Учора в Сімферополі розпочала роботу перша сесія Верховної Ради автономії третього скликання. У ній беруть участь поки 88 депутатів із 93 зареєстрованих, хоч загалом парламент автономії повинен складатися зі 100 депутатів. У 5 округах вибори визнано недійсними, у 2-х округах депутати не зареєструвалися через те, що справи про їхнє обрання ще розглядають суди. На першому засіданні сесія обрала главою парламенту 62-річного Бориса Дейча, колишнього віце-спікера кримського парламенту. За нього проголосували 52 депутати, тоді як за Леоніда Грача віддали свої голоси всього 22 його прихильники. Леонід Грач після оголошення результатів голосування залишив зал засідань і заявив, що результати голосування фальсифіковано і його прихильники ініціюватимуть проведення референдуму про довіру нинішньому складу парламенту Криму. Проте, настільки разючі, блискавичні, на перший погляд, результати голосування наводять на серйозні роздуми. 64 депутати проголосували за зняття Валерія Горбатова та призначення прем’єром Криму Сергія Куніцина.
НОВИЙ ПАРЛАМЕНТ: ЧИ ВИПРАВДАЛИСЯ НАДІЇ?
Немає потреби навіть говорити, що саме у чергових виборах багато політиків Криму бачили спосіб позбавлення автономії від усього негативного, що приніс у автономію режим Леоніда Грача: від авторитарності, нетерпимості до іншої думки, некомпетентності та прийняття явно незаконних документів, безпричинної конфліктності, вождизму, махінацій із голосуванням при голосуванні. Оскільки спроби так чи інакше «посунути» комуністичний режим або хоч би ослабити його вплив на життя автономії не мали жодного успіху — всі чекали, що проблему буде вирішено тільки у ході нових виборів. У багатьох національних, а також релігійних общин була надія на те, що з відходом комуністів від влади подолають і залишки національної та релігійної нерівності. Адже не таємниця, що вже у незалежній Україні кримські правителі минулого складу парламенту віддавали перевагу одним націям і релігіям, проблеми яких вирішували охоче та виділяли для цього значні суспільні ресурси, а вирішення проблем інших — як, наприклад, кримських татар або Української православної церкви Київського патріархату, затягували, не виділяли коштів, ігнорували у спілкуванні, у допуску до органів влади та громадського самоврядування. Ці надії складалися з двох частин: по-перше, опиралися на те, що до нового парламенту оберуть значно менше комуністів, а отже, загальна обстановка в Криму стане значно демократичнішою, і, по-друге, що самого Леоніда Грача до парламенту Криму не оберуть.
Леонід Грач і фракція комуністів із самого початку намагалися не допустити декомунізації парламенту. Їхній негативний вплив на процес виборів позначився вже у ході їхньої підготовки. На практиці однодумці Грача закликали інших і демонстрували самі не тільки непокору законові, але вимагали не виконувати рішення судів, якщо вони були не на їхню користь. А держслужбовець Лентун Безазієв, наприклад, на мітингу закликав не тільки до референдуму з приєднання Криму до Росії, але й до «безстрокової кампанії непокори режиму цієї влади». Таким чином, у Криму, незважаючи на те, що Леонід Грач увесь час говорив про законність, встановилася практика заміни законності партійною доцільністю. Це говорить про те, що комуністичний режим, який віджив уже свій час та витратив свій ресурс, для продовження свої влади був готовий навіть порушити територіальну цілісність України, допустити політичну інтервенцію, причому відбувалося це з боку людей, які є державними службовцями, та які давали клятву на вірність народу України.
Але з цього нічого не вийшло. Усунути комуністів від неподільної влади в Криму, — на що не зважився Київ — вирішив сам народ. До Кримської Верховної Ради замість 35 комуністів у минулому скликанні було обрано всього 15-18 із поки зареєстрованих 93-х (хоч через нечіткі передвиборні позиції кандидатів порахувати точно поки неможливо), до Сімферопольської міськради замість 52 у колишньому скликанні всього 10, до Севастопольської міськради також замість 55 у колишньому скликанні не більше 10-13. Декомунізацію влади в Криму провів сам народ під час виборів усупереч наступальному пропагандистському натиску Леоніда Грача, який заявляв, що скрізь у світі ліві перемагають на усіх фронтах.
Чому ж Крим фактично виганяв Грача подібно до того, як у травні кримські татари вигнали його з президії траурних зборів?
Комуністи фактично на практиці перетворили політику зі служіння народу на апаратну гру. Боротьбу різних політичних груп як процес демократії вони перетворили на волюнтаристське домінування своєї волі, причому волі не дуже компетентної і не дуже державної. Тим самим Грач та його команда остаточно розвінчали ту ще подекуди існуючу помилкову думку про те, що комуністи здатні грати за правилами демократії і враховувати ще чиїсь інтереси, крім своїх кланово-партійних. Замість роботи на користь кримчан, діяльність кримської Верховної Ради під керівництвом Грача остаточно перетворилася на суцільну апаратну інтригу, в якій одні намагалися стати переможцями, незважаючи на методи та способи, інші були приречені відчувати себе вічно обдуреними, у всьому побоюючись каверзи. Наприкінці терміну вже не було такого антидержавного документа, якого, якби тільки побажав Грач, не могла б прийняти Кримська Верховна Рада, даючи роботу Конституційному Суду. Взагалі кримський парламент давно знаходиться у кризі, з часів Мєшкова та Цекова депутати тільки створювали проблеми собі та оточуючим, але тільки Леонід Грач зміг довести всі протиріччя і конфлікти у Криму до нетерпимої межі, коли проти нього повстали всі. І найвірогідніше, Леоніду Грачу не було навіть сенсу вимагати присутності на першій сесії, адже його все одно не обрали б спікером, настільки він насолив всім без винятку депутатам за чотири роки.
У цій ситуації у Леоніда Грача та його однодумців залишався єдиний спосіб захисту — дезінформація. І вони його використали сповна. Одним із його головних «козирів» була інформаційна війна проти України та її Президента через російські ЗМІ, зокрема Інтерфакс, РІА «Новости», інтернет-видання.
Остання «інформація» була про те, що «сформований внаслідок численних порушень депутатський корпус не відображає волі виборців», що «сотні тисяч підписів, які буде зібрано внаслідок цього референдуму, підтвердять, що учасники надзвичайної зустрічі в Сімферополі виражають настрій переважної більшості кримчан».
Таємниця полягала у тому, що в так званій «надзвичайній» зустрічі брали участь не 1,5 тисячі чоловік, як було сказано, хоч і це мізер, а всього приблизно 200 чоловік — прихильників Грача. Про жодні сотні тисяч підписів і йтися не могло. Це були всі, хто прийшов підтримати Грача у його критичну годину. І звичайно, новообраний депутатський корпус НЕ відображав волю тільки ЦИХ виборців. І хоч він відображав волю всіх інших виборців, але саме це їх і не задовольняло.
ХТО І ЯК ПЕРЕМАГАВ
Підсумки виборів оцінюють по-різному, але головним підсумком, мабуть, стане вже сама діяльність обраних органів влади. Поки аналітики вираховують кількісні співвідношення різних груп депутатів один до одного, поза їхньою увагою залишаються якісні показники самого процесу виборів. Щодо Криму, наприклад, зауважують, що нова Верховна Рада стала більш професійною, ніж попередня. Однак практично ніхто не говорить, чому так сталося? Адже зрозуміло, що це трапилося не завдяки застосуванню на цих виборах, як ніколи раніше, спеціальних виборчих технологій, бо ніхто із технологів не ставив перед собою завдання професіоналізації органів влади, а навпаки — усупереч цим старанням. Адже всі технологи працювали виключно у тому напрямі, щоб обрали їхнього замовника незалежно від рівня його професіоналізму, хай він навіть повний профан у всьому. Тому до підсумків виборів насамперед потрібно віднести і той факт, що на практиці зазнала краху думка про те, що виборчі технології настільки всесильні, що обрати можна будь-кого, варто тільки технологам поставити таку мету. Ця концепція не підтвердилася: і багато з тих, на кого працювали технологи, виявилися або не обраними, або обраними зовсім не у тій кількості, на яку сподівалися. Тому неважко зрозуміти, що до технологій потрібно ставитися тільки як до засобу, причому аж ніяк не всесильного. Причому, сьогодні зрозуміло, що всі технології нібито поділяються на дві групи. Є технології, спрямовані на виборця, тому, що в 90 відсотках випадків вони перетворюються на спробу маніпулювати свідомістю і вибором виборця, що вдається дуже рідко. Друга група технологій спрямована на самих кандидатів, і ось це саме ті технології, застосування яких має сенс. Чому? Та тому, що кандидат — людина, партія або блок, — замовляють технологам не обман виборців, а вдосконалення самих себе. При цих технологіях залишається аксіомою, що вибір виборців повинен бути усвідомленим та справедливим. А тому завдання технологів полягає не в обмані виборців, а у тому, щоб шляхом деяких повчальних технологій сформувати зі свого замовника дійсно кращого кандидата, на якому виборець зупинить свій вибір саме через цю причину. Для цього у ході попереднього вивчення замовника та суспільної ситуації, технологи повинні визначитися, чого не вистачає їхньому кандидатові, щоб він міг перемогти, — особистих чи суспільних рис, професійних умінь, психологічних якостей тощо. Далі у ході програми тренінгів та навчання технологи дотягають виборчий суб’єкт до того рівня, на якому він перевершуватиме своїх конкурентів та з цієї причини його перемога буде забезпечена. Слід сказати, що за таким принципом не працювала ПРАКТИЧНО ЖОДНА ГРУПА ТЕХНОЛОГІВ в Україні. Головна ставка робилася на те, щоб різними способами втовкмачити виборцю в мізки міф про перевагу того чи іншого кандидата, а не на реальне формування у ньому кращих якостей. Тому практично всі ці технологи не виявилися результативними.
