Нова влада, як правило, ставить перед собою нові завдання, в тому числі й зовнішньополітичні. «Головна мета Віктора Ющенка — забезпечити повне членство України в Європейському Союзі», — заявив днями один із найближчих соратників В. Ющенка Олег Рибачук. О. Рибачук також повідомив, що в Україні — аналогічно з країнами, які недавно приєдналися до Євросоюзу, — буде створена структура, на яку покладуть роль «локомотива» євроінтеграції. Раніше сам Віктор Ющенко називав подібне відомство одним із провідних у майбутній виконавчій владі. Щоправда, потім у російській пресі Юлія Тимошенко здивувала тезою: «У НАТО — разом із Росією». В оточенні Ющенка є також ті, хто недавно ходив «до Європи з Росією». Схоже, стратегія євроінтеграції нової влади перебуває, м’яко кажучи, в стадії розробки.
Зрозуміло, сама ідея прискорити інтеграцію України в європейську спільноту аж ніяк не нова. Декларацій вищих посадових осіб про наш європейський вибір вистачало й раніше. Щоправда, реально в бік Європи наша країна просувалася зусиллями лише окремих політиків і ЗМІ (до яких, сміємо сподіватися, можна віднести й «День»), а також музикантів, співаків, спортсменів, письменників, вчених, художників тощо. Чи піде нова українська влада далі декларацій? І яким повинен має бути алгоритм рішення заявленого завдання? З цим питанням ми звернулися до наших експертів. Цього разу «єврооптимістів» серед них виявилося більше, ніж «євроскептиків». До речі, одним із аргументів на користь перших стало й присвоєння напередодні старого Нового року столиці України титулу «Європейський регіон 2005 року». На думку міжнародного журі, Київ і ще один переможець у цій номінації — італійський П’ємонт — здатні сприяти поглибленню європейської інтеграції завдяки своїм характеристикам, діяльності та бажанню бути лідерами в цьому напрямі, інформувала учора прес-служба Київської міськадміністрації. Учора ж Європарламент прийняв резолюцію, у якій, зі слів голови парламентського комітету з питань європейської інтеграції Бориса Тарасюка, закликав виконавчі органи Євросоюзу переглянути План дій Україна — ЄС та провести переговори про його доповнення з урахуванням нової ситуації в країні.
Іван КУРАС, народний депутат України, директор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ:
— Головне питання нашого вступу до Європи — у термінах. Проте відповідь на нього не здатні дати ні новообраний Президент Ющенко, ні будь-хто уповноважений від ЄС. Специфіка ситуації полягає в тому, що Європа дивиться на третього президента як на представника нової влади, близьких за духом демократичних сил, із якими можна мати справу. У цьому контексті деяка підтримка євроструктур, яку надавали кандидату протягом кампанії, виправдана з морально-етичного погляду.
Першими конкретними кроками може стати активізація просування до СОТ. Але тут треба брати до уваги попередній досвід, зокрема все, що було зроблене в «епоху Кучми», а це чимало. Йдеться про європейський вектор розвитку держави, прописаний у відповідній доктрині, створення профільного міністерства тощо. Важливо зміцнювати наявні передумови для вступу до ЄС. Мені як громадянинові цієї країни часом буває образливо, що деякі наші сусіди, що поступаються Україні за багатьма показниками, випередили нас у цьому процесі. Також велика ймовірність наповнення новим значенням наших взаємовідносин із НАТО.
В одному зі своїх останніх інтерв’ю Олег Рибачук задекларував бажання очолити профільний комітет, що займається питаннями євроінтеграції. Подібну практику вже успішно випробували багато держав, які на сьогодні є повноцінними членами Євросоюзу. Якщо такий комітет справді працюватиме, а його голова отримає повноваження на зразок віце- прем’єрських, то необхідність формування аналогічного спеціалізованого міністерства відпаде сама собою.
Ігор ОСТАШ, народний депутат України, заступник голови комітету ВР у закордонних справах, віце-президент Парламентської Асамблеї ОБСЄ:
— Справді, до цього часу політика євроінтеграції була більш декларативною, за 13 років фактично не було зроблено жодних серйозних кроків у цьому напрямі. До цього вже звикли й у Європі та просто не сприймали на віру висловлювання наших лідерів. Але на початку напрямок було задекларовано, тому зараз на часі говорити про зміну підходів, які повинні ґрунтуватися на нових правових технологіях. Варто ставити питання про окреме спеціалізоване міністерство у складі нового уряду, або, як запропонував пан Рибачук, принаймні про суттєве розширення повноважень профільного комітету Верховної Ради аж до права накладати вето на законопроекти, які дисонують із європейським законодавством. Утім, часу не так багато, адже необхідно максимально потужно використати енергію, яку дав нам помаранчевий Майдан. Думаю, що, зі свого боку Європарламент відчутно підтримає Україну в такому поступальному русі, хоча й там вистачає неповоротких бюрократів. Ще один важливий фактор, на якому необхідно зосередити увагу, — нові кадри, перш за все молоді фахівці з європейського права.
Реально на шляху до Європи Україна має подолати чотири сходинки. Перша — набуття статусу країни з ринковою економікою, що можливо вже в цьому році. Друге — вступ до Світової організації торгівлі. Третє — зона вільної торгівлі з країнами ЄС. Четверте — підписання угоди про асоційоване членство, що є цілком реальним уже в 2007 році.
Василь БАГНІЙ, депутат Рівненської міської ради:
— Незважаючи на цілком слушні і прогресивні наміри та нове демократичне обличчя України після помаранчевої революції, євроінтеграційний шлях України не буде встелений трояндами. Попереду колосальна робота, яка вимагає від Президента, уряду, Верховної Ради надзвичайної віддачі і спільної координації дій одразу в кількох напрямках.
По-перше, слід переконати Євросоюз, що членство України в ньому не стане для його членів додатковим тягарем, а навпаки лише зміцнить і посилить цю структуру. Особливо перспективною у цьому плані для наших дипломатів може стати так звана «турецька карта». Усвідомлення лідерами Євросоюзу того, що Україна набагато «європейськіший» партнер, ніж мусульманська Туреччина, може стати вирішальним аргументом на нашу користь.
Не менш важливе завдання у зовнішній політиці — змусити Росію змиритися з європейським майбутнім України через вигідні для неї перспективні економічні проекти (звичайно, не нехтуючи при цьому національними інтересами).
По-друге, теперішній стан готовності українського суспільства до вступу країни в ЄЕС є недостатнім. Підтримка українцями європейського вибору вища за 50 відсотків, але цього замало, щоб переконати у невідворотності цього процесу поважні європейські структури. Тому має бути розроблена спрямована на забезпечення належної інформаційної та освітянської бази цілісна державна програма, яка вимагатиме цільового бюджетного фінансування.
По-третє, Євросоюз захоче бачити у своїх лавах Україну лише тоді, коли у нас будуть створені всі умови невідворотності демократичних процесів та реформування економіки. Ми не просто повинні дорівнятися за цими показниками Польщі, Естонії чи Литві, а й випереджати ці держави за рівнем демократизації та економічного розвитку. Впевнений, тоді навіть у найзапекліших скептиків не виникне жодного аргументованого заперечення щодо вступу України в ЄЕС. У це важко зараз повірити, але пройде зовсім небагато часу, і наша держава буде не лише географічною складовою Європи, а й невід’ємною органічною частиною Європейського Союзу.
Василь МОРОЗ, ректор Вінницького національного медичного університету ім. Миколи Пирогова:
– Засобів для інтеграції в ЄС зараз в Україні достатньо. Тим більше тепер, коли зроблений такий політичний крок, маю на увазі масові громадські волевиявлення на майданах країни, для України ворота в ЄС відкрились ширше. Хоча окремі вітчизняні політики, а також наша наукова й творча інтелігенція торували туди шлях i раніше. Наприклад, наш ВНЗ має міцні зв’язки з навчальними закладами Франції, Німеччини. Підняття якості навчання, приведення навчальних планів і методик наших освітніх закладів до ідентичного рівня з західноєвропейськими — це солідний крок до інтеграції. Адже тоді наші студенти зможуть, починаючи з будь-якого курсу, вільно продовжувати навчання за кордоном (а їхні — у нас) із можливістю працевлаштуватись будь-де. Варто більше розповідати через ЗМІ про вигоди вступу до ЄС для простих українців. Зокрема, про економічні й соціальні, а також можливість набуття ще більших свобод. Ще одним аспектом інтеграції для більшості громадян залишається мовне питання, яке може стати бар’єром. Особливо для людей середнього віку. Вже зараз чимало наших студентів володіють англійською краще викладачів.
Олексій ЗАХАРЧЕНКО, Комітет виборців України, Суми:
— Оцінюючи проблеми, які стоять на перешкоді зближення України з Євросоюзом, треба в першу чергу чітко усвідомити, які з цих проблем є штучно роздутими. Зокрема, існує думка, що значна частина українців не бажає цього зближення. Фактично, це був один iз основних напрямків PR-кампанії штабу кандидата, який програв вибори, — планове нагнітання «антиєвроінтеграційної» істерії. Масована присутність у пресі різного рівня — від всеукраїнських видань до заводських багатотиражок — матеріалів з критикою Євросоюзу, можливо, і мала певний ефект. Проте мало хто всерйоз вважає, що ті мільйони людей, які проголосували за Віктора Януковича, насправді не хочуть вступу України до ЄС.
Інше питання, чого люди очікують від цього вступу. Поширене питання: а що ми матимемо від вступу, які пільги у нас будуть? Це замість того, щоб питати: а що нам треба змінити у себе, якого рівня планки нам треба досягти, щоб нас ВЗЯЛИ туди? Тому основним напрямком підготовки масової свідомості, на мою думку, має бути роз’яснення, що ЄС — не панацея від проблем, а показник певного рівня розвитку. І якщо Україна досягне того рівня, за якого нас погодяться прийняти до Євросоюзу, то сам вступ тоді вже не матиме особливого значення — оскільки зміниться життя в першу чергу в Україні.
З іншого боку, крім підготовки українського суспільства, треба підготувати і суспільство європейське. І кращого моменту, ніж зараз, годі й шукати. Події кінця минулого року недвозначно показали не лише Європі, а й цілому світу, наскільки український народ позбувся багажу радянського минулого. Але це не більше ніж прекрасний стартовий майданчик для зближення — реально доводити старенькій Європі нашу готовність треба не протестами, а реальними діями уряду. Є надія, що і новий президент, і новий уряд розумітимуть це.
Володимир ДЕРГАЧОВ, професор, геополітик:
— На мій погляд, створення нового відомства з питань євроінтеграції не призведе до бажаного результату. По-перше, аналогічне відомство у нас уже існувало. Але ніхто з його керівників так і не зміг відповісти мені на просте запитання: а чи є хоч якесь документальне підтвердження намірів ЄС стосовно України? Так, вони вітають українську оранжеву революцію. Але при цьому чиновники ЄС продовжують говорити лише про довготривалу перспективу можливого вступу України до цього співтовариства. Мало того, Євросоюз буквально в останні місяці висунув нову концепцію євроінтеграції — Концепцію семи просторів, — засновану на різношвидкісній інтеграції в різних напрямках. Тобто там, де йдеться про правове поле та створення громадянського суспільства, — одні терміни, там, де йдеться про розвиток транспортних комунікацій, — інші. Але незалежно від того, які концепції висуває Євросоюз, ми не почнемо зближення з ним, поки не відповімо на ще одне основоположне запитання: «А що, власне, може запропонувати Україна Євросоюзу?» Або, як кажуть у нас в Одесі, «що ЄС із цього матиме?» Не треба забувати, що західне мислення засноване на прагматизмі. Коли йшлося про інтеграцію Іспанії в ЄС, її розглядали як найбільший європейський курорт. Коли постало питання про Грецію, то її привабливість становили не лише унікальні пам’ятники античності світового значення, а й найбільший у Європі танкерний флот. А що можемо сьогодні запропонувати ми? Мені здається, що поки ми не відповімо на це запитання, всерйоз говорити про перспективи вступу до ЄС немає сенсу.
Сьогодні в самому Євросоюзі немає єдиної оцінки процесу просування на Схід. Цілком певну позицію з цього питання займає Велика Британія. Маргарет Тетчер у своїй книжці відкрито виступає проти глибокого просування ЄС на Схід, оскільки це може призвести до розмиву споконвічних європейських цінностей. Образно кажучи, вона висловлюється проти того, щоб на одній євролавці поруч сиділи англійський лорд і східний політик кримінально-корумпованої держави. Така ідентифікація, на її думку, може призвести до втрати довіри електорату західних країн до свого уряду.
Не є таємницею, що рішення про вступ 1 травня 2004 року нових членів зі Східної Європи до Союзу було швидше політичним, ніж економічним. Жодна з прийнятих держав не забезпечила всіх вимог ЄС. Проте чисельність населення цих європейських неофітів істотно поступається Україні. Та й рівень економічного розвитку цих країн істотно перевищував наш. Україна за роки незалежності за своїми макроекономічними показниками виявилася набагато далі від Європи, ніж була. Український ВВП порівняно з показниками 1990 року скоротився втричі, тоді як центрально-східним країнам вдалося подолати це падіння. Тому нам спочатку необхідно чесно признатися самим собі в наявності суттєвих проблем і зайнятися відновленням зруйнованого потенціалу країни. При цьому, з урахуванням довгострокових перспектив, робити акцент на ті галузі, які можуть становити інтерес для європейських держав.
Валерій КОКОТЬ, заступник і в. о. начальника управління зовнішніх зносин та зовнішньоекономічної діяльності Чернігівської облдержадміністрації:
— Входження в європейський світ — процес всеосяжний. Він торкається всіх без винятку сфер соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного життя українців. Тому визначати засоби інтеграції нашої країни в Європу треба, виходячи з позиції глобальності необхідних змін. Я б виділив такі напрямки. Перше — проведення інформаційної політики, спрямованої на підтримку євроінтеграційних прагнень України. Причому реалізуватися ця політика повинна як в Україні, так і за кордоном. Має місце брак якісної інформації про переваги діяльності в рамках Європейського Союзу як для громадян, так і для підприємств, установ, організацій. Крім переваг, про які ми не знаємо, є ще й можливі недоліки. Про це теж треба говорити, але не загальними фразами, а дохідливо та зрозуміло для простого українця, який не є фахівцем з цих питань. Другим напрямком є технологічна складова. Тільки знати все про об’єднану Європу мало. Потрібні відповідні технологічні зміни. Це насамперед стосується стандартів, за якими працює наша промисловість, а також певних стандартів у взаєминах людей. На підприємствах треба обов’язково забезпечити процес стандартизації відповідно до умов ISO 9000, 9001 та інших. Потрібні також зміни психологічного плану. Ми маємо навчитися дивитися на світ іншими очима — очима європейців. Багато хто з нас звик бачити лише чорне й біле, а в житті є різні моменти, і це необхідно враховувати. Ці світоглядні зміни мають проводитися на всіх рівнях, починаючи з дитячого садка й закінчуючи формуванням особистості у вищих навчальних закладах. Діти мають рости з усвідомленням, що Україна — це частина Європи й цінності, які там є, прийнятні та зрозумілі в Україні. У ВНЗ ці переваги вже можна диференціювати або поглиблювати по тих напрямках, по яких навчаються молоді люди. І дуже важливим аспектом є мовна підготовка наших людей. Єдина Європа — це спілкування єдиною мовою. Здебільшого європейці володіють кількома європейськими мовами, а ми за мовною підготовкою поки що не готові до вступу до ЄС.
Сергій БІЛОШИЦЬКИЙ, кандидат історичних наук (Хмельницький):
– На мій погляд, останнім часом політичний бомонд і деякі ЗМІ здійснюють підміну понять, обговорюючи проблему європейського вибору України. Замість досліджень і дискусій щодо доцільності і можливих перспектив вступу України до Євросоюзу увагу суспільства акцентують на технологічних аспектах цієї проблеми, апріорі передбачаючи, що Україна приречена за будь- яких обставин стати складовою частиною ЄС.
Суспільство так і не стало свідком мобілізації наукового і громадського потенціалу нації на чесне і відповідальне обговорення перспектив входження України до ЄС і, можливо, до НАТО. Українські громадяни не одержали можливості ознайомитися з аналітичними напрацюваннями провідних наукових центрів країни, присвячених моделюванню можливих сценаріїв розвитку відносин України та основних суб’єктів сучасної міжнародної політики у випадку входження України до ЄС.
Висловлю великі сумніви у тому, що серед «єврооптимістів» сьогодні існує значна частка тих, хто відповідально, спираючись на тверезі розрахунки, може скласти прогноз щодо ходу, а також плюсів і мінусів входження України в євроатлантичні структури. Зокрема втрати української сторони від можливого закриття кордонів з Росією та іншими країнами СНД.
Мабуть, Україні таки доведеться вступити в ЄС. Як у результаті дії внутрішніх факторів, так і зовнішньої політичної кон’юнктури – стратегічних інтересів США і, можливо, самого ЄС. Тому залишається актуальним питання про створення українського відомства з євроінтеграції, яке розв’язувало б ці проблеми, працювало на внутрішньому і зовнішньому напрямках, передбачало перебіг подій і впливало на процеси.
Адже якщо впродовж наступних 15 років в ЄС вдасться прийняти Туреччину і балканські країни, відмовити пострадянській Україні у праві на вступ в ЄС буде неможливо. Однак якщо Європейський Союз їх прийме, він сам, як організація, має стати зовсім іншим.
Євросоюзу, на думку деяких експертів, доведеться перетворитися на значно менш жорстке об’єднання, в якому вже не буде такого значного розмежування поміж його південними і східними членами та країнами, що не входять у Союз. Це в свою чергу дозволить створити нові відносини поміж ЄС і Росією і розвіяти побоювання росіян, що розширення Європейського Союзу може значною мірою посунути їх із Європи.
Віктор РУДЬ, начальник управління міжнародних зв’язків Харківської міської ради:
— Помаранчева революція переконливо довела, що для України прийшов час реалізовувати ідеї євроінтеграції. До речі, в дні святкування 350-річчя міста Харків було нагороджено почесним прапором Ради Європи за значний внесок у поширення ідеї європейської єдності, розвиток єдиного європейського співтовариства. Минулі політичні та економічні перетворення викликали в світі великий інтерес до України, в тому числі й на рівні муніципальних контактів. На цьому етапі у Харкова з’явилися нові міста-побратими, такі як Цинциннаті (США, 1989 рік) і Нюрнберг (Німеччина, 1990 рік), співробітництво з якими є одним із найуспішніших досвідів побратимства в Європі та США. Я глибоко переконаний, що міжнародні зв’язки є невід’ємним чинником входження України в світову спільноту і однією з найважливіших умов її європейської та євроатлантичної інтеграції. Щоб створити репутацію країні, необов’язково це робити для всієї України відразу, іноді досить показати одне конкретне територіальне утворення. Контакти між містами — це, передусім, спілкування між реальними людьми.
Зараз багатьох хвилює питання, чи візьмуть Україну до Євросоюзу. Але я думаю, що не так важливо, чи приймуть нас туди, важливо, чи хочемо ми туди самі і чи готові ми до цього? Адже входження до якогось організованого співтовариства можливе за умови, якщо ми цьому співтовариству хоч якось відповідаємо за основними параметрами. Нам необхідно спочатку уточнити, що таке Євросоюз взагалі, і спробувати пояснити це людям. Наприклад, не всі розуміють різницю між Євросоюзом і Радою Європи... Коли Велика Британія приєдналася до Європейського економічного співтовариства, її довгий час «лихоманило», і тільки «залізна» рука пані Тетчер забезпечила стабільність країні. Тому раніше, ніж куди б то не було інтегруватися, треба глибоко змоделювати ситуацію і підготувати населення, виховати нових людей із почуттям національної гордості. У Європі про Україну думають поки що тільки як про ресурс дешевої робочої сили, яку можна вигідно використати, а також як про більш дешеву промисловість.
Те, що характерно для всієї Європи, до нас тільки зараз поступово приходить. Ми довели, що можемо бути гідними партнерами, а не чужаками в Європі. На міському рівні ми також стараємося вплинути на долю Харкова, на його імідж у зарубіжних партнерів. Я не знаю, як ставиться Підкомітет з Нагород Європи до України в цілому, — нагороди отримав конкретно Харків. Але Харків — це частина України, і таким чином ми підвищили не тільки міжнародний авторитет міста, а й країни в цілому.
В основі партнерства українських і європейських міст повинна бути, як це не банально звучить, економічна зацікавленість. Європейські міста думають про бізнес, про взаємний економічний розвиток, про ролі міст в економічному процвітанні своїх регіонів, тому що адміністрація цих міст повинна думати про своїх мешканців.
Юрій УЩАПОВСЬКИЙ, доцент кафедри економічної теорії Житомирського державного технологічного університету, кандидат економічних наук:
— Для вступу України до Європейського Союзу потрібна цілеспрямована державна політика в економічній, правовій та інших галузях і, відповідно, міністерство, яке б координувало на цьому шляху зусилля різних інституцій. Основне завдання на нинішньому етапі — формування сучасної за структурою постіндустріальної конкурентоздатної економіки. Дієвими будуть всі заходи, які сприятимуть детінізації економіки і спрямовуватимуться на забезпечення прозорості її функціонування. Слід створити європейську за духом систему оподаткування, яка б мала чіткий соціальний підтекст. Необхідно відійти від існуючої латиноамериканської схеми, яка поглиблює прірву між найбагатшими і найбіднішими і провокує напруженість у суспільстві. Саме названі сфери повинні бути пріоритетними в новій Україні. Важливими також будуть всі дії, що сприятимуть формуванню у нас громадянського суспільства. Отже, необхідно завершити декомунізацію країни, розпочату у 1991 році. Це потрібно для укріплення єдності українців. Наявність «совка» — це не тільки загроза добробуту нації, але й перешкода на шляху до ЄС. Необхідне також створення мережі громадських організацій, які б взяли під контроль дії влади у різних сферах. Потрібно в Україні формувати сприятливе інформаційне середовище. Наприклад, створити українську службу Euro News. Треба подолати диспропорції в інформаційному полі країни, які зараз на користь російських ЗМІ. Нам треба докласти багато зусиль для взаємопроникнення європейського і українського інформаційних просторів, інформувати Європу щодо наших бажань, проблем і дій. Абсолютно необхідне підвищення статусу української мови у всіх інформаційних галузях — комп’ютерній, ЗМІ, друкованому слові тощо. Це повинно бути одним із пріоритетів державної політики. Тому що гальмування цих процесів роз’єднує націю. Необхідно також розширити вивчення в школах європейських мов і різноманітні освітні і культурологічні контакти з країнами Європи. Європейські проблеми повинні домінувати в нашому інформаційному полі. Це абсолютно не означає, що слід псувати стосунки з Росією. Але Росія повинна зрозуміти, що ми йдемо до Європи окремо. Бо Росія в певній мірі — самодостатній центр. Поспіх у русі до євроструктур зайвий. Проте потрібні чіткі, послідовні, продумані кроки, які б щоденно наближали нас до них. Утім, якби нам сказали, що завтра нас беруть до ЄС, то ми не повинні були б одразу давати згоду, бо це могло б породити ще більші проблеми.
