Висловлювання одного з академіків, що займав посаду віце-прем’єра: «Наука повинна почекати», прозвучало ще в кінці 1992 року і, на жаль, стало свого роду керуванням до дії при розробках і прийнятті державних бюджетів протягом останніх 10 років. Витрати на науку в бюджеті скоротилися з 3,5% у 1991 році до 0,4% ВВП в 2001 році. Внаслідок цього коштів, що виділяються, ледве вистачає на заробітну плату вченим, а оновлення обладнання для наукових досліджень, підписка на наукову літературу, проведення семінарів і конференцій взагалі не фінансуються. Не поспішає вкладати гроші в науку і, насамперед, — у впровадження нових високих технологій, в промислове виробництво наукоємнісної продукції і приватний капітал. Учені збираються обговорити на зустрічі з Леонідом Кучмою, яка, як повідомив учора «Дню» керівник прес-служби Президента України Ігор Сторожук, у планах Президента.
«День» звернувся до відомих вчених НАН України і до голови ЦК профспілки працівників НАНУ з проханням відповісти на наступні запитання:
Який щорічний обсяг фінансування необхідний українській науці для успішного розвитку?
Яка, на Ваш погляд, оптимальна схема фінансування наукових досліджень?
Що необхідно зробити для залучення приватного капіталу до фінансування впровадження результатів наукових розробок у вітчизняне виробництво?
Володимир НЕМОШКАЛЕНКО, директор Інституту металофізики НАНУ, академік НАНУ:
1. Щорічний обсяг фінансування науки повинен бути не менше 2% від ВВП. Це добре відомий бар’єр, з якого наука починає працювати на замовлення держави. Це треба зробити вже у 2002 році. Надалі ми повинні повернутися на рівень 3—4% від ВВП. Це рівень країн, котрі мають таку промисловість, як Україна. Наведу тільки один приклад. Літаки ХХI століття повинні робитися з нових матеріалів на основі літію та алюмінію. Ці сплави треба розробляти. Ми не можемо споживати таку шалену кількість енергоносіїв, а це означає, що майбутнє за енергозберігаючими технологіями і їх треба розробляти. Ніхто нових технологій нам не продасть. Продадуть або старе, або екологічно шкідливе.
Якби ми хотіли вирватися уперед, як Тайвань, то треба дивитися, що для цього роблять вони. Тайвань виділяє на науку 20% від ВВП і вже переходить від купівлі ліцензій до розробки власних технологій, що забезпечить йому лідируюче положення у багатьох галузях промисловості.
2. Фундаментальна наука повинна фінансуватися з коштів бюджету. Прикладна — 50:50 (50% — з бюджету і 50% з коштів промисловості). Дуже широко повинно використовуватися грантове виділення коштів.
3. Зростання промислового виробництва неминуче викличе інтерес до нових розробок сучасних матеріалів і наукоємнісних технологій і припливу приватного капіталу в науку. Звичайно, це буде під силу тільки великим промисловим об’єднанням. Щоб стимулювати ці процеси, треба використати пільги в оподаткуванні, як це і робиться сьогодні на Заході.
Юрій ПАХОМОВ, директор Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАНУ, академік НАНУ:
1. Обсяг фінансування визначається як загальною динамікою розвитку економіки, так і, особливо, розмахом і спрямованістю інноваційної складової. Від цих змінних залежить міра запитуваності науково-технологічних розробок, а значить, і розвиток фундаментальної науки.
Названі змінні — лише один з чинників, котрі визначають масштаб фінансування. Конкретика виявиться певною рівнодіючою між запитами науки (плюс НДДКР) та іншими складовими витрат у народному господарстві та соціальній сфері.
Що ж до нинішнього фінансування, то це — витрати на виживання: за ними можна судити лише про перспективу загасання наукової діяльності.
2. У цей час має місце поєднання стабільного фінансування та доплат за ініціативно-заказні розробки. Це поєднання важливо впорядкувати. Друга частина нині визначається не стільки раціональними критеріями, скільки жвавістю та спритністю «претендентів». Важливо добитися того, щоб за тим, хто здібніше, ганялися замовники.
3. Приватний капітал повинен мати мотивації, а зараз вони надто слабкі. Передумовою активізації приватного капіталу повинно бути не тільки загальне розгортання науково-технологічного прогресу, але й масовість у формуванні венчурного (малого інноваційного) бізнесу, запитаного великими структурами типу ТНК.
Микола ШУЛЬГА, заступник директора Інституту соціології НАНУ, доктор соціологічних наук:
1. Для нормального розвитку української науки нам треба добитися хоча б того, що було 10 років тому. У 1990 році витрати на науку становили 2,5% державного бюджету. Тому, формально підходячи до проблеми фінансування науки, треба було б на цьому і зупинитися. Але якщо сьогодні виділити на науку 2,5% бюджету, то навряд чи ми отримаємо ту кількість коштів, яка була у 1990 році. Адже сьогоднішній бюджет у декілька разів скромніше за бюджет 10-річної давності.
Природно, що держава не зможе сьогодні, і ще багато років у майбутньому, виділяти на науку суму коштів, рівну тій, що була у 1990 році. Значить треба чесно визнати, що у 90-і роки науку в Україні було зруйновано.
2. У науці, як і в інших сферах людської діяльності, повинна бути спроможність, і суспільство повинно віддавати перевагу найталановитішим. Отже, науку треба фінансувати через систему конкурсів. Але чи готові ми до цього? Адже у ряді випадків теми наукових досліджень відбираються через конкурси й сьогодні. Досвід показує, що на конкурсах перемагають не стільки оригінальні та перспективні проекти, скільки ті, автори яких ближче до членів конкурсних комісій.
Мені здається, що ще якийсь час треба поєднувати традиційне фінансування наукових установ під замовлені державою теми і поступово розвивати конкурсне.
3. Український приватний капітал сам буде шукати можливості вкладати свої кошти у впровадження у виробництво, коли він легітимізується і «патріотизується». В останній термін ми вкладаємо те значення, що власники капіталів будуть вірити в державу, в стійкість соціального порядку. Без цих умов навіть «найсвідоміший» власник капіталів, включаючи прем’єр-міністрів, буде в душі та справах більше симпатизувати Антігуа, ніж Україні.
Анатолій ШИРОКОВ, голова ЦК профспілки працівників НАНУ, кандидат філософських наук:
1. У відповідності зі ст. 34 і п. 5 заключних положень Закону України «Про науку і науково-технічну діяльність» держава повинна забезпечувати бюджетне фінансування науки у розмірі не менше за 1,7% ВВП, починаючи з 2001 року. Однак у поточному році ця цифра становить тільки 0,4%. Тому чекати стабілізації ситуації у вітчизняній науці і, тим більше, сподіватися на вагомі наукові результати можна тільки у разі безумовного виконання норм згаданого закону. У крайньому випадку, витрати на науку в 2002 році повинні складати не менше за 1% ВВП, з їх поетапним зростанням у подальші два роки до рівня, передбаченого законом.
2. Оптимальна схема бюджетного фінансування науки повинна зберегти базовий принцип фінансування наукових досліджень, органічно пов’язаний з конкурсним (грантовим) підходом до визначення пріоритетних напрямів наукового пошуку, для рішення як фундаментальних, так і прикладних задач.
3. Залучення приватного капіталу в наукову сферу залежить від багатьох чинників. Це і відповідна політика держави, і необхідне стимулювання цього процесу на законодавчому рівні, нарешті, — розуміння органами влади та посадовими особами того факту, що ефективну і конкурентоздатну національну економіку неможливо створити без впровадження новітніх передових технологій і результатів фундаментальних та прикладних досліджень. Значною мірою залучити приватний капітал до цієї справи допомогли б і продумана система оподаткування, і стимулювання експорту наукоємнісної продукції.
