«Ти що, смішний, чи що, ще жоден дурень у Німеччині піаніно не купував, щоб до Союзу тягти». Історія з піаніно сім’ї Гавазюків досі дивує знайомих. Цей інструмент разом із господарями поміняв дев’ять квартир та об’їхав пів-Європи. Але Гавазюки на подібні репліки не ображаються. Вони — романтики. І ще вони стверджують, що в піаніно щастя живе.
ПОЧАТОК ВЕЛИКОГО ШЛЯХУ
Все почалося з того, що Людмила Гавазюк, учителька музики, виявилася без піаніно. Чоловіка, офіцера- зв’язківця, переводили з Семипалатинська до Німеччини, до Галле (Нижня Саксонія). А вивозити з Радянського Союзу піаніно не дозволяли — такий був порядок, підтверджений наказом міністра оборони. Стареньку чорну «Україну» довелося продати. Засмученій дружині Віктор пообіцяв купити новий інструмент при першій нагоді. Як виявилося згодом, це було не так просто.
Людмила: «Приїхавши до Німеччини, я відразу ж пішла до магазину музичних інструментів. Піаніно коштувало близько 27 тис. марок ГДР. Зважаючи на зарплату чоловіка в 770 марок, звичайно, мені піаніно не бачити. Продавець сказав: «Ви спробуйте зіграти на ньому». Я, зажурившись, відповіла: «Не вмію. Не хочу». А сама думаю: «Навіщо засмучуватися, адже нам ніколи не купити цей інструмент».
Одного разу до воєнторгу (спеціальний магазин для радянських військових) привезли фортепіано. Зовсім несподівано й уперше за історію цього магазину. Виявилося, міністр оборони видав інший, більш прихильний до фортепіано указ, що дозволяв вивозити і ввозити інструмент. У військовому містечку всі одне одного знали, то інформація про новий товар швидко дійшла до Людмили.
«Заходжу до воєнторгу, дивлюся: піаніно стоїть. Запитую: «Навіщо ви його привезли?»
— Ну ось, пограйте, тільки спробуйте.
— На нього, напевно, ціна шалена?
— Знаєте, ціни ще немає, але незабаром знатимемо.
— То ж вивозити не можна…
— Можна.
Перед відходом усе-таки спробувала зіграти на інструменті…»
Звук нового інструмента не давав Люді спати до ранку. Віктор також усю ніч думав — як зробити так, щоб організаційні моменти не перешкодили придбати піаніно для Люди. Прикинули: з офіцерів його точно ніхто не купуватиме. Людмила запропонувала продати свою обручку. До Союзу також можна вивезти: на той час вони вже мали двоє дітей, а на 4 осіб дозволяли заповнювати 5-тонний контейнер. Залишилося тільки знайти достатню суму грошей.
ЩЕ Й ЯКА ЛЮДИНА!
Піаніно все-таки купили. В хід пішли заощадження на шубу. У військовій частині Віктора це була сенсація. Гавазюки були мало не єдиними з сімей радянських військових, хто купив у Німеччині фортепіано. Інші вкладали гроші у більш приземлені речі.
Віктор: «Друзі-військові мені говорили: ти що, смішний, чи що, ще жоден дурень піаніно в Німеччині не купував і не вивозив. Усі меблі купують, беруть кредити для інших покупок». А я їм відповідаю: «Почекайте, тут питання в іншому. Я пообіцяв Люді, що куплю їй піаніно».
Людмила: «І ось ми купили інструмент. Накрапав дощ, погода була сирою, а ящик для інструмента нам дали розібраним. Як же його везти? Вітя витяг плед, ковдру з будинку, брезент, усім цим піаніно накрили і привезли додому. Занесли на третій поверх, і хтось із солдатiв зібрався грати. Я кажу: «Не можна, боронь Боже. Воно з холоду, воно повинне звикнути». Солдат відповів: «Та воно ж не людина». Я заперечую: «Ще й яка людина! Воно повинне звикнути, підсохнути, воно повинне відчути цю квартиру».
ТАЛІСМАН
Віктор також любить піаніно, хоч і не грає на ньому, він із дитинства — трубач.
Віктор: «Коли я був ще курсантом, допомагав одного разу своєму командиру підіймати на якийсь поверх фортепіано. Командир сказав нам, курсантам: «Хлопці, вчіться, одружуйтеся з ким завгодно, тільки не з піаніс ткою, а то доведеться потім усе життя тягати на собі такі вантажі». Я, очевидно, пропустив це повз вуха». Сміється.
У Німеччині піаніно прожило з Гавазюками 5 років. У 1987 році Віктора перевели до Росії, у Саратовську область на Волзі. Знову інструмент подорожує з міста до міста, з поверху на поверх. У 1991-му Радянський Союз розпався, Росія з Україною стали різними державами, подорожувати для піаніно ставало все складніше.
Інструмент проїхав Німеччину, Польщу, Росію, потім — до Білорусії і, нарешті, потрапив до України. Всього — понад п’ять тисяч кілометрів.
У постійних переїздах Людмилі так і не вдалося зробити велику кар’єру. Вона жартує, що як тільки вона встигала впорядкувати кабінет для викладання музики, треба було переїжджати до іншого місця. Викладати вона почала в Семипалатинську, куди після дводенного знайомства поїхала вслід за Віктором. Ось так, за два дні змінилося її життя — з м’якого українського клімату вона потрапила в 37-градусний мороз. І хоч навколо на багато десятків кілометрів був один степ, саме там Людмила відчула, як вона потрібна людям: «Коли людина відчуває, що вона потрібна, вона готова, здається, робити все». Але потім обставини змінилися, треба було виїжджати, і пішло-поїхало: міста, дороги. Залишалася любов до музики, а потім ще й інструмент — постійний супутник сім’ї.
«А В ЧЕМ СЧАСТЬЕ-ТО?»
Сім’я Гавазюків живе в невеликому місті Борисполі неподалік від Києва — це «повітряні ворота» України, місто льотчиків і авіадиспетчерів. Вечорами на вулиці темно, місто майже не освітлюється. Людмила щойно прийшла зі школи. У сусідній кімнаті стоїть інструмент, німецький, марки Hupfeld, сімейна гордість. Найбільше Людмила любить грати «Патетичну сонату» Бетховена.
«Піаніно — це символ, це щось стабільне у нашому житті. Там, у кімнаті, стоїть моє дитинство. А воно у мене було чудове».
Нещодавно Київський Міжнародний Інститут Соціології провів соціологічне дослідження серед дорослого населення України. Крім іншого, людей запитували: «Чи вважаєте Ви себе щасливою людиною?» При цьому 37,6% відповіли «Так». Зв’язок щастя із добробутом виявився зовсім не таким міцним, як передбачали. Навіть серед тих, кому не вистачає навіть на хліб, кожен п’ятий вважає себе щасливим. Ну, а найбільша кількість щасливих людей (65,7%) — серед тих, хто не може собі дозволити купити все, що хоче.
ВІД РЕДАКЦІЇ.
Цей матеріал зайняв перше мiсце на конкурсі, який проводить німецький фонд Diakonishes Werk der EKD e.V. у рамках програми підтримки журналістів Східної Європи. З чим ми колегу й вітаємо.
