Хоча білоруського президента Олександра Лукашенка й назвали останнім диктатором Європи, авторитарний уряд та диктаторські тенденції, безумовно, не обмежуються лише Мінськом. Після падіння комунізму виникли й розвивалися різні моделі недемократичного централізму. Деякі з них устояли, тоді як інші чекають на сприятливу нагоду для захоплення та збереження владних важелів.
Авторитарні лідери вже більше не можуть покладатися на соціальні революції, обвали системи, перевороти або національно-визвольні рухи з тим, щоб захопити державні установи. У сучасному світі вони не можуть просто заборонити всі конкуруючі політичні партії та претендентів на високі посади або оголосити проведення виборів поза законом без того, щоб не викликати міжнародного остракізму та більш виразного внутрішнього спротиву. До того ж диктатори вже не можуть цілком ізолювати свої країни від решти світу, особливо, коли країна — в межах Європи. Їм потрібна видимість законності.
Замість традиційних методів здобуття та збереження влади було розроблено безліч усіляких засобів з ідеологічним та практичним обѓрунтуванням, що застосовуються цілком відмінними урядами. Вже чинні диктатори та ті, хто лише прагне ними стати, зокрема, регулярно експлуатують два питання: етнічний націоналізм та соціальну справедливість. Основою цього стає тверде рішення міцно триматися влади незалежно від результатів виборів та установ.
Слободан Мілошевич у Сербії та Франко Туджман у Хорватії були яскравими прикладами етнонаціоналістичного варіанту в 1990-х роках. Кожен із них заявляв, що має захищати незалежність та цілісність новоствореної держави або захищати народ від вислання чи вимирання. Під час війни громадяни часто не беруть до уваги внутрішні диктаторські тенденції через сфокусованість на більшій винагороді — національній незалежності.
Ідея відновлення національної гордості та захисту країни від небажаних іноземних впливів триває в різних формах навіть серед кількох демократично обраних урядів. У деяких випадках це призвело до звинувачень у повзучому авторитаризмі, коли правляча партія з потужною електоральною більшістю відчуває сміливість для проведення конституційних змін та вдавання до інших засобів, які покликані, зрештою, сильно укріпити їхню владу.
Віктор Орбан в Угорщині є прикладом цього в даний час, хоча подібні звинувачення свого часу було висунуто проти Леха Качиньського в Польщі та Вацлава Клауса в Чехії. Проте потрібно розмежовувати популістську, ультраконсервативну та неліберальну політики, які дуже поширені, але можуть виявляти дискримінацію етнічних, релігійних та сексуальних меншин і вдаватися до серйозніших антидемократичних заходів, спрямованих головним чином на збереження чинних посадовців при владі. У деяких випадках такі особи можуть переслідувати одночасно обидві мети.
Питання про соціальну справедливість було однією з основних проблем у посткомуністичних країнах. Верстви населення можна мобілізувати проти вигаданих сил, скерованих на руйнування капіталізму, що включає зростання економічної нерівності та показну заможність нових підприємців. Лукашенко успішно використовує антикорупційну та антиолігархічну кампанію з тим, щоб дискваліфікувати політичних суперників, обіцяючи продовження державного захисту білоруського народу.
Диктатури також захоплюють цілий спектр державних органів управління від жорсткої до м’якої форми державного правління. «М’які» лідери можуть маніпулювати виборами на периферії, щоб забезпечити наступність влади. Інші форми політичного маніпулювання включають використання правоохоронних органів та судової системи для підкорення опонентів, цензури та політичного втручання в засоби масової інформації, а також взаємопроникнення між владою та бізнесом. Усі ці явища наявні в Україні.
Найважчі випадки диктатури можна побачити на прикладі Росії, де весь виборчий процес та найвпливовіші медійні ресурси перебувають під ретельним контролем, де парламент покірно підтримує рішення уряду й де опозиції дозволено працювати лише з тим, щоб створити видимість демократичного плюралізму. Більше того, Росія проводить кампанію державного тероризму на території Північного Кавказу, й це вже перейшло межу між політичною диктатурою та відвертою тиранією.
У разі, якщо Європейський Союз стане споглядати на Схід надто люб’язно, загроза відродження націоналізму та популізму також нависне над старішими демократіями. Враховуючи невизначеність економічної ситуації в південноєвропейських країнах, нові радикальні рухи можуть вийти на перший план. Хоча вони можуть і не виграти загальнонаціональних виборів безпосередньо в Греції, Португалії, Іспанії чи в інших країнах, які зазнають глибоких соціальних потрясінь, вони отримають новобранців та відіграватимуть помітнішу роль як в уряді, так і поза ним.
Якщо ЄС розпадеться на уламки між багатшими та біднішими державами, то традиційна політика теж буде зруйнована. Це може спричинити створення великої войовничої групи, яка підтримуватиме політику ренаціоналізації та протекціонізму. Такі програми зменшуватимуть роль демократичних інститутів або перетворять їх на такі, що служитимуть цілям нового правлячого шару. У такому плинному та потенційно небезпечному середовищі втішати себе банальним твердженням, що Європі залишилось подолати єдиний існуючий разі, наївним та неосвіченим, а в гіршому разі — саморуйнівним кроком.
Януш БУГАЙСЬКІ — старший співробітник Європейської програми в Центрі стратегічних та міжнародних студій у Вашингтоні, округ Колумбія.
