Йде ця дискусія в абсолютно помилковому напрямі. Внаслідок цього в інформаційних просторах України і Росії домінують спотворені інтерпретації проблеми свободи слова в Україні. Головним її гонителем представляється абсолютно нешкідливий і практично не впливаючий на ситуацію Іван Драч. Зрозуміло, він сам підставився, проте, все одно несправедливо, бо головні регулювальники руху на ринку ЗМІ залишаються в тіні. «Власники заводів, газет, пароплавів» Івану Федоровичеві непідвладні.
З іншого боку, Держкомінформ головним у своїй діяльності поставив питання хоч і важливе, але на сьогоднішній день не першорядне. Мовна проблема є далеко не головною проблемою українських ЗМІ. Всі вони — україномовні та російськомовні, як власного, так і московського походження, та хоч монголомовні, якби з’явилися такі, — потребують передусім вирішення загальнодемократичних задач із зміцнення свободи слова, створення гарантуючих її економічних умов, ліберальної правової бази і належної політичної культури.
Тим часом московська преса і політичний бомонд приватну проблему десятка російських мас-медіа сприймають як тотальний наступ на російську мову взагалі.
Тому мені хотілося б представити свій багатосторонній погляд на проблему російської преси в Україні. Погляд російського і українського журналіста одночасно, що має досвід редакторської роботи як в Москві, так і у Києві. Експерта, який однаково знає українську і російську еліту. Нарешті, особи, причетної до появи на українському ринку ще одного російського видання, нехай і у вельми усіченому варіанті.
ДОСВІД ПРАКТИКА
Під час майже річної роботи головним редактором «Киевских Ведомостей» мене, зрозуміло, вельми цікавили українсько-російські газети — з точки зору творчої та комерційної. В результаті аналізу з «великої п’ятірки» цих видань («Комсомолка», «Известия», «Труд», «Московский комсомолец», «Аргументы и факты») конкурентонебезпечними я визначив тільки «Комсомольскую правду» і «МК». Останній, проте, будучи тижневиком, непокоїв мало. Зате «Комсомолка», дійсно, в деякому роді дихала в потилицю в рейтингах читаємості.
Зрозуміло, мене відвідувала думка — ще задовго до призначення пана Драча в Держкомінформ — пролобіювати який-небудь закон, який зробив би життя російських мас-медіа в Україні нестерпним, а моє існування як головного редактора більш спокійним — на фоні зачистки конкурентів. Я навіть взявся писати відповідний законопроект, але досить скоро поклав його під сукно, а потім і зовсім відправив в кошик, зрозумівши, що зовсім не російські ЗМІ заважають розвитку очолюваної мною газети.
Як прихильник чесної конкуренції, з впливом «Комсомолки» у Києві я, скориставшись розумною порадою, вирішив боротися через видання вкладки московської «Новой газеты»,що в свій час відкололася від «КП». Ще дуже хотілося потіснити «Известия» «Новыми известиями», але не вистачило часу.
Тут, мабуть, доречно висловити незгоду з офіційною заявою Держкомінформа, що звинувачує російські ЗМІ, зареєстровані в Україні, в несумлінній конкуренції. Спростовую його як особа, що протягом року перебувала з подібними виданнями саме в конкурентних стосунках.
Успіх цих газет пояснюється виключно їх затребуваністю ринком. Їх читають, по-перше, через звичку. У радянські часи тиражі деяких з них обчислювалися не мільйонами, а десятками мільйонів примірників. Це гіперозкручені торгові марки, чим гріх було б не скористатися їх нинішнім власникам.
По-друге, на ринку існує високий попит на інформацію з Росії. Внаслідок москвоцентричного сприйняття світу багатьма українцями. Через залежність ситуації в Україні від процесів в Росії. Внаслідок того, що в Росії еліта більш яскрава або, принаймні, хоч би в більшій мірі уміє себе піднести, а тому для читача більш приваблива.
«Корінні» українські мас-медіа цей попит по ряду причин не задовольняють. Одні, деякі, просто свідомо його ігнорують — з патріотичних, так би мовити, причин. Інші пропонують читачеві повторний, а тому неякісний, інформаційний продукт. У Москві реально працюють три-чотири українських власкори. Але при цьому українська преса буквально наповнена «аналітичними матеріалами» по Росії. Пишуть їх, як правило, люди, які останній раз були в Москві років десять тому. Які з російських політиків вживу спілкувалися лише з Жириновським, і то тільки тому, що чорт приніс його в Київ.
Інформаційні матеріали про поточні події в Росії виколупуються із Інтернету. В такій ситуації український читач, зрозуміло, вважає за краще звертатися до першоджерел. А українські ЗМІ не можуть і не хочуть володіти ініціативою в формуванні інформаційного оповіщення по Росії.
НЕ БУДИ ЛИХА, ПОКИ ТИХО
Нарешті, треба визнати, що російські видання більш професійні і цікаві. І це ще півбіди, що пір’я у них яскравіше. У них же зі свободою краще. Так, хазяї, табу і обмеження, якi вiд них походять, — все це є і в Росії, але, на відміну від України, не доведено до абсурду. Тут зберігається розумний баланс між інтересами засновника і видавця, з одного боку, і читача — з іншою. Я би навіть ризикнув стверджувати, що читач є пріоритетом, а найжорстокіша конкуренція між власне різними російськими ЗМІ сильно урізає зони інформаційного замовчування.
У правоті цього мого твердження всі бажаючі можуть переконатися, подивившись, наприклад, наскільки розкуто «Коммерсантъ», який належить Борису Березовському, висвітлює діяльність Бориса Абрамовича. Який український олігарх готовий виявити подібний демократизм?
Або ж інший приклад. Наскільки російські мас-медіа, зареєстровані в Україні, розковані, гострі, сміливі, читабельні в блоках російської інформації, настільки вони стриножені, стерильні, обережні і часом нудотні на вставних полосах внутрішньоукраїнської проблематики. Схоже, що це одна з основних причин, крім економічної, згідно з якою вони намагаються мінімізувати вставні українські блоки — навіть всупереч стратегії їх материнських московських компаній, що укладається в максимальну регіоналізацію змісту видань. Як говориться, не буди лихо, поки тихо.
ДОЗВОЛЬТЕ ПИСАТИ...
Наївно було б вважати, що витіснення з ринку декількох сотень тисяч примірників російських газет приведе до розквіту українських мас-медіа. Тому що в їх плачевному стані винні аж ніяк не «москалі». Адже всім вже зрозуміло, що українську книжку угробила не Росія, а дурість українських чиновників, через яку книгу українською мовою дешевше видати в Москві і відвезти її в Україну, ніж надрукувати у себе вдома.
Так що витіснення російських ЗМІ з українського ринку не приведе ні до зміцнення українських мас-медіа, ні до зміцнення інформаційної безпеки країни. Просто читати стануть ще менше.
З точки зору національної безпеки проблема російських ЗМІ в Україні явно перебільшена. Абсурдно вважати російськi мас-медіа провідником державної політики Кремля. Я непогано знайомий з характером діяльності ряду видавничих будинків, що мають «дочок» в Україні, і знаю, що їх цікавить виключно отримання прибутку, а зовсім не «повернення Малоросії в лоно імперії» і її збереження в сфері впливу Росії. Так і щодо «багатомільйонних тиражів», що нелегально вивозяться з Росії, Держкомінформ явно загнув.
Тому, та і з комерційної точки зору, треба не придушувати російську пресу декретами Держкомінформу, а створити для українських журналістів такі умови роботи, за яких вони зможуть створити конкурентоздатний продукт. Писати, вони вміють. Треба їм тільки дозволити.
ПОВНЕ СВАВІЛЛЯ: НІ ПОНЯТЬ, НІ ЗАКОНУ
Однак поки події розвиваються якраз в протилежному напрямі. Верховна Рада провалила законопроект про обмеження межі штрафів за моральний збиток, нанесений ЗМІ. За накритого лавою шахтаря бюджет платить дві з половиною тисячі, а чиновник або олігарх за «зганьблену» честь як і раніше мають право вимагати у ЗМІ мільйони.
З іншого боку, проблеми українських ЗМІ — принаймні столичних — давно вже лежать не в площині публічних судових процесів, а в закулісному секторі взаємовідносин в трикутнику «влада — господарі мас-медіа — журналісти». Законодавство тут безнадійно відстало від життя, а тому в даній сфері панує повне свавілля: ні понять, ні закону. Гостро насущною є корекція законодавства в тій його частині, яка регулює відносини господарів з підвладними їм медіа-структурами.
Зрозуміло, що, з одного боку, є принцип священності і недоторканність приватної власності, згідно з яким власник має право робити з газетою все, що бажає — хоч би і підпалити редакцію. Але, з іншого боку, існують віками відпрацьовані світові принципи журналістики і право суспільства на всебічну достовірну інформацію — і господарі повинні брати до уваги і це, а не тільки свої комерційнi та політичні інтереси.
Навіть в умовах існуючої в Україні політичної специфіки існує маса можливостей для виведення української преси з того ганебного стану небачених для Європи умовчувань, брехні і тенденційності, в якому перебуває мас-медіа. Для цього повинні існувати прозорі правила гри між владою і всіма сторонами, залученими у виробництво інформаційних продуктів. Їх вироблення і законодавче регулювання — процес тривалий. Але прийшов вже час сідати за стіл переговорів: для журналістів, олігархів і представників влади.
А «москалі» зі своїми газетами, тут, їй-Богу, ні при чому. Не вони роблять погоду.
ВІД РЕДАКЦІЇ.
Оскільки проблеми інформаційного простору набули зараз чималого суспільного резонансу, «День» збирається продовжити дискусію. Зараз готуються до друку коментарі безпосередніх учасників процесу: державних чиновників, які працюють у сфері інформаційної політики, керівників ЗМІ, зокрема й тих, які мають аналоги за кордоном. Ми хотіли б також почути думку наших читачів: наскільки значущою вам здається проблема інформаційної безпеки країни? Які шляхи й методи здаються вам оптимальними для того, щоб реально допомогти національному виробникові інформаційного продукту? Чи готові ви до обмеження можливостей доступу до російських видань і видань, що мають аналоги в Росії? (Наприклад, підвищення цін на них через змiни у пiдходах до оподаткування, обмеження доступу у вітчизняний ефір і т.ін.?) Як ви вважаєте, чи повинні подібні заходи поширюватися й на ЗМІ інших країн (скажімо, Польщі, Туреччини, Угорщини тощо)? Якщо ні, то як, на вашу думку, можна законодавчо затвердити різні правила гри для видань різних країн? Думки щодо цих питань та можливих інших ми обов’язково опублікуємо й чекаємо їх за адресою: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2л, e-mail: [email protected]
