Сценарій проведення головних офіційних заходів з нагоди Дня Незалежності України, що пройшли 24 серпня, як оголошено, розроблявся режисером і організаторами святкувань. Але навряд чи саме вони першими висловили ідею перенесення їх на Софійський майдан. З огляду на історичнi й сучаснi політичнi події це більше відповідає останнім настроям Президента Віктора Ющенка, особливо неодноразово висловлюваним думкам щодо єдності України, і дуже ймовірно, що саме його побажання втілювались у цьому сценарії. Та вже під час святкувань виникло питання, наскільки виправданою є подібна зміна, оскільки площа перед Софійським собором стала швидше символом нездійсненності оголошених на ній декларацій, зокрема універсалів Української Народної Республіки, Акту злуки УНР і Західноукраїнської Народної Республіки у 1919, ніж свідоцтвом перемог на шляху до незалежності нашої держави. В той же час за останнє двадцятиріччя майдан Незалежності принаймні двічі ставав місцем, де найбільш активні й патріотично налаштовані громадяни України виборювали право на свободу країни і демократію — у 1990 році це зробили сотні голодуючих студентів, у 2004 році — сотні тисяч українців, які відстояли право на чесні вибори, а відтак на повагу до волі переважної більшості громадян. Тому з точки зору значення підтримання високого духу і патріотизму серед українського загалу логічнішим було б залишити традицію проведення головних урочистостей на майдані Незалежності. Один з головних резонів — зараз найбільш активним в суспільному житті є покоління, для якого саме Майдан є втіленням великих звершень. Події на площі перед Софією є більше фактами історії, достатньо віддаленої у часі, хоча, безсумнівно, дуже важливими для нашої країни. Проте навіть просте порівняння кількості людей, які прийшли на Софійський майдан 24 серпня і на майдан Незалежності 26 серпня, та їхніх настроїв явно на користь останнього.
Щоправда можна припустити, що в зміні місця офіційних урочистостей зіграв свою роль і такий фактор, як бажання підкреслити головну роль в них Президента — прем'єр-міністр Віктор Янукович вочевидь залишався дещо в тіні. Але реальна влада, яка опинилася зараз в руках прем'єр- міністра, завжди важливіша за церемоніальну, і В.Янукович, безсумнівно, це добре розуміє. Хоча, не виключено, що при перенесенні місця урочистостей враховувалися його побажання не опинитися в такий день на місці, де поховали його президентські амбіції.
Але виникає інше питання, чому керiвникiв, які претендують бути лідерами нації, так хворобливо тягне на місця, які асоціюються здебільшого з поразками визвольних змагань українців? І чи можна сподіватися на перемоги, якщо постійно нагадувати собі й народу про поразки? Відомий російський кінорежисер Нікіта Міхалков якось висловив таку сентенцію — американські кінематографісти у вестернах створили міф про непереможність своєї нації і тим самим спонукали повірити в неї свій народ. Українцям вочевидь не вистачає як подібних міфів, так і бажання створювати їх. І керiвники держави також докладають до цього дуже мало зусиль.
