«День» продовжує подавати різні точки зору на проблеми, які висвітив касетний скандал. Тим більше, що незважаючи на період свят, Україна отримала чергову «дозу» «касетних хронік» — інтерв’ю майора запасу СБУ М.Мельниченка українській службі радіо «Свобода». Вже після Нового року його короткий зміст був поширений інформаційними агентствами, а повний текст — газетою «Сільські вісті». Можна не сумніватися, що після свят інформаційна температура навколо «касет» зновy підвищиться і буде вміло підтримуватися на «потрібному» рівні. Викладені нижче думки представляють різні аспекти нинішньої політичної ситуації. Проте вже зараз можна зробити деякі проміжні висновки. Касетний скандал (а точніше, зміст компроматy) остаточно відокремився від питання про долю Георгія Гонгадзе і проблеми доказoвостi аудiозаписів (як, проте, і мотивів записів, якщо такі були). Суспільство і полiтeлiта вже вкoтрe втрачають відчуття причинно- нaслідкoвих зв’язків і сповзають до спокуси простих рішень. Можливо, саме ця обставина породжує реакції типу «необхідності революції», пошуку Президентом «підтримки в Москві» і мaлo не розквіту свободи слова завдяки касетному скандалу. Та просто ще не oзначaє правильно, і демократія — це не тільки вибори більшості, але й здатність меншостi жити з цим вибором. Звичайно, можна й постійно «клинитися» на тому, щоб повернути ситуацію вибору. B нинішній ситуації на видно також арбітра — чи то судова влада, чи політична традиція життя за правилами. Більшe того, поки ні влада, ні, тим більше, опозиція і не хочуть ніякого арбітра. Вони торгують своєю недовірoю однe до одного і, схоже, керуються установкою «ми їх зробимо». B результаті і ті й інші «роблять» суспільство. Припустимо, хтось iз них «переможе». Ну тo й що? Хтось повірить y дoбpi наміри «переможців»? Чи якось зміняться відносини політиків тa виборців, держави тa суспільства? Очевидно, вихід один — виробити правила і вийти з конфлікту за цими правилами. Тим самим влада і опозиція створили б необхідний суспільству прецедент вирішення конфлікту на основі цивілізованих механізмів. Адже що в цьому випадку може бути більш руйнівним, анiж конфлікт, заснований на сліпій вірі? Кому б нe була вигіднoю касетна акція, головне питання — як суспільству вигідно вийти з нинішньої ситуації — залишається відкритим.
Навіщо демонізувати Президента?
На нашому політичному Олімпі певний затишок — Новий-бо рік. Але й тут пани-товариші соціалісти вирішили нагадати про себе. Дістаю днями зі скриньки аркушик «Товариша» — спецвипуск «Майдан» (україномовний!) тієї скандальної партії. Дякувати, що решта партій — 107 (?) нічого не підкладають, а то б ми потонули в макулатурі!
Згадка про майдан наклалася на улюблену мову тієї партії, і мимохіть згадався вираз «площадная брань», а ще «Ех ungue Leonem» О. Пушкіна:
Ну что ж?
Ни мне, ни площадному шуту
Не удалось прикрыть
своих проказ:
Он по когтям
узнал меня в минуту,
Я по ушам узнал его
как раз.
Віддамо належне ініціаторам акції на майдані, їм удалося деякий час зомбувати суспільство, але тепер, під мерехтіння ялинок, повертаючись до днів і слів, які минули і пролунали, замислюєшся, що ж то було і як воно сталося?
Хоч би ким, якими були наші посадові особи, але вони не є узурпаторами влади, а є здебільшого людьми, обраними нами ж. І нами ж, коли настане час, вони будуть переобрані.
Нехай наш вибір не був найкращим, але він відповідав засадам і процедурам нашого конституційного ладу, який, до речі, дає змогу закликати до поліпшення цих процедур і пошуку достойніших кандидатур. Доказ — той же випуск «Товариша».
Крім того, мимоволі пригадав відомий вислів «Кожен народ є гідним свого уряду». Так, наш Президент схожий на нас, а ми — на нього. Це дійсно наш Президент?
Чом би цьому сонмищу політичних партій не сформулювати уточнення або просто закони, зокрема, про усунення з посад осіб, які себе скомпрометували, про процедуру визначення цього факту? Розробити і пропагувати нові програми розвитку країни та здійснити пошук осіб, здатних очолити цей процес? Це відповідало б засадам демократії, а те, що ми спостерігали на майдані, — вихватка охлократії.
Дивно, якби таке чинили, піддавшись емоціям, люди з невисокою освітою і каторжної праці, але в лідерах — студенти? То що ці молодики винесли зі шкіл і вивчають у вузах? Чи вони простують сумнівними слідами російської інтелігенції, яка всіляко накликала на наші голови революції і, зрештою, була розстріляна тією ж революцією? Адже очевидно, що йдеться не про конкретних осіб, а про саму нашу державність. Невже ми скучили за іноземним ярмом?
І ще, хіба не очевидно, що президенти і народні депутати — на роки, а Україна — на віки?!
Власне, чого ми хочемо від Президента? Чи не є вся ця катавасія проявом нашої глибинної совковості? Невже ми гадаємо, що Президент будує нам щасливу, багату країну, а ми, руки в боки, спостерігаємо за цим, очікуючи, коли ж він спіткнеться?
Тим часом у демократичних країнах громадянам, м’яко кажучи, глибоко начхати на влади (при всіх зовнішніх ознаках поваги до них), вони просто, кожен на своєму місці, сумлінно працюють. А президентів подумки поплескують по плечу, називаючи скороченими іменами — Білл абощо.
Пам’ятаю розповідь одного туристського ватажка. Як він, побоюючись, уперше очолив і повів групу. Проте «командувати» йому не випало. Кожен учасник ніби наперед знав свій маневр, хто ставив намети, хто збирав хмиз, хто готував їжу тощо.
Отак би і ми всі мали братися до роботи, студенти — до книжок — і працювати. А ота «козацька вольниця», як уже було і в XVII, і в XX ст., ні до чого позитивного нас не приведе. Ми вже зазнавали і Руїни, і геноциду.
Адже фокус не в тому, щоб зібрати майданних жевжиків. Проблема — як збудувати економічну та політичну систему, де всі фактично дбають про себе, а сукупно виходить на користь усім.
Саме розуміння свого маневру, любові до рідної землі (патріотизму) бракує, на жаль, багатьом із нас. Чи любити свою землю — це також прерогатива пана Президента?
І яке нахабство (на межі хуліганства) просторікувати від імені народу. Як це нехай і кількасот молодиків беруться перекреслити вибір мільйонів, котрі проголосували за Президента? І кого, до речі, висунути на противагу?
Скажімо, й мені походженням, освітою і статурою більше імпонувала б людина типу гетьмана Павла Скоропадського. Те, що він за півроку зробив для української культури більше за обох президентів останніх десяти літ. Але його скинули. Ну й чого, зрештою, досягла Директорія на чолі із Симоном Петлюрою?
Дивують і наші ЗМІ, які, втім, наслідують світові. Якісь скандали і збоченців вони підхоплюють і відтак volens-nolens рекламують. А про тих, чиєю працею покрито борги із платні й пенсій, мовчок. Не цікаво?
Бачте, герої-бо сплять на граніті. Однак туристи, альпіністи, бува, сплять на багатокілометрових товщах льодовиків, інакше-бо не сягнути гірських вершин, ну і що? А от спати в той спосіб під стінами готелю, на їхню думку, — піжонство, панове майданні фраєри!
Ні, вже тримаймося усталеного ладу і поволі поліпшуймо (реформуймо) його, а революції та інші пошесті полишмо іншим континентам! Досвід Заходу, який ген-ген далеко випередив нас, підтверджує доцільність саме такої стратегії.
Леонід ІВАНЕНКО Київ
Свобода без прiзвища
Мне вчера дали свободу.
Что я с ней делать буду?
В.Висоцький
Немає жодного слова чи словосполучення, яке б не піддавалося поступовій корозії від постійного і недоречного вживання. Поняття «свобода слова» в середовищі хоч трохи освічених людей незабаром наблизиться за частотою вживання до сакраментального слова «блін», а серед російськомовних конкуруватиме з універсальним щохвилинним «как бы». Повторюючи слово «свобода», ми поступово десь губимо його зміст, переходячи на звичне з’ясування стосунків між тими, кому ця свобода ніколи не була і не буде потрібною. Спробуйте сказати нині щось про свободу в пересічному обласному центрі, де майже все, що виходить друком чи в ефір, жорстко контролюється місцевою адміністрацією, на радість контрольованим. Той, кому не пощастило потрапити в рабство до офіційної влади, шукає хоч когось, хто допоможе заробити на життя писанням або говорінням. Якщо ж спробувати сказати цим людям про обов’язок журналіста казати тільки правду і бути об’єктивним, то у відповідь отримаєш пропозицію стати на їхнє місце і вижити. Ось і звучать слова про вільну пресу в доповідях провінційних керівників журналістських спілок поруч із присяганням на вірність «курсові реформ». Можна, звичайно, назвати реформаторське керівництво «антинародним правлячим режимом», однак це дозволено не всім, а тільки окремим виданням в окремому місці і в певний час. Інакше можна отримати проблеми, не менші за тi, які має нині глава держави. Так, ви теж можете стати героєм історії з магнітоплівкою, тільки менш гучної.
ПЕРША ПЛІВКА
Крутячи нині на всі боки знамениті «плівки майора», ми чомусь не згадуємо, що це в нас уже було, це ми вже проходили, тільки з іншими людьми і з іншими наслідками. Забувати ж не слід нічого. Тому повернімося до 1998 року, до парламентської передвиборної кампанії. Головним ворогом нації тоді, якщо вірити Першому телеканалу, була газета «Правда України». Широко розкручений за багато десятиліть «бренд» цієї газети вдало використала в той час одна дуже опозиційна сила, залучивши задля цього трохи грошей з офшору. Півмільйона громадян регулярно одержували цю безплатну газету. Автори газети, виступаючи переважно під псевдонімами, досхочу критикували тоді владу і зробили це, гадаю, не без користі для себе особисто. Заховатися під чужим іменем не міг тільки редактор газети, котрий не здогадався за прикладом нинішнього редактора «Фактів» відмовитися працювати на ту саму конкретну опозицію. І треба ж було такому статися, що невдовзі після виборів «органи» одержали заяву співробітниці газети з аудіоплівкою, яка мала підтвердити домагання редактора до вказаної співробітниці на рахунок сексу. Міжнародних експертиз плівки тоді ніхто чомусь не призначав, широка громадськість разом з іноземними фондами відмовчувалась, редактор же відсидів майже півтора року в слідчому ізоляторі за ганебною підозрою. Згодом справа розсмокталася якось сама по собі, як у нас це найчастіше і відбувається. Редактора виправдали, позивачка вже не наполягала на покаранні потенційного маніяка.
Згадана історія широко відома, так само як відомі, може, і не так широко, інші історії розправ над виданнями і журналістами. Ці історії підтверджують, що, йдучи під певний політичний дах, журналіст має дуже добре оцінити його надійність.
НАДІЙНІСТЬ ДАХУ
Однак насправді вміння прицільно лупити по певному об’єкту не має нічого спільного з тим, що заведено називати «свободою преси». Недарма ж це вміння цінується тим більше, чим тупіше і незграбніше здійснюється журналістом або виданням це лупцювання. Проте якість, з якою журналіст регулярно наїжджає на одних і тих же осіб, нехай би вона була і супервисокою, ніколи не зробить такого журналіста насправді об’єктивним і таким, що заслуговує на довіру. Якість може вплинути лише на те, хто буде майбутнім роботодавцем газети, каналу або журналіста. Найщедріші беруть найпростіших, тих, котрі на виду. Вони мають рацію: якщо газета або журналіст «гнали» на мене, не добираючи слів і не зупиняючись перед дезінформацією, то вони робитимуть це і стосовно моїх супротивників, якщо я їх візьму до себе. Такі «перевірені» кадри світяться нині чи не на всіх телеканалах. Свою безпринципність вони називають виваженістю і поміркованістю, які прийшли до них із часом (і новим господарем). Коли такі фахівці починають вести мову про свободу, одразу починаєш вираховувати, а кому саме зараз вигідно, щоб саме тут саме цей вимагав саме цієї свободи? Інакше думати просто не випадає, коли знаєш, скількох господарів поміняв «незалежний оглядач» за кілька останніх років. Частково вивчивши англійську і попоїздивши по закордонних навчаннях, наші так звані «піарники» розуміють, що їм слід хоча б трохи дистанціюватися від чинної влади, аби наступного разу їх узяли до Штатів не за вітчизняний, а за закордонний кошт. Не виходить. Не виходить насамперед тому, що з-за кордону вже майже нічого не дають, добре зрозумівши наші вітчизняні пріоритети і реалії. А те, що провладні «дахи» можуть мати різні точки зору на окремі проблеми і навіть сваритися між собою, свідчить лише про численність бажаючих повпливати на громадську думку. Та хоч би якою різкою була критика на ту чи іншу адресу, переважна більшість працівників преси не забуває засвідчити свою вірність головному курсові або «правильність» своєї нібито опозиції. Просто колишнє «Куди дивиться партком?» замінилося на «куди дивиться» той чи інший носій реальної влади. Є, щоправда, і цілковита опозиція. Але й вона не без даху.
«НЕПРИМИРЕННІ»
Колеги, близькі до джерел розповсюдження відомої аудіоплівки, справляють на перший погляд враження абсолютної безстрашності і принциповості у своїй боротьбі. Перший сигнал тривоги з’являється разом із лексикою, яку дехто з «борців із режимом» запозичив із відомої касети і тепер творчо застосовує, постійно збагачуючи вітчизняне друковане слово добірною російською лайкою. Як радистка з відомого фільму, яка перейшла в критичний момент на рідну мову, згадані колеги теж стали самими собою, лаючись слідом за об’єктом своєї нищівної критики. Що вдієш, коли їхні серця просто рве ненависть до ненависного. Рве до останнього на душі матюка. Але ж ненависті без любові не буває. Такою ж лютою любов’ю оповили ці журналісти героя аудіоскандалу, приписавши головному соціалісту стільки чеснот, що відомий борець за свободу та рівність, якому днями виповнилось 2000 років, явно програє в чесній конкуренції. Насправді ж, нинішній герой «непримиренних» такий самий грішний, інакше не пересварився б за рік з усіма своїми колишніми побратимами. Та й програмні засади головного на сьогодні борця з «режимом» не менш розпливчасті і непереконливі, ніж «курс реформ», ним критикований. Власне, і не критикований зовсім, бо наш уряд, за словами «непримиренних», якраз і хороший, тільки йому не дають нехороші дяді. Тобто працювати не дають, ви зрозуміли. А якщо дадуть, то все буде нормально, слина якось сама припинить бризкати з рота і матюки знову повернуться з текстів статей до курилок. Свобода тим часом відпочине трохи.
ЧИ Є ВОНА НАСПРАВДІ
У цій статті про свободу слова автор навмисно намагався не вживати конкретних прізвищ. І не тому, що не може, а тому, що почали ми з того, що аж занадто часто вживаємо поняття «свобода слова», від чого сама свобода десь зникла, матеріалізуючись лише в окремі несподівані моменти. Тому я свідомо не назвав ні вище ні нижче грузинського прізвища, яким нині жонглюють усі і всюди, прізвища, яке почало вже існувати окремо від конкретних його носіїв. А це не зовсім добре. Тому що відривати слова від того, що вони конкретно означають, ніколи не вдавалося без наслідків. Страждали і ті, і другі. Тому чим менше в наших текстах буде повторюватися слово «свобода», тим більше її буде насправді; чим рідше ми називатимемо імена без потреби, тим краще буде і для носіїв цих імен, і для нас усіх, і для неї, востаннє названої, — свободи.
КОМЕНТАРI
Володимир ЧЕМЕРИС, лідер акції «Україна без Кучми»:
— Наша акція була в абсолютній відповідності до статті 39 Конституції України, згідно якої ми маємо право висловлювати свій протест. Це є дуже важливе право, яке є в усіх демократичних країнах. І я думаю, що для нашої країни мати таке право — це досягнення. Можна, до речі, нагадати, що в Конституції США є право народу на повстання. Що стосується наших вимог, то ми вимагали саме законодавчого усунення Президента. Адже є процедура імпічменту, про це говориться в Конституції, але немає закону. І Президент наклав вето на закон про Президента і на закон про тимчасові слідчі комісії і подолати його, при нинішній ситуації в Верховній Раді, практично неможливо. Ми вимагали зняття цього вето і говорили про це і Президенту. Тому, мені здається, коли нас дорікають за відсутність законодавчих процедур, то це, скоріше, докори не нам, а Президентові. Щодо державності. Я думаю, що чим більше буде цей режим при владі, тим швидше ми втратимо державність. І до речі, було дуже цікаво спостерігати, як Президент, відразу після початку скандалу, поїхав радитися до Москви.
Що стосується нашої подальшої програми дій, то я особисто, побачивши реакцію людей на вулиці, побачивши їх підтримку, вважаю, що усунути Президента можна. І, до речі, дуже показовим було, що наше суспільство відреагувало на те, що діється в країні. Адже це показує, що наш народ ще не остаточно аморфний. Проте, звичайно, все буде залежати не від «обличчя влади», а від того, чи зможемо ми поміняти систему. І це головна мета. Треба поміняти систему політичних, економічних і соціальних відносин в Україні. І ми вже багато зробили — розширили межі свободи слова в країні, тепер уже можна говорити про ті речі, про які раніше люди боялися говорити. І тепер, чим більше партії будуть розповсюджувати свої газети, тим більше будуть вигравати від цього наші громадяни, їм буде легше зробити вибір. До речі, інші світові демократії створювалися акціями не слабкішими від нашої, можна згадати і Прагу, Берлін тощо. І зараз уже в суспільстві накопився потенціал протесту, вимог, прагнення до ліпшого життя. І я думаю, що дуже добре, що вся наша акція відбулася в межах законодавства. Вона просто не могла не відбутися, якщо б не вийшли ми, то вийшов би хтось інший. Я думаю, що Україні просто необхідна революція, проте треба зазначити, що революція може відбуватися різними методами. Революція — це не лише барикади та постріли. Вона може відбутися і в результаті демонстрації, а може взагалі не бути навіть демонстрацій. І чим мирніше вона пройде в Україні, тим нам всім буде краще, бо суспільство її потребує.
Олександр ДЕРГАЧОВ, політолог:
— Якщо прогнозувати можливі варіанти розвитку скандалу, то очевидно, що повного консенсусу в самій владі немає. Вона дуже розрослася, там з’явилося багато внутрішніх протиріч і немає згоди серед тих, хто сьогодні міг би мати в своєму розпорядженні якісь ресурси, передусім фінансові. Усі ці люди або групи людей будуть відстоювати свої інтереси. Думаю, що ми маємо справу зі своєрідним варіантом боротьби суто бюрократичних сил з олігархічними, і навряд чи можна говорити про те, що перемога однієї з цих сил або компроміс між ними були б на користь суспільству. Тут немає тієї альтернативи, яка обкреслювала б демократичний вихід із ситуації, що склалася, якесь оздоровлення, принаймні моральне, зміну атмосфери, початок громадянського діалогу.
Кажучи про ефекти «касетного скандалу» в масовій свідомості, необхідно проаналізувати те, що відбувалося в ЗМІ, особливо електронному. Суспільство просто відводили від суті проблеми: акцентували увагу на масі дрібниць, підмінювали предмет обговорення і т. iнш. В будь-якому випадку ми маємо не чистий політичний процес в європейському розумінні, а паразитування на недорозвиненості суспільства. До того ж дуже багато що буде залежати від того, хто і як буде задіяний у розгляді. Якщо будуть діяти тільки наші силовики і наша прокуратура, то ми не отримаємо нормального політичного результату, все зведеться до гри в параграфи і внутрішніх процедур. Суспільству ж зараз потрібен політичний ефект, який би дозволив або повернути довіру до влади, або привести до яких-небудь кардинальних рішень. Крім того, скандал з касетами триває вже досить довго і стає зрозуміло, що він відкриває нам реальний стан українського суспільства і держави. Тобто скандал дозволяє зрозуміти, що відбувається в самій владі і які тенденції можуть привести до якісних змін умов нашого життя. Передусім мені здається, що мова йде про розростання держави в усі сторони і її все більшому домінуванні над різними сферами суспільного життя: над бізнесом, над системою інформації. Таким чином ми стикаємося з тим, що стаємо надзвичайно залежними від якості самої держави, від її вищих керівників і від армії чиновників. Стає очевидно, що дуже слабкими у нас є елементи громадянського суспільства і дуже малими є можливості правовими, цивілізованими методами відстоювати свої інтереси, примушувати державних чиновників і керівників звітувати за свої конкретні дії і за свою політику взагалі. Ми бачимо, що у нас сьогодні обмежений у своїх можливостях парламент. У нас немає незалежної судової влади, немає достатнього для загальнонаціональної дискусії плюралізму думок у ЗМІ. Особливо погано те, що ми маємо суспільство, яке в значній мірі пристосувалося до цього стану. Швидше всього, в розкрученні скандалу діють «ринкові механізми» і адміністративні методи. Це, до речі, також своєрідний пік, який говорить і про якість тієї держави, яку ми побудували на сьогоднішній день.
Сергій ТЕЛЕШУН, президент фонду «Співдружність», професор:
— На сьогоднішній день ситуація полягає в тому, що для багатьох справа Г. Гонгадзе є фактом викиду негативної енергії, що накопичилась по відношенню до владних інститутів. Позитивним наслідком цієї справи є те, що, можливо, влада буде більш публічна, динамічна, розумна, перш за все, за рахунок тендеру ідей, які можуть реалізувати її як інститут, що забезпечує діяльність всього народу. Другим позитивним моментом є демократичність. Багато політиків почали висловлювати свою точку зору, тобто, виявилось, що вони не такі вже й дурні і мають свою позицію.
Щодо інтерв’ю майора Мельниченка, то я говорив і раніше, що ця справа закінчиться не скоро. Для опозиції це було б недоречно. А влада, звичайно, могла б спустити проблему на гальмах, але це — як політичний фурункул: він не прорвав, але рано чи пізно знову може загостритись, і не в найкращий момент. І для опозиційної, і для владної сторони новорічні свята були всього лиш перепочинком у конфлікті. Я впевнений, що людина, яка зробила архів розмов президента (записала чи законспектувала), буде викидати нову й нову інформацію по мірі потреби, привернення уваги, зіткнення інтересів. Зараз уже створена ситуація недовіри між політичними суб’єктами. Це дуже небезпечно для, наприклад, парламентської більшості.
Акція «Україна без Кучми» — це ніби спроба «пробного шару» для опозиційних політиків. На першому етапі вона свою функцію виконала — привернула увагу світової громадськості, розділила політично і психологічно громадян України на тих, що вірять і не вірять. Я знаю багатьох, хто керує цією акцією. Це люди вперті. Їм не можна відступати — вони повинні дійти до логічного завершення. А логічним завершенням може бути все, що завгодно. Організатори акції є політиками до тих пір, поки вона триває. Якщо вони її програють, їм дуже важко буде повернути свій політичний статус-кво. Якщо акція закінчиться нічим, і судовий процес компромісно задовольнить дві сторони, вони також зійдуть зі сцени. Вони сьогодні виконують функцію локомотива для інших політичних сил, і, на мою думку, самі мало вірять в те, що їх вимоги можуть бути виконані. Але їх це задовольняє.
Кожен із учасників цього процесу повинен отримати дивіденди. І прибічники влади, і її опоненти використовують цю ситуацію з метою свого посилення, активізації своєї діяльності.
Сергій МАКЄЄВ, доктор соціологічних наук, Інститут соціології НАНУ:
— Я не думаю, що у зв’язку з інтерв’ю М. Мельниченка радіо «Свобода» конфлікт радикально змінюється. Він, скоріше, набуває рис завершеності в певних своїх відтінках. Нині склалася така структура відносин між деякими гілками виконавчої влади і громадянами, яка фактично спровокувала цей конфлікт. По-перше, самі гілки влади ставали дедалі менш чутливими до потреб людей. У випадку з Г. Гонгадзе ці органи продемонстрували, що здатні відверто ігнорувати ці потреби. Адже він повідомляв про стеження, тобто фактично просив про допомогу і не отримав її. Те ж саме відбувалося із суспільними вимогами прискорити проведення експертиз тіла, виявленого в Таращі.
По-друге, я не знаю, чи причетне МВС до викрадення журналіста, але абсолютно очевидно, що одним тільки своїм недіянням воно здатне ставати джерелом загроз нашим правам і свободам. По-третє, я думаю, що таким чином органи влади стають упевненими в тому, що вони перебувають у відносній безпеці, а значить, у ситуації безкарності або навіть безвідповідальності. По-четверте, впливати на такі прояви реакції деяких органів влади на потреби людей стає можливим тільки якимись екстраординарними або взагалі неправовими методами. І майор Мельниченко, власне, це і зробив. Найгірше в цій ситуації — саме такі методи. Після його інтерв’ю ми вже перебуваємо не в ситуації політичного скандалу. Це вже конфлікт декількох відгалужень влади і громадян, який розгортається на тлі абсолютно тотального соціального цинізму. Я впевнений, що позитивне розв’язання цього конфлікту є, і хочу сподіватися, як громадянин своєї країни, що воно має очистити атмосферу в суспільстві, освіжити її і зробити нормальною. Воно має спричинити зрушення в масовому настрої. А масовий настрій такий, що ми у своїй більшості перебуваємо в стані неоголошеної війни або війни, не доведеної до загального відома, — і одне з одним, і з деякими центрами влади. Розміри тіньової економіки свідчать про масштаб цієї війни, що ведеться нами. Було б усе набагато простішим, якби це стосувалося тільки органів влади, а фактично це війна із власним сьогоднішнім днем та майбутнім. Ми погано платимо або зовсім не платимо податки, руйнуючи таким чином системи освіти, науки, культури, охорони здоров’я. І я побоююся, що в результаті цієї війни виросте покоління «професійних воїнів» проти підвалин соціальної солідарності, воїнів, які вирішили, що іншого не дано. Тому вирішення цього скандалу може дати поштовх до оздоровлення та очищення. Політики, які втягнуті в конфлікт, повинні усвідомлювати, наскільки великі ці ставки. Адже йдеться про соціальне оздоровлення нації.
Щодо акції «Україна без Кучми», то про якусь чистоту методів у цій ситуації вести мову не випадає. Інша справа, що, відверто кажучи, в нас як у громадян дуже небагато способів тиску на владу або способів донесення до влади наших потреб і сподівань. Це або письмові звернення, або демонстрації та знаки підтримки чи протесту і, нарешті, найбільш крайні форми — це захоплення, самовільні або насильні дії, тиск із допомогою загрози для власного життя (голодування, самоспалення тощо). Я не прихильник радикальних методів. У нормальному суспільстві для того, щоб тебе почули, не треба ризикувати власним життям. Ці методи — пряме продовження абсолютно абсурдної ситуації, в якій ми тепер перебуваємо. Наталія ТРОФІМОВА, Михайло ЗУБАР, «День»
