У День Землі, який відзначався цієї неділі, журналісти «Дня» побували у селі Плисецьке Фастівського району Київської області. Незважаючи на те, що ці перші вихідні після Великодня, за традицією, є поминальними, коли кожен вважає своїм обов’язком віддати данину своїм близьким, що пішли в інший світ, все ж багатьох жителів села можна було побачити за звичною роботою на городі.
Для 62-річного Петра Степановича земля — це його життя. «Як ми можемо жити без землі, якщо вона нас, по суті, годує? Адже тільки вирощені на своїй грядці картопля, морква та буряк допомагають вистояти в ці складні для країни часи. Хіба можна зараз прожити на пенсію в сорок гривень, коли ще треба заплатити за світло й за газ». Петру Степановичу вже інколи важкувато буває виконувати самому всі городні роботи, і тому сини, яких у нього двоє, активно йому допомагають. У вільний від роботи час пенсіонер любить читати газети, вибір яких у Плисецькому, щоправда, не такий вже й великий. Він вважає, що, безумовно, наше суспільство вимагає значних змін, які можливі лише при згуртуванні народу.
Незважаючи на те, що діти ще одного старожила, 61-літнього Миколи Петровича, працюють у Києві, для нього земля — це також, насамперед, джерело життя. «Із 107 гривень пенсії 90 я повинен віддати за газ й 14 за світло. Тобто виходить, що на 3 гривні я мушу жити цілий місяць, що абсолютно нереально. Тільки завдяки своєму городу й господарству я досі не помер з голоду. Навариш картоплі, заріжеш курку — ось й обід готовий, навіть святковий». Але промовляючи такі гіркі фрази, Микола, однак, не хоче повернення комуністичного режиму, оскільки «любить свій народ і бажає йому добра».
А в День Землі на город вийшло аж три покоління сім’ї Сидорченків: сімдесятирічна баба Настя, її син Михайло із дружиною й двадцятишестирічний онук Андрій. А робота у них була вся вельми ладна: один ямку копає, інший картоплину кидає, а потім все разом плугом проходять. І здається, що це вони роблять просто ради власного задоволення і щоб зайвий раз побути всією сім’єю. Але відповідь баби Насті вмить розсіює подібні думки: «Аби не гроші, ніколи б цим не займалася, а жила б собі у Києві й милувалася його красою. Раніше хоч і отримували мало, так зате була стабільність, а тепер що? Якби гроші, накрадені Лазаренком та Тимошенко, нам віддати, так ми б усі ніколи горя не знали й спини б собі не гнули, а так доводитися терпіти». Син же баби Насті, Михайло, у всьому її повністю підтримує і вважає, що зараз просто безглуздо говорити про демократію в нашій країні якщо немає ні в кого упевненості в завтрашньому дні.
Ще один плисеччанин, двадцятирічний Олександр, зізнається, що його взагалі не цікавить, що коїться за межами села: «Я працюю, щоб вижити, земля — мій єдиний хліб, а хто буде при владі і що відбувається в країні, мені абсолютно байдуже». Здається, нинішня ситуація в країні не залишила місця «земельній романтиці», змусивши людей ставитись до неї тільки як до джерела виживання. Чи не є це найкрасномовнішою відповіддю на запитання, наскільки успішними були реформи заради добробуту?
