Динамічні зміни, які відбуваються у світі, не можуть не відбиватися і на двосторонніх відносинах. Тим більше між державами, які мають спільний кордон і чиї зв’язки сплелися воєдино в силу різних причин. Сучасні відносини України та Польщі характеризуються досить неоднозначними процесами: проблемні моменти в них межують із заявами про підтримку і стратегічне партнерство. Із травня наступного року Польща стає повноправним членом Європейського Союзу, з усіма наслідками, які звідси випливають — не обов’язково тільки негативними. Наступна (пiсля Одеси, вчора i сьогоднi) зустріч президентів України і Польщі запланована на 11 липня. Вона має пройти у Луцьку, де відзначатиметься 60-та річниця трагічних подій на Волині, які отримали широкий розголос в обох країнах. Саме по собі непросте питання вшанування пам’яті жертв перетворилося на політичне. Знаходження прийнятної для обох сторін формули відзначення річниці трагедії стало черговою, але не єдиною проблемою в українсько-польських стосунках. Вимоги ЄС до своїх нових членів з безпеки на кордонах призводять до неминучого запровадження візового режиму, а це б’є по інтересах українців. Проблема ставлення поляків до українців взагалі, проблема українців-заробітчан, що намагаються «підробити» в Польщі, будучи безробітними в Україні, не є надуманими. Час від часу виникає враження, що в державних органах двох країн просто «руки ще не дійшли» до розв’язання, скажімо, проблеми працевлаштування з визначенням певних квот, можливостей, прав і обов’язків сторін відповідно до норм права ЄС. В останні дні до традиційного набору тем українсько-польських відносин додалося ще питання спільної відповідальності за міжнародну безпеку — так представники Києва і Варшави характеризують майбутню службу української бригади під польським командуванням в Іраку. Інша тема — перспективна участь у проектах забезпечення альтернативних постачань енергоносіїв до європейського ринку, яка, здається, нарешті зрушила з місця попри і українські, і російські, і європейськi нюанси.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ «АДМІНРЕСУРС»
Сьомого-восьмого червня Польща виграла референдум про вступ до Європейського Союзу. Увага, яку викликав цей референдум, пояснювалася багатьма обставинами. Згідно з даними соціологічних опитувань, рівень підтримки населенням вступу країни до ЄС за останні кілька років, від того моменту, коли було підписано «європейську угоду», і до закінчення тривалих важких переговорів різко знизився: від близько 80 відсотків у середині 90-х до ледве 60% цього року. Натомість, за результатами останніх парламентських виборів, до Сейму увійшли популістичні сили, що зробили ставку на відверто «антиєвропейський» курс — «Самооборона», Ліга польських родин, ПСЛ (селянська партія) та інші. Зростання їхньої питомої ваги в польській політиці, зумовлене внутрішніми проблемами країни, виглядає сталою тенденцією. Агітатори напередодні референдуму розповідали полякові і про принади приєднання країни до «європейського клубу» (долучення до ресурсів, величезні можливості для розвитку країни), і про жахи (грубо кажучи, «прийдуть німці і відберуть домівку, бо колись вона належала їм», або ж Польща стане схожа на Україну чи Білорусь в разі голосування проти). Таким чином, експлуатувалися поширені в польському суспільстві побоювання, на які накладалися — зростання безробіття (зараз, за деякими даними, його рівень становить близько 25 відсотків), деяке зниження темпів економічного зростання. Найбільшу кількість голосів проти дали «депресивні регіони» на сході країни, тобто ті, що межують з Білоруссю і Україною, де проблеми перехідного періоду все ще відчуваються найбільше. «Поляки — непередбачуваний народ». Така думка поширена і на Заході Європи, і в Україні, і в аналітичних середовищах самої Польщі. За цих умов те, що майже 59 відсотків поляків прийшли до виборчих дільниць, і те, що 77 відсотків з них проголосували за — можна дійсно вважати перемогою. З одного боку — перемогою поляків, які знайшли в собі мужнiсть глянути трохи наперед, на перспективу. З іншого — особистою перемогою президента Александра Квасневського, мандат якого закінчується за півтора року.
Квасневський протягом двох термінів свого правління намагався позиціонувати себе як сучасного європейського лівого лідера. Він багато чого навчився, пройшовши шлях від одного з лідерів комуністичного молодіжного руху в «ті часи» до президента нової країни. Його заслугою можна вважати процес вступу Польщі до НАТО (1999 року), можливо, іще більшою заслугою — що, незважаючи на чималі внутрішні проблеми країни, відпали сумніви в необхідності її прийняття до ЄС. Квасневському довелося робити нелегкий політичний вибір між «старою Європою» і Сполученими Штатами, від якого Польща, принаймні, поки що явно не програла. Інше питання — як це виглядатиме в довготривалій перспективі, яку ціну за це доведеться платити. Поки що тісна співпраця зi Сполученими Штатами обернулася для Польщі ще до іракських подій великим інвестиційним контрактом, який оцінюється в майже $12 млрд.
Складовою цієї угоди є закупки Польщею американських бойових літаків F-16, що викликало, м’яко кажучи, несхвальну оцінку Франції. Очевидно, що постіракський розвиток може додати перспективних можливостей, і не лише для Польщі — в принципі, Україна має шанси підключитися.
Епоха Квасневського закінчується тим, що в польському політикумі назрівають серйозні зміни. Ще позаминулого року фактично зійшли з політичної сцени тодішні праві сили — в Сеймі більше не представлені ні «Акція виборча Солідарність», ні «Унія свободи». «Громадянська платформа», нова правоцентристська сила, характеризується досить швидким зростанням, але сили, потрібної для серйозної боротьби за владу, вона ще не набрала. Існує загроза розколу і для лівих сил. Союз лівиці демократичної, який і дав президента Квасневського, а також нинішнього прем’єр- міністра Лєшека Міллера, не є єдиним. Суперечності між президентом і прем’єром ні для кого не є таємницею, регіональні «барони» партії поки що не говорять вголос ні про внутрішню кризу, ні про те, кого і як вони підтримуватимуть. Політика, чий авторитет міг би дорівнювати показникам Квасневського, поки що не видно. Міллер днями давав свідчення у справі так званої «афери Ривіна». Афера полягає в тому, що відомий продюсер Лев Ривін пропонував головному редактору «Газети Виборчої» Адаму Міхніку дати йому хабаря у $17,5 млн. за залагодження справи, в результаті якої компанія «Агора», що володіє «Виборчою», могла б купити супутниковий канал. Сама по собі ця справа, яка широко обговорюється в польських мас-медіа, вдарила по репутації уряду, не завдавши великої шкоди авторитету ні Міхніка, ні Квасневського. Але на на результатах найближчих виборів це не може не позначитися.
ВОЛИНСЬКИЙ БІЛЬ
Річниця трагічних подій на Волині продовжує перебувати серед тем-лідерів польської преси. Заради справедливості варто було б відзначити, що змінився тон публікацій, тон виступів політиків. Уже немає безапеляційних заяв про те, що Україна обов’язково повинна вибачитися, натомість дискутується формула «прощаємо й просимо вибачення», вперше запропонована польськими єпископами у зверненні до німецьких колег у 60-х. Уже не говориться про УПА як про посібників німецьких фашистів (такими заявами відзначався раніше, зокрема, шеф бюро національної безпеки Польщі Марек Сівєц). Міністр закордонних справ Польщі Влодзімє Цімошевич, родина якого походить з Волині, шеф бюро національної безпеки Марек Сівєц у своїх інтерв’ю «Дню» говорили, що йдеться передусім про те, що правди не можна приховувати, що пам’ять жертв потрібно вшанувати, що немає народів, які б мали тільки світлі сторінки у своїй історії. І з цим варто погодитися. «Ми — і українці, і поляки — маємо спільну рису: синдром невинної жертви. Ми маємо історичне переконання в тому, що ми для всіх були добрими, а нас кривдили. Це не є правдою ні щодо поляків, ні щодо українців», — так говорив «Дню» Адам Міхнік. «Ми присвоїли собі бачення Сенкевича: українець — то різник», — стверджував в нещодавному інтерв’ю «Газеті Виборчій» Яцек Куронь. За його словами, «не потрібно дивуватися, що не розуміємо, чому окуповані не вихваляють окупантів». Історичні стереотипи взаємного сприйняття вже надто сильно позначилися на іншій справі — проблемі львівського цвинтарю польських Орлят, де польська сторона безапеляційно наполягала на написі на пам’ятнику загиблим, текст якого був неприйнятний для українців. При цьому в обох випадках проблема виникла не з точку зору необхідності увічнення пам’яті, але через надмірну політизацію питання і, можливо, спробу політиків використати на свою користь настрої суспільства. Яцек Куронь — чи не єдиний у сьогоднішній Польщі, хто закликає підійти до справи тверезо, зважити на те, якими були причини волинської трагедії.
Жертвами на Волині були й українці. І справа зовсім не в тому, щоб порівнювати кількість жертв. Для багатьох поляків тема причин трагедії, того, що поляки далеко не шляхетно поводили себе і за Пілсудського, і під час гітлерівської окупації, і раніше, і пізніше, є негласним табу.
Позитивним моментом у цій справі може бути те, що парламенти двох країн, хоч і не без труднощів, схоже, узгодили текст спільної заяви. Позитивним моментом є усвідомлення того, що різниця в поглядах не повинна розділяти, — таким був зміст однієї з останніх статей «Виборчої». Безумовним позитивом буде, якщо суспільства і політики обох країн зможуть переступити через сьогодення, через стереотипи, усвідомлюючи, що історія повинна залишатися історикам.
ПОЛІТИЧНИЙ ІНТЕРЕС
«Ми підтримуємо Україну не тому, що маємо сентименти, але тому, що маємо політичний інтерес». Такий висновок зробив два місяці тому на конференції у Вашингтоні Адам Міхнік, небайдужий до України. Жоден з польських керівників останніх років не приховував, що для Варшави критично важливим є існування незалежної демократичної України. Президент Квасневський був чи не єдиним державним лідером на захід від України, хто спілкувався з Леонідом Кучмою в часи дипломатичної ізоляції України («касетний скандал», «справа кольчуг»). Варшава чи не єдина в Європі заявляла про підтримку прагнення України стати членом НАТО і Європейського Союзу. Для цього навіть дещо робилося — зокрема, наприкінці минулого року в МЗС Польщі було розроблено так званий non- paper, документ до обговорення з представниками структур Європейського Союзу і країн-членів ЄС стосовно «східного виміру» політики ЄС після його розширення. Деякі елементи цього документу враховуються при підоготовці в ЄС політики щодо «нових сусідів» — України, Білорусі, Молдови.
Польща вже не перший рік декларує зацікавленість у створенні транзитного шляху для каспійської нафти за маршрутом Одеса—Броди—Гданськ. Цій темі також буде приділено велику увагу як президентів, так і інших учасників одеського форуму. Звертає на себе увагу те, що з польського боку помітний рух розпочався після того, як про своє зацікавлення заявили спочатку Сполучені Штати, потім — Європейський Союз. В Україні ж ще тривають дебати з приводу «реверсу», що може просто поховати проект.
Українсько-польський миротворчий батальйон вже послужив справі врегулювання на Балканах. Тепер військові двох країн отримують змогу розширити досвід: українська бригада входитиме до складу міжнародної дивізії сил стабілізації Іраку. Дивізія дислокуватиметься в «польському» секторі відповідальності в Іраку, її командиром буде поляк. У Варшаві водночас не приховують, що саме рішення України про направлення своєї бригади до польського сектору є ключовим для успіху польської місії в Іраку в цілому. Польща направить близько 2200 своїх військових до дивізії, Україна — 1800. Досвід і ресурси подібних операцій, напрацьовані в Україні, вважаються потужнiшими, ніж наявні у Польщі. Але Польща здатна залучити допомогу з боку США і країн НАТО. Безсумнівно, дивіденди, які в результаті отримають Польща і Україна, будуть різними. Польща, ризикнувши, отримала шанс стати гравцем «першої ліги», і з цією роллю ще потрібно навчитися справлятися. Україні потрібно повернутися на світову арену, й іншого шансу могло й не трапитися.
Для самоствердження Варшаві потрібно мати точку прикладення власних зусиль. Такою точкою виступає сьогоднішня Україна. З боку польских політиків почастішали заяви, з яких витікає, що Польща хотіла б стати для України чимось подібним до того, чим була Німеччина для самої Польщі. Між тим у, можливо, дещо ейфористичному запалі забувається, що позиції й можливості Польщі й Німеччини зовсім не рівні між собою. І саме тому в Києві дуже вітають спроби Варшави висловитися на користь України, проте iнколи з гумором ставляться до намагань знайти «молодшого брата».
ВІЗИ І ЛЮДИ
Можливо, першим прикладом того, що Польща по-справжньому ще не готова грати обрану нею роль, стало питання віз. Вимога ЄС щодо посилення «спільного східного кордону» зрозуміла, хоча можна й потрібно сперечатися з причинами цього. Жорсткий візовий режим з Україною як з країною транзиту для нелегальних мігрантів не може слугувати справжньою причиною хоча б з огляду на те, що більшість нелегалів потрапляє до Західної Європи з країн, які або не мають візового режиму з ЄС, або були колись колоніями великих імперій і мають спрощений варіант отримання віз. З кінця минулого року датою запровадження візового режиму для українських, білоруських і російських громадян для в’їзду до Польщі було оголошено 1 липня цього року. Днями МЗС Польщі заявив, що ця дата переноситься на 1 жовтня з огляду на інтереси польських громадян, «які виїжджають до цих країн на відпочинок». Стверджувалося також, що польські служби готові до запровадження віз. Саме це викликає великий сумнів. Бо насправді кількість поляків, що виїжджають на відпочинок до Росії, Білорусі, України незначна. Ще минулого тижня польські служби не могли дати точної відповіді на просте запитання — коли почнеться видача віз, яких саме віз, за якою процедурою? Обіцяних нових консульств Польщі в Україні — в Луцьку і Одесі — досі не відкрито. Інформація щодо обставин того, яким чином релізовуватимуться домовленості президентів про безвізовий режим для поляків і безкоштовні візи для українців була практично відсутня.
Ситуацію дещо прояснив минулого тижня Марек Сівєц під час свого візиту до Києва. Він, зокрема, сказав, що видачею віз в Україні займатиметься 150 осіб, що даватиме змогу видати ще цього року близько 550 тисяч віз.
Статистика минулого року зафіксувала понад 6 мільйонів перетинів українсько-польського кордону. Насправді кількість людей — значно менша, бо в прикордонних регіонах дуже частою є ситуація, коли люди перетинають кордон для дрібної торгівлі кілька разів на день. Але й тоді розрив між реальними потребами і можливостями виглядає надто великим. Уже зараз представники наукових спільнот, експерти заявляють, що насправді візовий режим дуже вдарить передусім по програмах наукових обмінів, обмінів між школами та іншими закладами, що працюють з дітьми і підлітками, по можливостях спілкування між інтелектуалами, культурними осередками. Найважчими будуть, як вважають обидві сторони, перші кілька місяців дії візового режиму.
Дослідження, проведене минулого року на замовлення британського Департаменту міжнародного розвитку (DFID) засвідчило, що найбільше від запровадження візового режиму постраждають мешканці прикордонних регіонів, що торгують дрібним крамом (передусім цигарками, алкоголем), а також ті, хто закуповує в Польщі товари дрібним оптом. Це, стверджується в дослідженні, матиме не стільки економічний, скільки соціальний вплив. До такої торгівлі зараз залучено, за приблизними підрахунками, до 250 тисяч людей.
З поля зору випускається інший момент. За даними польських експертів, у прикордонних регіонах Польщі 4—5 млн. людей так чи інакше живуть з прикордонної торгівлі, яка безумовно, скоротиться у зв’язку з запровадженням візового режиму. Виглядає на те, що окрилені європейськими перспективами, польські власті до перспективи вирішення цієї проблеми ще не приступали.
Дослідження, проведене минулого року на замовлення польської Фундації імені Стефана Баторія, показало, що думки поляків щодо віз розділилися: 40 відсотків виступає за обмежувальний характер візового режиму, стільки ж — за легкодоступні візи для українців. Поляки переконані, що з візами зменшиться рівень злочинності, «балаган» на кордонах.
Проблема українців-заробітчан у Польщі також мала б розглядатися у двох аспектах. По-перше, існує важка ситуація в Україні, і по-друге, існує замовлення на їхню працю в Польщі. Над вирішенням цієї проблеми також іще фактично не працювали. Між тим кількість українців, що працюють нелегально в Польщі, оцінюється в 250—300 тисяч чоловік. «День» подає невтішні спогади однієї з заробітчанок, якій не пощастило з роботодавцем. За даними соціологічних опитувань, поляки оцінюють українців як добрих працівників. Дослідження також вказують на те, що кількість українців, що шукають роботу в Польщі, суттєво не зміниться.
На крупний бізнес запровадження візового режиму практично не вплине, але кількість туристів може скоротитися на третину.
Що ж стосується ставлення поляків до українців як до народу, то воно красномовно ілюструється результататами опитування, проведеного Центром досліджень громадської думки (CBOS) в січні цього року: 22 відсотки опитаних заявили про симпатії до українців, 48 відсотків — про антипатії. Щоправда, за десять років спостерігається тенденція збільшення тих, хто українцям симпатизує. Але при цьому все одно меншою симпатією поляків, ніж українці, користуються тільки серби, румуни, цигани та араби. Показово, що найбільше сипатій у Польщі викликають американці (58 відсотків опитаних).
Отже, президентам і народам є що вирішувати. Сусідські відносини ніколи не бувають простими. Зараз же йдеться про зміну якості одного з партнерів, а отже, й зміну якості відносин. На які продовжують по-різному впливати й історичні стереотипи, і виклики сучасності, й просто прагматичний розрахунок.
Учора в Одесі почалася робоча зустріч Президента України Леоніда Кучми та Президента Польської республіки Александра Квасневського. Протягом дня президенти у приватній розмові обговорили питання взаємодії, взяли участь у роботі другої Конференції керівників регіонів України та Польщі, зустрілися з главою одеської облдержадміністрації Гриневецьким, здійснили пішу прогулянку вулицями Одеси, відвідали музей морського флоту. У своєму зверненні до делегатів українсько-польської конференції Президент Кучма заявив: «Варшава завжди може розраховувати на надійного партнера в особі України. Це стосується і співробітництва на регіональному рівні в рамках таких багатосторонніх об’єднань, як Центральноєвропейська ініціатива та «Ризька ініціатива» Президента Александра Квасневського». Президент Польщі Квасневський не залишився в боргу і запевнив свого колегу та всіх учасників конференції, що вступ Польщі до ЄС не повинен віддалити її від України: «Не буде жодних завіс, навіть із найтонших тканин, між нами». А. Квасневський підтвердив, що візовий режим буде запроваджено з 1 жовтня цього року. Для громадян України візи будуть «безкоштовними, довгостроковими і максимально доступними». Сьогодні в Одесі буде відкрито генеральне консульство Республіки Польщі, повідомляє Олена АСТРАХОВИЧ, «День». Учора ж в Одесі було урочисто відкрито шостий Економічний форум «Україна—Польща». Завтра президенти візьмуть участь у його заключному засіданні.
