секретарем РНБО Горбуліна, як відразу ж з’ясувалося, що цей орган здатний нормально функціонувати, чого не було протягом усього періоду до цього. І порівняйте з призначенням віце-прем’єром з питань європейської інтеграції Олега Рибачука, який усіх переконував, що нас завтра приймуть до Європейського Союзу. Більшої самодискредитації просто неможливо собі уявити.
Я зараз, наприклад, знаходжуся в Севастополі. У цьому місті секретаріат Президента затвердив першим заступником глави міської державної адміністрації відомого українофоба Володимира Казаріна. Це просто унікальне кадрове рішення. У такому регіоні призначити людину, яка постійно демонструє, м’яко кажучи, неприйняття української держави!
Кадрова політика, відсутність спільної програми, дика безвідповідальність і, звичайно, глибока аморальність призвели до такого результату. Адже подивіться, які вони гасла висували на Майдані: моральна політика! Ми побачили такий розгул аморальності, такий розгул етичної низькості, просто вражає...
Чи є світло в кінці тунелю? Думаю, є. Я не вірю, що 46-мільйонна нація не здатна висунути зі свого середовища кілька десятків розумних, професійних і порядних людей.
Володимир МАЛИНКОВИЧ , директор українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно- політичних досліджень:
— Щоб зрозуміти причину сьогоднішньої невдачі «демократичної коаліції», треба починати з самого початку. «Помаранчеві» програли, тому що вони розчарували дуже багатьох своїх прихильників після Майдану, тих, хто голосував за Ющенка. І в цьому, на мій погляд, не було нічого дивного, тому що реалізувати вимоги Майдану було неможливо. Нагадаю: були три основні вимоги. Перша — «роздача хлібів», тобто соціальні виплати, незалежно від того, чи були вони економічно обгрунтовані. Друга — «бандитам тюрми», покарання посіпак колишнього режиму. І третя — відібрати у олігархів неправедно нажите, тобто реприватизація.
Реалізувати ці вимоги неможливо з багатьох причин. Соціальні виплати без економічного зростання — це інфляція. Заміна великої кількості чиновників навіть середнього рангу знижує сумарний професіоналізм працівників апарату. І головна, третя вимога, — знищити олігархів. Це зробити неможливо і непотрібно. Війна проти олігархів — це війна проти української економіки. Безумовно, їхні капітали нажиті неправедно, але завдяки цьому тіньовому капіталу вдалося вийти з економічної кризи. Олігархів треба контролювати і займатися демонополізацією. Простих рішень у сьогоднішній Україні немає.
Так що уряд Тимошенко діяв зі згоди Ющенка, а не всупереч йому. Проводив популістську політику, бажаючи задовольнити вимоги Майдану, які не задовольняються. У результаті — провал. І Ющенко скинув усю відповідальність на Тимошенко. Юлія Володимирівна використала свою харизму, щоб перемкнути увагу прихильників Майдану на себе — це й стало початком конфлікту серед «помаранчевих».
Утім, не лише всередині «помаранчевої» команди не було єдності. Всередині одного блоку «Наша Україна» було як мінімум чотири, а то й п’ять різнорідних політичних сил, яких об’єднує тільки ситуація.
Звичайно, вони могли створити «помаранчеву» коаліцію, якби П. Порошенко не вимагав надто багато. Поставили б Мороза спікером і, напевно, коаліція формально запрацювала б. Але це було б не надовго, тому що конфлікт все одно продовжувався б. Тимошенко обов’язково б стикалася з амбіціями нашого Президента, який навряд чи хоче бути другим. З іншого боку, був би конфлікт з Морозом, тому що його партія розчинилася б у «помаранчевому» морі, стала б непомітною. І всередині «Нашої України» конфлікти нікуди не ділися. Вони були, є і будуть. «Наша Україна» взагалі приречена на розпад. Тому такий кінець «демократичної коаліції» закономірний.
Степан ХМАРА , народний депутат Верховної Ради України I, II та IV скликань:
— Головною причиною того, що «помаранчева» коаліція не відбулася, стало те, що ці політики ставили загальнодержавні інтереси на другий план, а особисті — на перший. Тобто визначальними факторами у переговорах були амбіції і посади. Крім того, коаліцію формували ідеологічно неоднорідні складові, вони не могли домовитися щодо таких важливих питань, як вступ України до НАТО і т.д. Така ідеологічна різношерстість далася взнаки. І, звичайно, не варто забувати про низький моральний рівень окремих політиків.
Павло ГОЛОВКО , політолог, Харків:
— «Помаранчева» коаліція не відбулася тому, що всі забули: вона складалася не з запеклих друзів, а й з соціалістів, які свого часу на чолі з Морозом були ініціаторами перетворення президентсько- парламентської форми правління в парламентсько-президентську. Перед виборами Президента в 2004 році саме Мороз до самого останнього дня торгувався за те, щоб понизити вплив Президента на процеси в країні. Саме завдяки йому парламент набув більш широкі повноваження. Якщо того разу БЮТ і «Наша Україна» поступилися Морозу, то під час створення коаліції вони не надали йому місце спікера. Вони просто не могли подумати, що людина в 62 роки може мати такі молодецькі амбіції.
Що може винести з цього країна? Всі теж мабуть призабули, що таке Україна й який її менталітет. Хто забув, то нехай почитає анекдоти, гуморески і згадає, як в них зображуються українці. Розумні люди вчаться на своїх помилках, дуже розумні на чужих, а українці не належать до таких людей. Українська нація ніколи не була педантичною чи прагматичною, але завжди була простою, недалекоглядною, заздрісною. І цього разу українці довели, що про серйозні справи наша нація думати не спроможна. А ті, хто спроможні, думають на свою користь, і з таких виходять олігархи. На самому високому рівні для країни в нас ніхто думати не збирається. Бізнес не відійшов від політики, яка залишається концентрованим виразом економіки. На цьому усе й закінчується, бо ніяких висновків держава, як і її народ, не буде робити. Всі живуть за принципом «моя хата з краю». Є коаліція — добре, немає — й без неї проживемо. Інша коаліція — буде теж саме, навіщо щось змінювати? Праві були ті песимісти, які казали, що Україна ще не доросла до серйозних змін, що в нашому менталітеті не можуть так швидко відбутись якісь реальні зміни, бо люди не можуть почати мислити по-іншому.
Юрій РАЙХЕЛЬ , заступник директора інформаційно- аналітичної агенції «Регіон» (м. Дніпропетровськ):
— На мій погляд, так звана «помаранчева» коаліція з самого початку була приречена. Її учасників лише на деякий час об’єднала спільна боротьба за владу. Однак їхні погляди та ідеологічні установки з ключових питань — ставлення до політреформи, вступу до ЄС, СОТ чи НАТО, з проблеми російської мови — були практично несумісні. Соціалісти завжди займали особливу позицію.
Варто пригадати й те, що між учасниками «помаранчевої» коаліції завжди йшла боротьба. Юлія Тимошенко, коли була прем’єром, неодноразово сварилася з соціалістами — конфліктувала з міністром аграрної політики О. Баранівським чи головою Фонду держмайна В. Семенюк. Про боротьбу Ю. Тимошенко з «нашими українцями» на чолі з П. Порошенком навіть і згадувати не хочеться. Так чи інакше, але саме постійна ворожнеча в стані «помаранчевих» стала однією з причин падіння уряду Ю. Тимошенко. Не знизилася напруженість у стосунках «Нашої України», БЮТ і Соцпартії й після виборів, коли вони почали ділити портфелі й довели цей процес до абсурду. Ще раз повторю, що, на мій погляд, «помаранчева» коаліція була нежиттєздатною. Вона розвалилася не зараз, а ще рік тому, і «склеїти» її наново було неможливо.
Що ж до уроків надалі, то можу запевнити, що ніякої трагедії тут немає. Навпаки, внаслідок реалізації політреформи в парламенті почала діяти багатопартійна система. Розвалилася одна коаліція — й тут же сформувалася інша, яка має всі законні права на існування. Це цілком відповідає європейській практиці. Щоправда, насторожує одна обставина: формування нової коаліції проходило «підкилимковим» шляхом, через таємні переговори. Такі «візантійські» методи для європейської політики не характерні. Сподіватимемося, що це усього лише хвороба зростання.
Сергій БІЛОШИЦЬКИЙ , кандидат історичних наук, (Хмельницький):
— З моменту виникнення «помаранчева» коаліція являла собою «шлюб за розрахунком», а не спілку ідеалістів. «Наша Україна» мала на меті прихід до влади «колективного Президента Ющенка», тримала курс на збереження президентської форми правління і, відповідно, послаблення позицій усіх можливих кандидатів, особливо з «помаранчевого» табору.
БЮТ репрезентував інтереси свого харизматика й лідера Юлії Тимошенко, яка розглядала президентство Віктора Ющенка як сходинку для подальшого особистого піднесення в системі державної влади.
А соціалісти боролися за політичну реформу та канонізацію свого лідера Олександра Мороза як арбітра еліт, котрі посварилися, і розколеного суспільства, для чого ідеально підходила посада Голови Верховної Ради. Лише ця ситуація дозволяла СПУ розраховувати на політичне майбутнє.
Практично відразу після «помаранчевої» революції перераховані інтереси даних сил стали все більше заводити коаліцію в глухий кут руйнівних конфліктів.
Кожна з названих груп інтересів розробляла свою концепцію політичного буття, яка передбачала усунення або послаблення конкурентів з коаліції. Вже вереснева криза влади з відставкою Олександра Зінченка, Петра Порошенка та Юлії Тимошенко з урядом позначила перший етап боротьби за владу в державі. Стало очевидно, що за першим етапом підуть і інші. Тому, коли не зараз, то в найближчий час «помаранчева» або демократична коаліція повинна була б завалитися.
«Регіонали», же, своєю чергою, грамотно скористалися ситуацією, яка склалася, і в повному обсязі задовольнили амбіції СПУ, інтереси якої до цього часу були нівельовані «нашоукраїнцями» та «бютівцями».
Прискоренню цього процесу сприяли також невиразна роль у політичному процесі глави держави, відсутність ефективної соціально-економічної політики уряду та ідейна деморалізація тієї частини суспільства, яка стала свого часу основою «Майдану».
Якщо вести мову про уроки, які українське суспільство повинно здобути з цієї ситуації, необхідно відзначити ось що. Велика частина українців, з подачі ЗМІ та публічних діячів, продовжує сприймати світ політики у вкрай міфологізованій формі, сприймаючи її в системі дуальних категорій «добро — зло», ідеалізуючи позицію, близьку своїй, і демонізуючи ту, що протистоїть їй. Подібний погляд не лише не допомагає громадянам розібратися в реальних перипетіях влади, але й продовжує складати потенціал розкольницької риторики войовничих політиків, перетворює громадян на легкоманіпульований електорат. У зв’язку з цим, як викладач політології у ВНЗ, можу порадити молодому поколінню серйозніше ставитися до вивчення політичної науки.
Володимир ПРИТУЛА , політолог (Сімферополь):
— В тому, що «помаранчеві» програли, є цілий комплекс причин. Значна частина з них — суб’єктивних. Пов’язаних з особистими амбіціями лідерів «помаранчевих», з характером та особистою позицією президента України. Як на мою думку, Віктор Ющенко — це Президент не нинішньої, а майбутньої, вже врівноваженої України. Сьогодні Україна ще не дозріла до тих методів управління, які вперто пропонує Президент, не дивлячись на очевидну їх нинішню не ефективність. А сьогодні, виявляється, Україні потрібен не Президент, який не зловживає своєю владою, який намагається створити механізми та умови для демократичного самоуправління. Сьогодні Україні потрібен Президент такий позитивний, грамотний управлінець пострадянського зразка, але на зразок Кучми-3, щоб він умів та міг опуститися до того, щоб інтригувати, підкласти якусь неочікувану підлість політичному супернику, щоб міг крикнути, натиснути, явно порушити закон, але в «суспільних інтересах». Україні, на жаль, все ще потрібен «хазяїн» сталінського зразка. Саме такого Президента очікували в областях, саме такому вони без сумніву б підкорялися, як богу, бо це значною мірою знімало з керівників областей відповідальність, а взяти її на себе повною мірою вони не готові. А Президент, який створює умови для творчого управління в областях, однозначно трактується їх керівниками як слабкий, і в масах обласних начальників все більше зріє німий протест проти того, що їх примушують самих знаходити виходи з різних криз, відповідати за все. Тому всі вони кажуть — Україна зараз без «хазяїна»...
З іншого боку, Україна розколота і поділена між кланами, з величезним впливом російського фактору, я маю на увазі не тільки пряму діяльність в Україні багато чисельних російських закордонних структур, але й внутрішній етнічний фактор. Тому в цій ситуації треба було знову ж таки вести вперед в режимі ручного управління. А «помаранчеві» недооцінили складність цієї ситуації та зайнялися внутрішніми розборами, в той же час економіка контролюється антиукраїнськими силами, значна частина політичних структур так і державного апарату налаштована антиукраїнськи. В такому ж стані, але за Кучми держава трималася на тому, що цим політикам та чиновникам була можливість щось вкрасти, щось поділити, і через це зацікавлення частини істеблішменту, якій Україна потрібна була як механізм добування грошей, не виходили за рамки дозволеного та не виливалися в недовольство владою і президентом. Як тільки ця можливість красти була обмежена, в Україні почалися проблеми: з’явився внутрішній саботаж з боку представників колишнього режиму, посилився процес розпродажу держави представникам іноземних, переважно російських, комерційних структур. Велику роль також зіграв тиск з боку Росії через так звану газову проблему, а загалом паливну проблему, яка була використана як економічна зброя проти «помаранчевих», перш за все, а вони, не дивлячись на це, все ще продовжували чубитись...
Разом з тим в Україні не такий вже й великий був вибір для зміни кадрів, щоб прийшли справді нові люди. Прийшли «нові люди» з оточення лідерів «помаранчевих», але не прийшли нові управлінці від самого суспільства, хоч це було б основним досягненням демократії, а цього не сталося. Суспільство чекає молодих кадрів банкірів, економістів, управлінців, менеджерів на зразок рівня Арсенія Яценюка, але він був фактично один, а нам треба було сотні таких. Прийшли або неудачники кучмівської епохи, або ті, які режимом Кучми гнобились і не допускались до влади і через це втратили вже свою кваліфікацію, якщо вони її й мали колись. Або ті, що швидко перефарбувалися, але в душі вони не є демократами, не є фахівцями, а просто пристосуванці.
Однак вина «помаранчевих» в тому, що вони мали б всю цю ситуацію прорахувати та бути готовими до цього, вони мали б знайти методи та форми роботи, політики, спосіб організації, які б могли протистояти цьому комплексу величезного зовнішнього та внутрішнього тиску, внутрішніх негараздів в Україні, адже владу беруть не для того, щоб так безглуздо її втратити, а так вона, власне, майже півтора року в Україні валялася в придорожній пилюці. І ось знайшлися ті, хто сказав: є така партія!... Звичайно відповідальність за все це несуть всі представники «помаранчевих» — і Президент особисто, і представники «Нашої України», і БЮТ, і особливо Олександр Мороз та Юлія Тимошенко персонально, а те, що регіонами добивалися свого реваншу — то для кого це було новиною та не хіба це не було очікуваним? «Помаранчеві» показали нездатність до злагодженої командної роботи, здобувши владу, вони не знали що з нею зробити, і носились, як малюк з неочікувано подарованою дуже дорогою річчю, і не знаючи як її використати, просто поламали механізм, а потім без жалю викинули його на смітник та весело приєдналися до інших «малюків», які тепер граються з нашою долею та долею України в «пісочниці Верховної Ради».
Разом з тим постає інше питання. Вони програли — то Бог з ними. А хто з них тепер відповість за те, що їх безпорадність призвела до того, що програли ми — всі, хто стояв на Майдані, хто працював заради демократії, хто підтримував їх, очікував від них грамотного та ефективного управління країною, свободи слова, підприємництва, ефективних реформ, прориву України в нову реальність, вступу України в європейські структури, хто сподівався на підвищення рівня життя, на знищення корупції, на правду в країні, а тепер має знову продовжувати жити в тоталітарній Україні? Чому страждаємо ми всі? Чому Україна зараз повернулася до рівня фактично п’ятирічної давності, чому втрачено це час в житті мільйонів українців? Ось в цьому пролягає їх головна відповідальність, а не в тому, що вони самі програли свою владу. Їх доля — це їх внутрішня справа. Вони відповідальні за те, перш за все, що підвели весь український народ і не виправдали наших сподівань на історичний прорив. Оце дуже гірко, але...
Тетяна МОНТЯН , адвокат:
— У них нічого не вийшло з коаліцією, бо вони, як модно говорити, «зрадили ідеали Майдану». Вони чомусь вирішили, що народ привів їх до влади, бо вони такі хороші та добрі. І думали, що народ їм дав карт-бланш назавжди. Народ, своєю чергою, по наївності думав, що вони дійсно хороші та добрі і будуть, дійсно, робити щось корисне. А вони дуже цинічно зайнялися навіженим «дерибаном». Точно таким же, як займалося оточення Леоніда Кучми. Коли народ це побачив, природно, що він жорстоко розчарувався.
Звичайно, зараз краще, аніж раніше: все ж таки з’явилася політична конкуренція. Хоча вони всі один одного варті, але вони принаймні між собою конкурують. Умовно кажучи, ніяка сила не є достатньою і домінуючою. Хто перший Мороза купив, той і в дамках, хто перший встав — того й лижі. А ось що з цього буде далі — все залежить від народу. Святе місце порожнім не буває. Я гадаю, якась сила оголосить себе істинно опозиційною і принаймні намагатиметься, щоб її представники не були замішані в навіженому свавіллі. Якщо вони виявляться хоч трохи кращими від «помаранчевих» чи «блакитних», то ця сила, можливо, має якісь шанси. Але це все до наступних виборів.
Сергій КРИМСЬКИЙ , доктор філософських наук, професор:
— «Помаранчеві» політики дійсно зробили досить багато помилок. Передусім вони пов’язані з внутрішніми колізіями, не готовністю до компромісу. Однак корінь проблеми, як мені здається, не в цьому. Корінь проблеми — це електорат, який все ж таки проголосував за політиків, які не мають належного етичного, духовного та культурного обличчя. За політиків, які не розуміють того, що в усі періоди історії виходом із кризи була не економіка сама собою, а економіка з культурою.
Як не гірко це звучить, але винен електорат, який не доріс до розуміння історичних проблем сучасної України. І в цьому головний корінь усіх бід.
А головна помилка «помаранчевих» у тому, що Донбас і південні регіони залишилися без належної уваги. Я досить часто бував у цих місцях і бачив повну непоінформованість людей. Навіть інтелігентні люди мені говорили: «А як же, американці нас окупують! Економіка летить у прірву!» Чому? Які факти? Це все — не дуже красива пропаганда. Не можна було залишати без належної уваги ці регіони. Так що «помаранчеві» повинні займатися не власними чварами, а працювати з електоратом, інформувати людей.
Я завжди був оптимістом, а ось зараз змушений констатувати такі песимістичні речі.
Вікторія ПІДГІРНА , директор Центру соціально-політичного проектування:
— Головна системна помилка в тому, що «помаранчеві» політичні сили не були консолідовані. Вони не змогли знайти точок дотику, які б більше об’єднували, ніж роз’єднували. І це, звісно, було найважливішим. А от Партія регіонів виступала як єдина сила, що дозволило їй стати домінуючим гравцем.
Якби ці «помаранчеві» сили були більш однорідними, якби до них входили передусім представники політичного класу, а не бізнесу, то, я думаю, коаліція відбулася б. Політики завжди думають про те, як вони будуть виглядати в очах виборців і що на них очікує. Бізнес має інші, м’яко кажучи, інтереси.
Зараз, звісно, ситуація досить драматична. Тому що ми можемо втратити на роки демократичну перспективу для України. Треба сказати, що є ще зовнішня зацікавленість: Кремль жадає отримати реванш і хоче довести, що на пострадянському просторі неможливі демократії західного типу. Це для них принциповий момент. З іншого боку, я думаю, все буде залежати від того, як працюватиме нова політична система. Поки що у нас є тільки політична система, але немає режиму влади. Тому що режим — це правило розв’язання політичних конфліктів. Він ще не склався. І те, що зараз відбувається з призначенням прем’єра, є цьому підтвердженням.
