Інколи один-єдиний кадр може повністю змінити уявлення про весь фільм. Так, власне, і cталося з американською стрічкою «Райський проект», у якій на початку, здається, нема нічого видатного. Показують життя колишнього зека Бена (Пол Уокер), який повернувся до своїх чудових доньки та дружини. Старанно, аж до нав’язливості демонструють нам атмосферу любові в цій родині. Цілковито передбачувані тут і біди, що звалюються на Бена: керівництво, почувши про його минуле, звільняє сіромаху з роботи, той мусить пристати на пропозицію повернутися до старих грабіжницьких справ і зрештою потрапляє в біду — під смертний вирок за вбивство.
Оригінальна назва кінострічки — The Lazarus Project, тобто «Проект «Лазар», названий так за ім’ям біблейського Лазаря, якого воскресив Христос. У фільмі Джона Гленна (він, до речі, досі писав сценарії, це його перша режисерська робота) йдеться, вочевидь, про моральне воскресіння. Адже в тому дивному місці — щось середнє між релігійною громадою та психіатричною лікарнею, — куди Бен потрапив після начебто виконання смертного вироку, йому втовкмачують, що треба зректися минулого, прийняти нинішній стан речей і лиш у тім його спасіння. Втім, усе не так, як здається, довкола все більше незрозумілих людей і речей. Зрештою, в атмосфері наростаючої параної Бенові починає відкриватися істина. Але загалом «Райський проект» — не трилер, то радше оповідь про спокуту, і саме це є найцікавіше: чи врятує Бен свою душу, чи подужає власний тягар гріхів, аби здобути свій персональний омріяний рай?
Звичайно, навіч усі вади, властиві дебютам. Бракує переконливості в атмосфері — нема необхідного градуса страху чи напруги, коли це потрібно, само середовище у «лікарняній» частині фільму також не дуже переконливе, в ньому мало б бути більше зловісного, більше таємниць, серед акторів варто відзначити, за великим рахунком, хіба що Уокера, чий досвід відчутний (одна з останніх ролей — «Прапори наших батьків» у Клінта Іствуда).
Однак розповісти історію режисерові таки вдається. І ось — фінал. Бен приїздить додому. Дружина бачить його у вікно, все відбувається під фонову музику, без жодного реального звуку: накриває ковдрою дочку, яка спить на канапі, й прямує до чоловіка, він щойно вийшов з машини. Камера показує батьків, вони обіймаються, і дочка продовжує спати, не прокидається: цей кадр триває, може, на мить, але довше, ніж треба. І позірно безхмарний хеппі-енд перетворюється раптом на нетипові для американського кіна багатозначні три крапки: можливо, щаслива розв’язка — то лише сновидіння малої Бенової дочки або навіть ціла історія дивного «посмертного» ув’язнення батька може бути тою дитячою візією, або й справді все скінчилося добре?.. Пошуки точної відповіді лишаються глядачам — і то є найліпше, що може бути в будь-якому фільмі.
