Останнім часом арабський світ переживає досі небачені там змагання за волю і демократію. Від Алжиру до Йемену люди збунтувалися проти деспотичної узурпації влади і вимагають права вільно обирати керівництво своїх країн. Єгипет наразі став ареною найбільших масових протестів і найкривавіших розправ. На жаль, сміливість протестувальників різко контрастує з кволою реакцією лідерів західних країн.
Не те щоб тут було щось нове. На Заході давно прижилася практика підтримки диктаторів, які вписуються в його стратегічні плани — достатньо переглянути хроніку дій США в Латинській Америці або Франції — в Африці. Проте, принаймні останнім часом, підтримка громадськості, активна громадянська позиція і цікавість ЗМІ разом могли впливати на урядову політику.
Саме так було і з Білоруссю. Махінації під час виборів і жорстоке придушення наступних протестів спочатку викликали лише мляве засудження. Тим не менше, скоординовані зусилля громадських організацій, засобів масової інформації і таких політиків, як Ґвідо Вестервелле, Карл Більдт і Радослав Сікорськи (міністри закордонних справ відповідно Німеччини, Швеції та Польщі), зрештою привели до застосування жорсткіших заходів, включно із забороною на отримання віз вищому керівництву країни. (Ця санкція насправді сильніша, ніж може здаватися, оскільки пострадянська еліта не може обійтися без Європи, коли йдеться про її спосіб життя: вони літають на закупи до Мілана, навчають своїх дітей в Лондоні і мають банківські рахунки в Цюриху; проте потенційно цей захід буде дієвішим проти олігархів у Росії та Україні, в Білорусі ж їх не так багато. — Авт.).
Та навіть за такими заниженими мірками реакція на події в Тунісі та Єгипті не викликає нічого, крім розчарування. Лише недавно — через майже два місяці з початку протестів у Тунісі і кілька тижнів після того, як естафету підхопив Єгипет — високий представник ЄС із закордонних справ та політики безпеки Кетрін Ештон почала нарешті осмислено реагувати на те, що там відбувається. І в Європі, і в Америці лідери закликали до «стабільності» і «стриманості», очевидно, під впливом страху перед ісламізмом. Багато країн мають економічний або політичний інтерес у цьому регіоні. Невипадково колишній правитель Тунісу Зін аль-Абідін бен Алі спочатку втік до Франції, куди перебралася частина його родини після загострення ситуації на батьківщині (проте йому у прихистку відмовили, виславши за межі країни і його родину).
Ще більше суперечностей розпалила революція в Єгипті. Хоча 29 років президентства Хосні Мубарака чітко свідчать про те, що він диктатор, усе ж Мубарак — один із небагатьох арабських керівників, які підтримують добрі стосунки зі США та Ізраїлем. Причому, враховуючи майже 80-мільйонне населення Єгипту (перше місце за численністю на Близькому Сході і третє — на Африканському континенті), він — неабияка цінність. Відповідно, такі лідери, як держсекретар США Гіларі Клінтон або канцлер Німеччини Анґела Меркель, застерігали від проведення дострокових виборів, сподіваючись, що Мубараку вистачить часу при владі, аби знайти достойного наступника.
Ніяких значних змін у діях влади не було аж до кінця минулого тижня. 11 лютого, після того, як Сулейман оголосив про відставку Мубарака, президент США Барак Обама повністю підтримав прагнення єгипетського народу до демократії. Він також підтримав плани, згідно яких армія, названа Обамою «патріотичним і відповідальним опікуном», керуватиме країною протягом перехідного періоду. У час, коли пишуться ці рядки, виглядає на те, що військове правління триватиме півроку, аж поки можна буде провести парламентські та президентські вибори.
Ештон теж висловила бажання бачити армію в ролі «охоронця» «перехідного процесу», наголосивши на важливості «стабільності в регіоні». Звісно, обидві ці думки були б ціннішими, якби їх озвучили ще до появи конкретних результатів протистояння на вулицях Каїру.
Позиція західних лідерів, на жаль, не віщує нічого доброго ні Україні, ні пострадянському простору загалом. І справді, помаранчеву революцію підтримали багато зарубіжних керівників; через кілька днів після вибуху протестів на Майдані колишній польський президент і лауреат Нобелівської премії миру Лех Валенса прибув, щоб привітати протестувальників і допомогти досягти примирення. Далі свою підтримку надали президенти Чехії, Литви і Польщі — Вацлав Гавел, Валдас Адамкус і Алєксандр Кваснєвськи. Фінансова допомога з-за кордону (хоча набагато менша, ніж вітчизняні ресурси) допомогла підтримати громадські організації, наприклад «Пору», які відіграли суттєву роль у розгортанні і керівництві громадського руху, отримували гранти та технічну допомогу від американського фонду Германа Маршалла, «Фрідом Хаус» і Канадської агенції міжнародного розвитку.
Можливо, ця підтримка і не була вирішальною для помаранчевої революції — ми так ніколи й не дізнаємося, що ж могло вирішити її долю. Але вона, звичайно, стала в пригоді і допомогла нагадати антидемократичним силам як в Україні, так і за кордоном, що міжнародна спільнота не мовчить і не споглядатиме пасивно, як порушуються свободи і права людини. Шкода, але те, що було істинним 2004-го (хоча у всьому можна сумніватися), не підходить для 2011-го.
Принцип невтручання має, звісно, як прагматичне, так і моральне виправдання. Втручання, особливо військове, часто буває неефективним, затратним і порушує хід демократичного процесу в країні. Тим більше, що теза про невіддільне право народу самостійно обирати власну долю теж має якийсь сенс. Утім, після війни в Іраку важко погодитися, що політики всерйоз сприймають цю тезу. Країни, здатні самі обирати свій шлях, визначаються довільно; решті ж не можна довіряти їхню свободу в їхні ж власні руки. З другого боку, країни, що не являють собою нічого цікавого зі стратегічного погляду, перетворюють на «цапів-відбувайлів» — аби поправити підмочену репутацію «борців за демократію».
Відколи Віктора Януковича обрано Президентом, європейські лідери невтомно вихваляють його як людину, «яка принесла стабільність», і не без причини: поліпшилися стосунки з Росією, зрушилися з мертвої точки перемовини з ЄС, почали проводитися внутрішні реформи. Утім, з часом його авторитарні нахили почали проявлятися все більше й більше, що й відобразило падіння України в рейтингу «Фрідом Хаус» з «вільної» до «частково вільної» країни. Нещодавнє полювання на «відьом», цебто колишніх високопосадовців, викликало реакцію і в США, і в Європі. Комісар ЄС з питань розширення і європейської політики добросусідства Штефан Фюле навіть попередив, що Брюссель не піде «на компроміс щодо основних цінностей, таких як демократія». Що ж, коли і справді дійде до діла, цікаво буде подивитися, чи не залишаться ці слова просто словами.
Досягнувши певного віку і процвітання, більшість демократій світу розчаровуються у високих ідеалах і принципах. Стабільність любить довгострокове планування і економічний розвиток, і наявність їх обох дуже бажана. Але при цьому не можна жертвувати свободою. Найбільші досягнення новітньої історії будувалися на мріях про краще завтра, коли світом лунали слова надії. На жаль, ті, хто промовляє ці слова — в Україні, в арабських державах, або деінде, — можуть незабаром залишитися на самоті.
