ХХ століття принесло страшний досвід тоталітаризації більшої частини Європи — континенту, що багато століть визначав хід світової історії. До 1943 року всі більш-менш великі європейські країни, окрім Великої Британії, Швеції та Швейцарії, перебували під владою власних тоталітарних режимів або були окуповані іноземними тоталітарними державами. Деякі країни, як наприклад, Фінляндія, уникнули встановлення в себе лівого або правого тоталітаризму, проте перебували у сфері впливу спочатку одного з них, а потім —другого, що не могло не позначитися на їхній внутрішній та зовнішній політиці.
Крах у Європі спочатку правого тоталітаризму, а потім і лівого привів до протилежного процесу — детоталітаризації Європи, що у свою чергу вплинуло й на розвиток суспільних процесів у всьому світі. Оскільки процес ліквідації в Європі правого тоталітаризму та його спадщини практично завершений, а лівого ще тільки набирає обертів, то інтерес до досвіду дефашизації Німеччини, Італії, Іспанії та деяких інших держав може бути корисний для країн, що виникли в результаті розпаду СРСР, у тому числі й для України.
Найбільший інтерес в Україні зазвичай викликають процеси детоталітаризації в Німеччині. Першою в часі була денацифікація, другою — декомунізація Східної Німеччини.
ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ТОТАЛІТАРИЗМУ
Процес звільнення від тоталітаризму можна умовно поділити на такі елементи:
1. Злам владних, економічних та ідеологічних структур тоталітарної системи.
2. Усунення від влади старих політичних кадрів і покарання осіб, винних у злочинах.
3. Створення нових, демократичних структур.
4. Подолання впливу тоталітарної ідеології.
5. Створення захисних механізмів для недопущення відродження тоталітаризму.
У Німеччині процес денацифікації був розпочатий переможцями — країнами антигітлерівської коаліції, а основні принципи на початковому етапі створювалися союзниками спільно, причому початок був покладений ще на Ялтинській конференції.
Унаслідок розподілу Німеччини на чотири зони окупації процес денацифікації в цих зонах відбувався неоднаково. Найрішучіше, жорстко (і навіть жорстоко) він проводився радянською владою в зоні окупації СРСР, а потім, після утворення НДР, був продовжений владою нової держави.
Перший етап денацифікації тривав два роки — з 1945 по 1947 рік. У цей період союзниками була зруйнована колишня державна система і заснована окупаційна влада кожної із зон, що мали спільний консультаційний орган. Спільно був проведений Нюрнберзький процес, що визначив головних злочинців гітлерівського режиму, а також злочинні організації Третього Рейху.
ПЛАН МОРГЕНТАУ
При проведенні економічних перетворень у західних секторах у початковий період денацифікації за основу був взятий план Моргентау (Моргентау — американський шеф казначейства, фактично міністр фінансів). Цим планом передбачалося зведення Німеччини до рівня третьорозрядної країни, що має лише аграрний сектор і легку промисловість. Відповідно до цього плану, владою США була введена в дію окупаційна директива JCS 1067.
У промисловості проводилася декартелізація, згорталася робота підприємств важкої промисловості, а частина їхнього обладнання була відправлена до країн-переможниць — переважно в СРСР. Невдовзі, проте, вивіз обладнання із західних зон до СРСР припинили. Допустимі норми випуску продукції у важкій промисловості були дуже малі й ледве покривали навіть мінімальні внутрішні потреби. Німецька економіка ледве жевріла.
У цей період західні країни інтенсивно вивозили інтелектуальний капітал Німеччини: всілякі патенти, ноу-хау, наукові розробки, починаючи від виробництва ракет і закінчуючи машиною для загортання шоколаду. Вивозилися з Німеччини провідні вчені та висококваліфікована робоча сила. Близько чотирьох мільйонів німецьких солдатів перебували на примусових роботах у СРСР, Великої Британії та Франції. Загалом і в цілому Німеччині за ці роки був завданий значний економічний збиток, що розцінювався переможцями як покарання її за військові злочини, відшкодування завданих збитків та засіб, що запобігає відродженню її військової та економічної потужності...
«РОЗМІРИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ»
Виявлення і покарання злочинців проводилося самостійно властями кожної із зон окупації. Для цього були визначено розміри відповідальності, які варіювалися від міри «головного злочинця» до «попутника» і «реабілітованого». У західних зонах покарання були різними: від тюремного ув’язнення до грошового штрафу або повного звільнення від відповідальності. Серед заарештованих за підозрою в злочинній діяльності в західних зонах винними за судовими вироками визнано 12 —15 відсотків, в радянській зоні окупації — близько 50 відсотків. Особам певних категорій було заборонено обіймати посади в органах влади та інших життєво важливих галузях.
Денацифікація ідеологічної сфери викликала в окупаційних властей значні труднощі. Це було пов’язано з глибоким укоріненням ідеології націонал-соціалізму в масовій свідомості німців. Більшість німців повірили в те, що німецький народ справді найрозумніший, найпрацелюбніший, найкультурніший і так далі, й тому він гідний особливої, кращої долі, на відміну від інших, «неповноцінних» народів. Нацистський режим протягом короткого часу зумів, після занепаду Веймарської республіки, запустити на повну потужність економіку, а життєвий рівень німців підняти на досі небачений щабель, тоді як із перемогою союзників до Німеччини прийшли величезні соціальні лиха. Безробіття, недоїдання і голод стали масовими явищами.
Крах нацистської Німеччини був зумовлений перемогою зовнішніх сил, а не розкладанням зсередини — на відміну від СРСР, де тоталітарна система за сімдесят років довела свою повну неспроможність, почавши в 1918 році з порожніх полиць у магазинах і закінчивши в 1991-му тим же. Крім того, денацифікації не сприяли неподобства, що коїлися радянськими військами при захопленні німецьких територій, а в деяких випадках — і арміями країн Заходу.
ПОЧУТТЯ КОЛЕКТИВНОЇ ПРОВИНИ
У перші роки денацифікації США та Велика Британія проводили активну роботу із впровадження у свідомість німців відчуття колективної провини німецького народу (у французів із цим було складніше, оскільки вони самі мали колабораціоністську державу, що допомагала Німеччині), що у свою чергу виправдовувало принцип колективного покарання.
Американці організували як добровільне, так і примусове ознайомлення німців зі злочинами нацистської Німеччини, інколи навіть примушували їх брати участь у розкопках масових поховань жертв нацизму. Концентраційні табори, масові знищення євреїв та інших народів, жорстокість на окупованих територіях — все це ставало темою всілякої антинацистської пропаганди. Наприклад, в населених пунктах розклеювалися плакати і постери із зображенням жертв масових репресій з написом: «У цьому є і твоя провина!». Факт антигітлерівського опору в Німеччині західними союзниками замовчувався.
У школах і вищих навчальних закладах були вилучені підручники, складені відповідно до ідей нацизму. Забороні та знищенню підлягали 30 000 найменувань книжок, а також і твори мистецтва, які, на думку окупаційних властей, могли в тій чи іншій мірі пропагувати нацизм або німецький мілітаризм. Багато картин сучасних німецьких художників, що творили в нацистській Німеччині, було реквізовано і вивезено до США, навіть якщо ці картини безпосередньо і не були пов’язані з ідеями нацизму та мілітаризму. Слід зазначити, що деякі американські експерти вважають, що в царині літератури та мистецтва американці в той період перегнули палицю.
Окрім усіх цих заходів, членам НСДАП було заборонено обіймати ряд посад, і особливо ті, що пов’язані з можливістю ідеологічного впливу.
Дієвий контроль над ідеологічною сферою Німеччини гарантувало введення окупаційними властями інституту цензорів. Ці посади обіймали німецькі антифашисти або громадяни США (часто єврейської національності), які володіли німецькою мовою. Цензори контролювали тридцять сім найвпливовіших німецьких газет, шість радіостанцій, 314 театрів, 642 кінотеатри, 101 журнал, 237 видавництв, 7384 книготоргові фірми та друкарні.
Були заборонені для громадського показу і використання символи нацистської Німеччини, а також будь-які характерні предмети, пов’язані зі злочинними організаціями, які могли сприйматися як пропаганда нацизму (наприклад, есесівська уніформа або військові нагороди).
Попри ці та інші заходи ідеологічна денацифікація просувалася повільно. Американці, що люблять і уміють проводити соціологічні опитування, встановили, що до 1949 року більшість німців в цілому позитивно ставилися до ідей націонал-соціалізму, і вважали, що самі по собі ідеї нацизму хороші, а ось їхнє втілення було незадовільним, що і призвело до злочинів та зловживань.
1946 року 37% жителів американської зони заявляли, що знищення євреїв, поляків та інших неарійських народів диктувалося інтересами безпеки Німеччини. 1952 року кожен четвертий німець, згідно з опитуваннями, був хорошої думки про Гітлера. Реально ці цифри могли бути значно більшими, оскільки не всякий німець хотів публічно зізнаватися у своїх поглядах перед окупаційними властями.
ЦЕРКВА: ПРАВО «ВНУТРІШНЬОГО ОЧИЩЕННЯ»
Німецьким церквам окупаційні власті надали право «внутрішнього очищення». Церкви використовували це право, але оскільки серед священнослужителів було багато прибічників нацизму (особливо це стосується протестантів), то це «внутрішнє» очищення спочатку було вельми формальним.
Значне число німців (у тому числі й багато священнослужителів) вважали, що Нюрнберзький процес і останні заходи, що проводяться окупаційними властями, були всього лише помстою з боку переможців, причому помстою, абсолютно неадекватною реальним злочинам.
«НІМЕЦЬКЕ ДИВО»
Із початком холодної війни в поведінці західних країн у Німеччині стався різкий поворот. Переможена країна потрібна була як союзник в протистоянні з СРСР. У липні 1947 року директива JCS 1067 була замінена на нову окупаційну директиву — JCS 1779. Нова постанова сприяла пожвавленню економічної та політичної діяльності й утворенню 1949 року Федеральної Республіки Німеччина. Правлячою партією надовго стала Християнсько-демократична партія (у союзі з Баварським християнсько-соціальним союзом). Канцлером нової держави став Конрад Аденауер. Разом з міністром економіки, а пізніше — і канцлером Людвігом Ерхардом він вважається автором «німецького дива».
Конрад Аденауер не співробітничав з нацистським режимом і його було піддано арешту, проте в той же час він не брав участі й у антифашистському русі, вважаючи його безперспективним. Себе він вважав демократом — прибічником європейського примирення та єдності. Поставивши для себе завдання відновлення німецької демократичної держави, Аденауер і його партія в той же час рішуче припинили переслідування колишніх нацистів, а вже ухвалені вироки значно пом’якшувалися, і колишні члени НСДАП інтегрувалися в суспільство. На початку п’ятдесятих років лише 1,5% колишніх нацистів залишалися безробітними. Хоча й існували формальні заборони на певні професії, але «колишнім» за допомогою всіляких зв’язків (земляцтв й інших об’єднань, впливових родичів або друзів) щастило повертатися навіть до органів державного управління, до судової системи й юриспруденції.
Це викликало різкі протести німецьких антифашистів. Відомий німецький письменник-антифашист Ремарк, який прийняв 1947 року американське громадянство, не захотів повернутися на постійне місце проживання до Німеччини, пояснивши це тим, що на його батьківщині мало що змінилося з часів перебування у владі Гітлера. Політику примирення з колишніми нацистами критикували і ліві політичні сили.
Чи мали рацію Аденауер і його партія? Найімовірніше, так. Для швидкого відродження країни були потрібні хороші фахівці в різних сферах; проте Німеччина була настільки глибоко свого часу просякнута нацизмом, що більшість таких фахівців не могли не опинитися в нацистській партії. Окрім цього, як засвідчили американські соціологічні опитування, значна частина німців усе ще співчувала Гітлеру та його ідеям, тому переслідування «колишніх» вели до розколу нації, а за такого розколу про відродження сильної німецької держави не могло бути і мови. У судовому порядку тепер переслідувалися лише окремі особи, однозначно і особисто причетні до злочинів, проте це відбувалося в основному під тиском антифашистських організацій і родичів осіб, яких було піддано репресіям за часів нацизму. У багатьох випадках цих осіб під різними приводами від засудження звільняли або покарання було формальним.
Практично було прийнято принцип, закріплений в законодавстві: мати нацистські погляди не забороняється, оскільки здійснити таку заборону просто неможливо, проте категорично заборонено ці особисті погляди відкривати для громадськості й пропагувати їх яким-небудь чином.
Спеціальний пошук чорних плям в біографіях претендентів на різні посади не здійснювався. Обмежувальні заходи щодо окремих претендентів на високі посади вживалися лише в тому випадку, якщо заявлялися сильні протести з-за кордону. Навіть члени СС, якщо не було доведено, що вони скоїли воєнні злочини, отримували високі державні пенсії. Усілякі розмови про приналежність того або іншого німця до нацистської партії, СС, СД або гестапо не заохочувалися. Тому для більшості німців стало приголомшуючим визнання «совісті німецького народу» письменника Гюнтера Грасса (лауреата Нобелівської премії), яке він зробив вже на схилі життя. Він зізнався в тому, що служив у Ваффен-СС і навіть був поранений на фронті.
Західні союзники прийняли політику Аденауера і його партії. Їм була потрібна сильна німецька армія, а без офіцерів колишнього райхсвера, які свого часу в більшості були членами НСДАП, про створення такої армії годі було і думати. Їм була потрібна тепер і сильна німецька економіка, а більшість великих і дрібних власників у тій чи іншій мірі співробітничали з режимом Гітлера.
У той же час у ФРН з часів Аденауера здійснювалася активна і планомірна політика ідеологічного подолання минулого (нім. Vergangenheitsbewgltigung).
Головні ролі в ній відігравали демократичні політичні та громадські організації, церкви, школа, література і мистецтво.
Католики і протестанти виробили так звану теологію покаяння, яка закликала до визнання скоєних злочинів і помилок і покаяння. Для цієї мети і католики, і протестанти проводили різні заходи, зокрема і так звані церковні дні — загальнонімецькі збори величезної кількості віруючих з усієї Німеччини, що налічують десятки і навіть сотні тисяч учасників. І зараз церковні дні проводяться регулярно, вони використовуються не лише для поширення християнства, а й для зміцнення демократичних і гуманних цінностей серед німців, і особливо серед молоді.
Школа також стала активним інструментом денацифікації німців. Крім того, що навчальні програми з історії та деяких інших предметів передбачали пряму роботу денацифікації й подолання минулого, денацифікація проводиться й опосередковано, за допомогою засвоєння демократичних принципів з дитячого віку. У німецькій школі дітей учать дискутувати і ухвалювати рішення голосуванням, виховують у них відчуття власної гідності, усвідомлення значущості власної особи і в той же час толерантності до інших поглядів і смаків. Ці ж принципи антиавторитарного виховання пропагуються і для використання в сім’ї з раннього віку. Це — заборона фізичного покарання дітей, перевага методу роз’яснення і переконання, спільне ухвалення рішення на «родинній раді», недопущення засмикування дітей постійними заборонами (не кричи, сиди тихо, не дригай ногами, не дивися на всі боки, дивися під ноги, закрий рота і таке ін.). Молодь, вихована по-новому, стає несприйнятливою або слабосприйнятливою до тоталітарних і авторитарних ідей.
Важливу роль в денацифікації та подоланні минулого відігравали і продовжують відігравати література і мистецтво (кіно, архітектурні пам’ятки — наприклад, меморіал Голокосту), антитоталітарна соціологія і філософія.
Всі ці заходи призвели до того, що більшість німців визнали провину свого народу за злочини нацистської Німеччини. Керівники ФРН від імені німецького народу просили вибачення у народів, які потрапили під окупацію. Виплачувалася також матеріальна компенсація деяким категоріям постраждалих іноземних громадян або їх родичам
Останній антинацистський (вельми умовно) закон було ухвалено в Німеччині зовсім недавно. До цього у ФРН військовослужбовці райхсверу і СС отримували дуже хороші військові пенсії, якщо не було доведено їхню особисту участь у воєнних злочинах, а ось особи, страчені за відмову служити в гітлерівській армії або військовослужбовці, страчені за антигітлерівську пропаганду, все ще вважалися злочинцями. Понад шістдесяти років у ФРН щодо цих осіб зберігалася кричуща несправедливість.
Деякі демократи у ФРН і зараз вважають, що коріння нацизму ще не знищене, і за сприятливих умов тоталітарні ідеології можуть швидко «піти в ріст». І справді, останнім часом у ФРН помітне пожвавлення радикальних рухів як правого, так і лівого спрямування. Отже, на жаль, не так все просто з денацифікацією і декомунізацією в Німеччині, як, втім, і в інших країнах. На думку деяких експертів, Європа повільно, але цілком помітно «правішає» і радикалізується, отже, на європейських демократів чекає багато роботи і в майбутньому.
ДЕКОМУНІЗАЦІЯ
На території НДР денацифікація проводилася набагато жорсткіше і послідовніше, проте за її допомогою лише було розчищено місце для іншої тоталітарної ідеології — марксизму-ленінізму. У результаті цієї роботи НДР виявилася найбільш стійким членом «соціалістичного табору». Як кажуть уїдливо і самокритично деякі східні німці: ми були хорошими і стійкими націонал-соціалістами, а потім стали такими ж хорошими і стійкими комуністами».
Декомунізація східної Німеччини проводилася владою ФРН за тим же принципом, що і денацифікація, — мінімум репресій, проте сильна ідеологічна робота, починаючи зі школи та сім’ї. Варто зазначити, що на території колишньої НДР більшою мірою, ніж на заході Німеччини, популярні не лише ліворадикальні, а й праворадикальні ідеї.
Україна може багато що запозичувати з досвіду денацифікації Німеччини, проте, звісно, не все, оскільки деякі важливі етапи цієї роботи вельми рішуче провели переможці, а не самі німці. Якби в Криму був дислокований не російський, а американський і британський флоти, то в нас зараз не було б багатьох нинішніх проблем (хоча, можливо, з’явилися б інші). Ми, українці, десталінізацію здійснюємо самі — часто з опором не лише внутрішніх, а й зовнішніх сил.
Будівництво демократичної держави в інших колишніх фашистських і напівфашистських країнах (Італії, Іспанії, Португалії й ін.) також відбувалося після певних репресивно- обмежувальних заходів на основі примирення — для недопущення значного розколу нації, — проте це примирення не було примиренням демократичної й тоталітарної ідеологій. Навпаки. З тоталітарною ідеологією вели непримиренну боротьбу за допомогою довгострокової, різносторонньої та глибокої роботи всіх демократичних сил — разом з державною владою.
СЛОВО ЗА ГРОМАДЯНСЬКИМ СУСПІЛЬСТВОМ
Демократія не має нічого спільного зі сталінізмом і взагалі казармовим соціалізмом, що проіснував в СРСР до 1991 року. Для подолання нашого минулого ні в якому разі не слід задкувати, як це намагається робити наша нова влада, зокрема, — Міністерство освіти. По суті, пан Табачник вирішив увічнити позитивний образ Сталіна лише через те, що щось і колись він зробив правильно, а також обхідними методами уславити імперські устремління Росії щодо України. Гітлер теж робив у внутрішній політиці Німеччини інколи і правильні речі (наприклад, стимулював будівництво чудових автострад), проте німці не пишуть про це в підручниках з автодорожнього господарства. Взагалі, перебування на такій відповідальній посаді Табачника, що прославився своїми відверто антиукраїнськими і антидемократичними писаннями і висловлюваннями, є просто скандальним.
Значну небезпеку являють собою в Україні як радикальні українські націоналісти, так і проросійські організації, які під приводом боротьби з нацизмом і націоналізмом відкрито пропагують сталінізм, крайній російський націоналізм, українофобію і таке ін. Такі організації та їхні лідери користуються як відкритою, так і таємною підтримкою з Росії, у тому числі й фінансовою, а зараз намагаються апелювати навіть до міжнародної громадськості.
Як нам подолати минуле — про це потрібно думати нам всім. Якщо ми без боротьби надамо право необмеженої активності в цьому надзвичайно важливому і болючому питанні Табачнику, Тягнибоку, Грачу, Вітренко і подібним до них, то для України це може обернутися на велику біду. Дуже сумно, що від ідеологічної роботи з десталінізації фактично дистанціювалися не лише правлячий альянс, а й провідні опозиційні партії, що голосно декларують свою демократичність і європейськість, — особливо, якщо їм потрібно прикритися від судового переслідування або домогтися якихось суто пропагандистських цілей. Їхня пасивність цілком зрозуміла: лідери цих політичних сил зайняті боротьбою за місцеву і загальнодержавну владу, їм не до демократизації й десталінізації.
Але той, хто не робить правильних висновків з минулого, той приречений повторювати його в ще більш гірших варіантах — це вже стало банальною істиною. Тому — слово за громадянським суспільством.
