Сьогодні своїми таємницями взаємного тяжiння батьків і синів ділиться творець київського Музею однієї вулиці, киянин у шостому поколінні Дмитро ШЛЕНСЬКИЙ.
— Мій батько працював у Iнституті механіки, займався модними в повоєнні роки науковими розробками з опору пластмаси, але головним його захопленням було захоплення Містом. Він репрезентував п’яте покоління киян, його батьки були вихідцями зі шляхетських родів і багато кого з його близьких родичів було репресовано 1937 року. У родині про них боялися говорити, не збереглося навіть фотографій, батько, а потім і я, по крихтах збирали інформацію про свій рід, а бабуся стала дещо розповідати про родичів лише декілька років тому, раніше вона боялася, що це може нам зашкодити. Може, тому мені так цікава «Біла гвардія» Булгакова, тим більше, що наша родина була знайома з сім’єю Булгакових.
Мені було років тринадцять, коли ми з батьком уперше пішли Києвом на екскурсію. Наприкінці сімдесятих років ще практично ніякої києвознавчої літератури не було. Відносно серйозна література була пов’язана з археологією, з виявленими під час прокладання метро старовинними київськими зрубами. Якось одного суботнього вечора хтось із співробiтників приніс батькові напівдозволений тоді путівник по Києву Федора Ернста видання 1930 року, де часто згадувалися Грушевський, Антонович, Драгоманов… Батько у неділю зібрав моїх друзів і ми разом пішли, користуючись цим путівником по Подолу. З цього моменту бажання довідатися якомога більше про Київ не полишало мене ніколи. Незабаром немов відкрилися шлюзи, і пішов потік газетних статей з якимись старими фотографіями, стали виникати клуби, що об’єднують тих, хто намагався дiзнатись про справжню історію міста, в Будинку архітектора читалися лекції, організовувалися суботники з метою розчистки історичних місць. У всьому цьому кипучому житті батько брав активну участь, а до нього часто приєднувався i я. Вдома ми колекціонували всі нові публікації про наше Місто, зіставляли й намагалися самостійно робити якісь висновки. Нас це більш ніж цікавило і, можливо, саме це й визначило моє подальше життя.
Сьогодні вже немає старого Подолу. Я згадую старі будинки, наприклад, на тій же Олегівській, з розкішними деревами. Ці затишні дворики, де збиралися всі мешканці, а у свята виносилися столи й дні народження відзначали гуртом всі пожильці будинку. Одеса може похвалитися тим, що там ще щось залишилося від її старого міста, а в Києві на Подолі — старого міста вже не залишилося: двориків немає, дерева зрубано, а разом з цим і зникла атмосфера якоїсь загальної людської доброти, такої характерної для того часу.
Після армії (1988 рік) я відразу включився у вивчення та пошук нових матеріалів з історії Києва, бо хотілося заповнити білі плями. З друзями стали організовувати виставки — «Панове гімназисти», «Київ Михайла Булгакова», «М. Булгаков і «Белая гвардия». Наші батьки допомагали нам виставляти матеріали: монтували стенди, щось зварювали, навіть просто допомагали щось перенести. Вони начебто й вітали наше захоплення, але я гадаю, що й дуже хвилювалися, вважаючи, що це не те заняття, яке може дати стійке становище в майбутньому. Тоді вважалося, що для успіху в житті треба фундаментально займатися наукою. Хвиля демократизації, яка накотилася, ще не змила уявлення про цінності життя попередніх років. Були в наших батьків і побоювання, що все це може в будь-який момент завалитися і їхні діти залишаться ні з чим. Вони не розуміли, що вивчення історії міста може стати стимулом усього життя, стимулом руху. Батько змісту нашої роботи не торкався, не втручався до моїх справ, і я дуже вдячний батькам, що вони не давили мене й не забороняли займатися тим, до чого мене так тягнуло. Ми досить часто з батьком їздили разом у відрядження до Москви, кожен у своїх справах. Я — за матеріалами про родину Булгакових, батько — з питань своїх наукових розробок. Мені здається, що батько саме в останню нашу спільну поїздку (за два місяці до того, як він пішов iз життя) все ж таки зрозумів значення того, чим я займаюся.
Сьогодні мій дванадцятирічний син говорить мені, що він мій «продовжувач». Він виріс у стінах нашого музею, багато які експонати, книги, документи знайомі йому з самого раннього віку. Йому передалося те ж захоплення Містом, яким колись «заразив» мене мій батько і яке стало сенсом всього мого життя. Це наше спільне захоплення допомогло зберегти тепло наших стосунків із сином і взаємний інтерес один до одного навіть після того, як ми розлучилися з дружиною і вже шість років живемо з сином у різних помешканнях. Син мріє зробити унікальне відкриття в археології, розкопати щось дуже цінне для людства. Він багато читає спеціальної літератури, але щоб просувати щось далі, треба й уміти багато — володіти декількома іноземними мовами, розбиратися в комерційних інтересах, уміти переконувати, розуміти людей, не дозволяти себе засмоктувати щоденній рутинній роботі, бути в курсі новинок у веденні музейної справи. Адже через десять років для розвитку Музею однієї вулиці треба буде робити щось, що відрізняється від того, що робимо ми сьогодні.
На початку перебудови музеї хотіли прирівняти до науково-дослідних інститутів. Це була чудова ідея, адже музей — це не застигла форма. Може, саме тому, що цю ідею так і не було реалізовано, в наших музеях сьогодні працюють літні люди й там немає молоді. Ніколи розумом не можна передбачити того, що тебе чекає попереду, і тому неможливо підготувати сина до життя якимись застереженнями чи вказівками. Дмитрик бачить, як я сьогодні всіляко долаю перешкоди, йдучи до своєї мети, не зупиняюся. Думається, що й він також прагнутиме вирішувати проблеми, що виникатимуть на його шляху, а не стоятиме осторонь. Щоб щось зробити, потрібні роки, потрібне терпіння, вміння виділяти головне і здатність відмовлятися від другорядного.
Майже в усіх однокласників сина є мобільні телефони, і в мене є матеріальна можливість купити Дмитрові такий телефон. Але навіщо? Я хочу, щоб син розумів, що будь-яку річ можна хотіти, але треба ще й знати, навіщо вона тобі потрібна й чи потрібна вона тобі настільки, що ти витрачатимеш кошти, час на те, щоб цього домогтися. Я для нього старший товариш, з яким можна поділитися таємним, з ким можна не погоджуватися й, навіть, посперечатися. Він приємний добрий хлопчик, однак мене бентежить його доброта, я побоююся, що це може підвести його в житті. Я сам ріс у родині, де не було ніколи серйозних незгод, проблемні кути згладжувалися добротою і ласкою, я виростав у любові та розумінні близьких, які завжди прагнули допомогти один одному. Я дуже добре розумію, що людина, котра вихована в доброзичливій атмосфері, можливо навіть у трохи старомодно-наївних стосунках, виявляється сьогодні дуже вразливою. Однак я сам, як і раніше, романтично дивлюся на життя і, безперечно, це романтичне сприймання світу передаю і моєму синові. Світ зараз досить жорсткий і часом досить жорстокий, але його можна спробувати зробити кращим, добрішим. Людей самостійних, незалежних і таких, що мають свою думку, не люблять. Наше суспільство не зможе за короткий час змінитися в цьому, і моєму синові буде важко, але я спробую допомогти йому обійти ці гострі кути.