I. Парламентська кампанія 2006 року, безумовно, має історичне значення. Воно полягає в тому, що її результати або закріплять поворот суспільства до модернізації після помаранчевої революції, або, навпаки, поставлять заслін реформаторським проектам.
У європейській історії неодноразово траплялося, що виборчі демократичні механізми прямо сприяли деградації політичної системи. Зараз із такою загрозою зіткнулася й Україна.
У нас більш ніж достатньо причин для тривоги з приводу того, що нинішня виборча кампанія сприятиме консервативним тенденціям, і зовсім мало — для надії, що вибори- 2006 закладуть підмурок для становлення динамічної політичної системи, здатної забезпечити стійкий економічний розвиток і соціальну стабільність.
Оприлюднені виборчі списки партій і блоків виправдали найбільш песимістичні прогнози. Учасники виборчого процесу не пропонують жодних принципо вих кадрових новацій. Старанно перетасовані та неабияк пошарпані від довгого вживання колоди карт — таке порівняння цілком пасує для опису персонального складу виборчих списків.
Значна кількість учасників виборчого процесу, про яких навіть фахівці мають нечітке уявлення, не повинне вводити в оману. Жодного оновлення «ситуативного класу» (термін Р. Дарендорфа) від цієї кампанії чекати не доводиться. Можна сперечатися, наскільки новий склад Верховної Ради відрізнятиметься від старого — на 70% чи 80%. Але ясно, що загалом він залишиться колишнім.
Корпоративний дух політичного класу виявився надзвичайно сильним. Єдине, на що наважилися політичні гравці, — це експерименти зі складами перших п'ятірок. Усе, що йде нижче ватерлінії «видимої» частини списку, — результат жорсткого балансу особистих, економічних і корпоративних інтересів.
Можна сперечатися про зміст помаранчевої революції, але, здається, для більшості розсудливих людей очевидно: неперебутня її перевага полягає в тому, що вона стала покажчиком — в українському суспільстві сформувалися нові люди та нові цінності.
Так ось, продемонстровані виборчі списки партій і блоків показують, що політичний клас на сьогодні не здатен стати адекватним виразником нових тенденцій у суспільстві. Навпаки, нинішні партії та блоки, що визначають політичне обличчя України, є закритими політико- економічними корпораціями, які прагнуть максимально убезпечити себе від впливу нових сил.
II. Хто обирає депутатів до українського парламенту? Начебто ми, тобто народ. Насправді, згідно з прийнятою виборчою моделлю, депутати обирають самих себе, а населенню відводять функцію надання статусу легітимності цьому «вибору самих себе». Модель нинішньої виборної системи пропонує населенню роль не відповідального виборця, а в кращому разi добросовісного реєстратора — схвалити або відхилити запропонований варіант виборчого списку.
Виборчі списки партій і блоків є результатом внутрішньовидової селекції, де кожен власник порядкового номера в «прохідній частині» виявився переможцем у серйозній конкуренції за місце. До цієї процедури сепараторного відбору жодного стосунку не мали ні ЦВК, ні ЗМІ, ні рядові члени партій.
Для опису того, що таке ці списки, пасує лексика з кухарського ремесла, коли населенню пропонують оцінити гастрономічні таланти кулінарів. Надані списки є комплексними стравами, де кожен інгредієнт — пізнавана фізіономія, народний трибун, державний діяч, генерал, «мізки» — розрахований на певну смакову реакцію. Але нам, відвідувачам цього закладу громадського харчування, залишаються невідомими ні рецепти, ні мотиви кухарів.
Будьмо об'єктивні, виборча кампанія 2006 року — це демократія для обраних. Цей ідеологічний штамп із лексикону радянського часу тут цілком доречний.
Причина цієї «селекційної демократії» полягає в прийнятій пропорційній системі виборів, побудованій на так званій моделі закритих списків.
Чинна виборча система — найбільш збиткова щодо відповідності демократичним нормам, коли формування персонального складу виборчого списку повністю залежить від вузької громади, що керує партією або її фінансує.
Коли у Верховній Раді обговорювали різні варіанти виборчого закону, пропонували варіанти, більш відповідні елементарним нормам демократії. Але жоден із варіантів гнучкішої пропорційної системи не був прийнятий, і зрозуміло чому — вони загрожували монополії вождів керувати своїми партіями.
Політична система партійних вождів — ось що нас чекає в найближчому майбутньому.
Безсумнівно, суспільство дійде розуміння необхідності ліквідації чинної виборчої системи. Запитання — коли це станеться і якою буде ціна тих втрат, які доведеться заплатити за це розуміння.
III. Розвиток політичної корупції — наступна загроза, яку пов'язують із майбутніми виборами.
Українське суспільство ще не має чіткого розуміння суті такого явища, як політична корупція. Досі ми були свідками, умовно кажучи, адміністративної й економічної корупції, але що собою становить політична корупція, суспільство сповна відчує саме після цих виборів.
Свого часу в ЗМІ була популярною тема обговорення продажу/купівлі місць у виборчих списках. Це обговорення звучало, як правило, в іронічній тональності, мовляв, публіці партійні лідери «втовкмачують» про високі ідеали, а водночас є цілком певний прейскурант присутності в прохідній частині списку їхніх партій.
У громадської думки відсутні задокументовані свідчення про купівлю/продаж місць у списках. Ми можемо лише морально засуджувати тих, хто за гроші отримує гарантовану можливість одержати депутатський мандат, як і тих, хто таку можливість надає, використовуючи популярність політичної партії. І не більше — з погляду кримінального права це не є правопорушенням.
Торгівлю місцями в списках можна назвати по-різному — придбанням страхового поліса від політичних ризиків, інвестиціями в перспективний політичний проект тощо. Особисто мені більше подобається таке формулювання: «коли за гроші купують місце у виборчому списку — це політична корупція». І прийнята модель «закритих списків» ідеально підходить для розвитку цього виду корупції.
Зверніть увагу — вожді не визнали за необхідне виразно пояснити своїм виборцям, як і пересічним членам партій, чому їхні виборчі списки мають саме таке персональне наповнення і чому кандидати розташовані саме в такій номерній послідовності. Можливо, тому ноу-хау нинішньої кампанії стали «закриті» партійні з'їзди, де ці списки затверджували?
Але, крім морального осуду, ми повинні уявляти собі й масштаб правових наслідків. Громадська думка абсолютно марно байдуже ставиться до купівлі/продажу місць у списках. Майбутній парламент не тільки прийматиме закони, а й впливатиме на призначення в системі виконавчої влади. Вкладені в політичний проект фінансові ресурси повинні давати прибуток принаймні не нижчий, аніж інші види бізнесу. Тому не варто дивуватися, що незабаром суспільство зіткнеться, наприклад, із появою прейскуранта цін на посади в основних ланках державного управління. Можна навіть прогнозувати, як це називатиметься — «політичними призначеннями».
IV. Не менш актуальним є питання про спроможність українського політичного класу функціонувати в умовах парламентсько-президентської моделі.
Події, пов'язані з голосуванням 10 січня відставки уряду, і демарші у відповідь із закликами розпуску парламенту, введення прямого президентського правління та проведення референдуму щодо змін до Конституції примушують засумніватися в адекватному розумінні нашими політиками цінностей парламентаризму.
Голосування парламенту за відставку уряду — це завжди надзвичайний захід. А в нас це був «технологічний» крок, здійснений в інтересах виборчої кампанії. Парламентські фракції, які претендують на статус опозиційних, голосуванням 10 січня дискредитували оновлену Конституцію, що розширює їхні повноваження. Запитання «Де логіка?» здається безглуздим, бо груповий егоїзм виявився сильнішим за будь- які раціональні аргументи.
Проведення референдуму щодо змін до Конституції здається для президентської сторони єдиним виходом із ситуації. Але насправді задум провести референдум є вельми ризикованим заходом через відсутність критичної маси його прихильників у політичному середовищі. Парламент ніколи не погодиться на зменшення своїх владних повноважень, а депутати — привілеїв. Це твердження можна вважати аксіомою української політики.
Свого часу Л. Кучма доклав чимало зусиль для дискредитації Верховної Ради і навіть ініціював референдум у 2000 році для зменшення її впливу. Але з цього нічого не вийшло, депутатська корпорація зберегла свої повноваження. Звідси запитання — чому прихильники референдуму переконані, що депутатський корпус зразка 2006 року також не зможе відстояти своїх повноважень? Можна з великою часткою впевненості прогнозувати, що новообраному парламенту вдасться відбити атаку набагато ефективніше.
Підіб'ємо підсумки. Високий рівень невизначеності та сумнівні політико-правові наслідки є змістовними характеристиками цих виборів.
Нинішня виборча кампанія до Верховної Ради є унікальною за своїми ризиками та корпоративною закритістю політичного класу. Наслідки цієї кампанії можуть бути надзвичайно руйнівними як для стабільності політичної системи, так і для всієї системи державного управління.
