Це були дні, коли я чекала пожежі (і думала, що це нормально).
Такої, щоб заграва у півнеба і її героїчно гасили. Щоб її гасили пожежники
(не плутати з рос. «пожарниками», так у минулому столітті називали селян-погорільців),
а я спостерігала б і потім написала б про їхню самовідданість і відвагу:
«У житті завжди є місце для подвигу». Тільки, на відміну від барона Мюнхгаузена,
у якого подвиг був запланований щодня на певний час, наші пожежники своє
життя подвигом, здається, не вважають. Хоча за великим рахунком воно і
є таким, зважаючи не тільки на ті хвилини, а то й години, коли їм доводиться
боротися з вогнем в екстремальній ситуації, а й на їхній повсякденний побут,
техніку, на якій вони працюють, і одяг, в якому вони йдуть у полум’я...
ДЕНЬ ПЕРШИЙ
Першою професійною пожежною частиною в Києві, де працювали
спеціально навчені пожежники стала Старокиївська. У 1854—1857 роках на
майдані перед Софійським собором збудували великий будинок Присутственних
місць, що зберігся й донині. Частину комплексу на перетині вулиць Володимирської
і Великої Житомирської зайняла Старокиївська пожежна частина — перша пожежна
частина, що розташувалася в спеціально збудованому державному кам’яному
приміщенні. Третій поверх будівлі надбудовано 1914 року. Тут сьогодні розташувалося
Управління пожежної охорони міста Києва, і тут я вирішила почати роботу
над своєю статтею.
За зачиненими дверима (секретний об’єкт) є кімната, куди
надходять усі дзвінки по «01». У ній лише п’ять жінок-диспетчерів, які
чергують раз на три доби, так само, як і пожежники в частинах. На кожному
столі — пульт зв’язку, звідки йде комп’ютерне управління до всіх пожежних
частин. Варто диспетчерові тільки набрати на комп’ютері адресу й натиснути
кнопку передачі, як програма сама визначає і на екрані висвічує найближчу
до місця події пожежну частину, ранг пожежі (1,1 біс — це, як правило,
квартири, 2,3,4 — більші об’єкти), вмикає телетайп і вмить передає в частину
наказ про виїзд, що містить усю необхідну інформацію. Упродовж 36 секунд
машини разом з екіпірованими пожежниками виїжджають із гаража.
Перш ніж прийти на пульт «01», треба довгі роки попрацювати
телефоністкою в частині. Диспетчер не тільки оголошує тривогу, а ще й «веде
пожежу», тобто вносить усю інформацію, що надходить по рації з місця гасіння
пожежі в комп’ютер, направляє за необхідності додаткову техніку і бригади.
Диспетчерові необхідно мати оперативне мислення. Пожежне забезпечення футболу,
феєрверка, провезення авіабомби вулицями міста — теж у компетенції диспетчера.
— Лінії у нас працюють дуже погано, — каже начальник зміни
майор Тимофєєва, випускниця Одеського інституту зв’язку, котра пропрацювала
в цій системі вже 19 років. — До нас потрапляє хто завгодно, набираючи
будь-який номер, що починається на нуль. А нам необхідно залишатися спокійними,
зібраними, адже ті, в кого пожежа, часто просто кричать: «Горить, пожежа!»
і не дають ні адреси, ні пояснень.
За добу надходить від трьох до п’яти тисяч дзвінків, із
них лише 28—45 виявляються реальними сигналами пожежі. Дуже часто просто
не відбувається з’єднання — в трубці тиша. Міністерство зв’язку чомусь
перестало перевіряти надійність цих ліній, як перестало й здійснювати перевірку
міських автоматів на спрацювання лінії «01».
Під час шкільних канікул пульт розжарюється: «Тьотю, у
мене шнурки горять!», «Тьотю, на плиті млинчики підгоріли», — веселяться
діти. А їм треба бути особливо уважними, звертати увагу на інтонації, на
нюанс розмови, інколи дитина повідомляє про реальну пожежу. Добре було
б, якби розважалися тільки діти...
— Покази по телевізору аеробіки, оголеної натури, еротичних
фільмів нас добряче розвантажили. Раніше за ніч ми регулярно отримували
по 3—5 дзвінків від певних типів, які питали, наприклад: «Ну що, якого
кольору у тебе сьогодні трусики?»
Є інші люди: телефонують серед ночі, просять: «Поговоріть
зі мною, мені дуже погано». Кохання без взаємності, втрата близької людини.
Я не можу довго займати лінію, хоча дівчата й підстрахують, намагаюся сказати
кілька підбадьорливих слів. Запам’яталася жінка. Вона прийшла після похорону
єдиного сина в порожню квартиру, самотня, і просить: «Я хочу почути живий
голос, скажіть мені бодай щось». Я з нею, звичайно, поговорила. Телефонують
ті, хто не може додзвонитися по «03», «02» — у нас пряма лінія. Просять
відкрити броньовані двері, що зачинилися.
Повідомляємо для наших читачів. У місті є «Служба відчинення
дверей»: 243-63-81. Є й «Телефон довіри», якщо вам погано, телефонуйте
221-08-08.
Хоча дивні ми все-таки люди: коли під сиреною мчить пожежна
машина, ніхто не притискається до узбіччя і не пропускає її, як це роблять
у цивілізованих країнах, — у нас її нахабно ігнорують. Але при цьому тим
самим жителям цивілізованих країн ніколи не спаде на думку зателефонувати
за номером виклику пожежників, коли їм погано, та й диспетчер там ніколи
не вестиме спасенні розмови. Намагаючись залишатися людьми, а не роботами,
ми, можливо, щось втрачаємо в професіоналізмі... Я ще думала про це, коли
йшла із ЦАСЗ (Центр автоматизованої системи зв’язку) в кабінет начальника
управління, а старший інженер Центру громадських зв’язків Олександр Музиченко
веселив мене однією з безлічі таких історій:
— Одного разу о 4-й ранку телефонує людина і каже, що в
сусіда пожежа. Описує її детально. Миттєво направляємо три машини: дві
цистерни і одну драбину. Він їх зустрічає, пожежі ніякої немає. Пояснює:
«Кішечка залізла на дерево. Зніміть кішечку...» Відтак каже нам: «Діями
пожежної охорони я задоволений...»
Випускник Вищої інженерно-пожежної школи в Москві, який
багато років пропрацював у пожежній охороні Києва, Анатолій Михайлович
Косар на новій посаді близько півроку. І йому хочеться щось зробити, та
чи багато можна зробити без грошей? Зарплата в пожежників низька, 120—150
гривень, та й тих не виплачують уже кілька місяців. Про існування 33 відсотків
фонду заохочення від грошового утримання забули взагалі. Пожежникам мають
видаватися пайки, їх не видають уже три роки і швидше за все не видадуть.
Відмінили безплатний проїзд пожежників у міському транспорті — і виходить,
що на цьому вони втрачають ще по 20—30 гривень, адже працюють здебільшого
хлопці з Київської області: кияни не проходять медкомісію ні за здоров’ям,
ні за психологічними тестами.
— Нещодавно підійшов до мене чоловік, — розповідає Косар,
— каже: «Я звільнятимуся. Мені соромно у матері весь час гроші на проїзд
брати — моєї зарплати не вистачає. Краще попрацюю на землі — допоможу їй.
Це про людей. А техніка наша за нормами повинна експлуатуватися не більш
як п’ять років, але як придбати нову? Гроші не видають навіть на бензин,
на одяг особового складу. Ходимо з простягнутою рукою, шукаємо спонсорів.
Мій попередник на цій посаді генерал Хорошок казав: «Моя права рука вже
стала довшою за ліву».
75 відсотків пожежного гарнізону, сказати — не повірите,
працюють у риболовецьких костюмах «Шторм». Такий костюм може захистити
лише від води, але жодним чином не від вогню — він не витримує більш як
70 градусів, а на пожежі може бути й 800. Одяг горить, горять чоботи, важка,
незручна каска тисне на голову, обмежує огляд, слух — і це в екстремальних
умовах роботи!
Костюми українських пожежників бувають лише двох стандартних
розмірів — як хочеш, так і вибирай. На Заході таких розмірів п’ять-шість.
У Німеччині застосовують термостійку тканину «Номекс» — за спонсорські
гроші ця нитка зараз закуповується в Німеччині, тканина виробляється в
Черкасах, там же шиють костюми для наших пожежників. Але це поки що — крапля
в морі.
— Ми винні три млн. гривень за комунальні послуги. Здається,
до пана Пустовойтенка наші проблеми просто не доходять — він про них не
знає. Ми живемо, існуємо, гасимо пожежі, і ніхто не замислюється як. У
місті є лише одна машина, яка може підняти людей на висоту 50 метрів, але
доки вона доїде через усе місто... А потреба в ній виникає не рідше, одного
разу на три дні. У місті лише три колінчастих підйомники, на яких можна
дістатися куди завгодно. В ідеалі це все має бути в кожній частині, а щоб
забезпечити місто, я повинен мати 60 таких частин, сьогодні їх тільки 30.
За нормами радіус, який обслуговує одна пожежна частина, повинен бути не
більш як три кілометри, а на Харківському масиві цей радіус становить у
середньому 10 кілометрів, а то й більше. Це означає, що, доки пожежники
доїдуть, згорить більше, ніж ми витратили б на будівництво нової станції,
адже основний збиток від пожежі формується в перші 20 хвилин із моменту
спалахування. Спасибі Омельченку, він це зрозумів, виділив ділянку і збирається
почати там будівництво нової станції.
Автомобілі «швидкого реагування» пожежники змушені були
почати створювати самі. Найняли двох тямущих інженерів із КБ судноремонтного
заводу, закупили готове шасі, а решту обладнання виготовляють самотужки.
Зараз перший експериментальний варіант проходить випробування. Ще один
головний біль — радіостанції «Віола», якими оснащені пожежні машини. Їх
необхідно повністю замінити: з роками вони втрачають свою потужність і
передати-почути інформацію неможливо, а пропущені слова можуть виявитися
ключовими.
— Але ж ви повинні бути багатими: люди бояться викликати
пожежників: кажуть, якщо помилився — оштрафують? — ставлю провокаційне
запитання.
— Дурниці. Ми можемо накласти штраф на підприємство, якщо
пожежа там сталася через недотримання правил пожежної безпеки, можемо навіть
порушити кримінальну справу за 220-ю статтею, але ніколи не штрафуємо тих,
хто викликає пожежників чи власників згорілих квартир. Їх і так уже покарано.
Гроші від штрафів, до речі, йдуть до бюджету держави, а не до нашого.
Ще одна приголомшуюча цифра: держава виділила їм аж 13%
коштів на наступний рік від необхідного бюджету. Хочете — функціонуйте,
а не хочете — не функціонуйте. Чи можна уявити собі, що станеться, якщо
служба «01» припинить свою роботу? До того ж пожежникам ще й погрожують.
Коли автозаправки, що не відповідають вимогам пожежної безпеки, закривають,
Косарю починають телефонувати й тиснути: «Подумайте, ви ще молодий, життя
попереду». Або: «Зачекай, ми з тобою розберемося». Він каже, що не боїться,
але я не розумію, як можна не боятися в суспільстві, де людське життя легко
обривається за 500 доларів готівкою й охороняється законом лише на папері.
Мабуть, риторичним буде нагадування про те, що страшний
вогонь Чорнобиля першими прийняли на себе пожежники. Що пожежники-добровольці
відвели з-під зруйнованого реактора радіоактивну воду, інакше ми всі загинули
б від небаченої сили водневого вибуху. Але вони продовжують вмирати і діставати
травми і в наші, нібито «не героїчні» дні. Через нашу неосвіченість.
Наприклад, випадок на вулиці Лютеранській: мешканці останнього
поверху обладнали собі комірчину на горищі, і в ній виникла пожежа. Пожежник
піднявся на гребінь даху, аби зробити отвір і випустити дим. І в цей час
під ним прогоріли дерев’яні грати, і він упав вниз у полум’я. Згорів миттєво.
Ще одна людина загинула під час пожежі у квартирі в Дніпровському районі.
Кілька місяців тому була пожежа на Оболоні. Пожежник Сизик
у квартирі, з якої неможливо було вийти, поклав на підлогу жінку і закрив
її собою. Так вони лежали, доки нагодилися інші пожежники, — у нього шкіра
залишилася необгорілою тільки під балоном з повітрям на спині.
Нещодавно в госпіталь із черепно-мозковою травмою і переломами
ребер потрапив Віктор Ісаєнко, котрий гасив чиюсь дачу. Стався вибух газового
балона, і частина зруйнованого фронтону будинку впала на нього. У Віктора
— дружина в декреті, рік і вісім місяців дитині, і зарплата 150 гривень,
яку він не отримував уже два місяці. «Чому ви не підете з цієї роботи?»
— спитав у нього кореспондент. З-під бинтів долинула тиха відповідь: «Як
же я піду, в гарнізоні і так уже людей не вистачає...»
ДЕНЬ ДРУГИЙ
У Самостійній державній пожежній частині №4 я чекаю пожежі,
щоб виїхати з хлопцями і побачити гасіння з самого початку до кінця. Моє
бажання не викликає у них особливого ентузіазму: «Коли кореспонденти чергують,
пожежі зазвичай не трапляються», — з радістю повідомляє мені начальник
частини майор Сергій Станіславович Бочковський. «Поживемо — побачимо»,
— думаю я, оглядаючи приміщення.
Усе тут зроблене руками пожежників і так у всіх частинах:
побілка, фарбування, клеєння шпалер, укладення кахлів — це називається
у них госпроботи. На Заході, звичайно, немає ніяких госпробіт: там кімнати
відпочинку, кімнати психологічного розвантаження, безалкогольний бар, кафе.
Тут готують самі, перуть самі. А з якості ремонту видно, що у кожного з
них вже є друга спеціальність. Машини обслуговують теж самі: «Ми ж не якісь
там буржуї». При цьому щодня у них по 4 години занять: з фізпідготовки,
стройової, професійної підготовки. Журнали, оцінки. У спеціальному приміщенні
проводиться аналіз кожної пожежі, обговорюються дії бойової обслуги.
Після кількох годин очікування надходить повідомлення про
пожежу. Я біжу з іншого поверху сходами, і мені здається, що роблю це дуже
швидко, але щойно зайняті господарськими роботами пожежники вже одягнули
спецодяг і сидять у машині, яка вже виїхала з гаража. Я застрибую в неї,
і через кілька хвилин ми на місці. На подвір’ї дитячого садка тліють кілька
гілок. Це зовсім не та пожежа, на яку я сподівалася. Це взагалі не пожежа.
Хлопці сміються.
Ми збираємося в альтанці (не всі, звісно, а ті, хто вільні)
поговорити про їхнє життя. Розмова спершу не клеїться, але поступово мені
вдається їх «розговорити».
Усі вони: Сергій Пашкевич — начальник караулу, Анатолій
Салієнко, Віталій Лифар, Анатолій Бобруйко, Олег Хоменко навдивовиж спокійні
і розслаблені. Але я вже бачила, що за цим котячим розслабленням така сама
котяча внутрішня готовність вмить зібратися, сконцентруватися, оцінити
ситуацію і почати діяти.
— Що запам’яталося, запитуєте? Одного разу на дев’ятому
поверсі дуже горіла квартира. Ми зайшли в протигазах — біля вікна лежала
дитина, під журнальним столиком — жінка. Ми їх винесли: живі залишилися.
А наступного дня газети написали, що їх винесли сусіди. І в програмі «Ситуація»
так передали.
— Людей шкода. Господарів. Коли вже погасиш, вони всі стоять,
немов паралізовані, не знають, за що хапатися. Адже багато хто сьогодні
нічого купити не можуть. Це дуже страшно — уявити себе в такій ситуації.
Не дай Боже, звичайно...
— Хочу сказати людям: не треба допомоги на кшталт встановлення
пожежної драбини. Ми самі все швидше зробимо, це тільки заважає...
— А коли людину по пожежній драбині виводиш, вона за тебе
так чіпляється, що й тримати не треба. Знаєте, є така риба-в’юн. Дитина
її може втримати в руці, а дорослий — ні. Вже хватка не та. Так от, у людини
в такий момент знов ця хватка з’являється...
— Які слова кажуть? Ой, давайте не будемо. Слова бувають
різні. Особливо, коли обурюються ті, хто на поверх нижче живе. Ми ж їх
заливаємо...
— Найнеприємніше на пожежі — це коли сильний мороз і обмерзлий
одяг. Щойно погасили — все миттю крижаніє, руку підняти неможливо. І в
цьому одязі ми їдемо назад. І хворіємо, звичайно, ми ж люди...
— І коли пацюки — також дуже гидко. У підвалі гасиш, а
вони по тобі бігають, теж рятуються, ох, і відчуття! А одного разу на Горького
сміттєзбірник горів, то їх десь півтисячі вискочило: йдеш туди, а вони
на тебе зграєю летять...
— І кричать: «Рятуйте!!!» (усі сміються)...
— Якщо кішка сама в порожній квартирі? Та й папуг виносили,
цуценят, кошенят — шкода ж. Звичайно, рятуватимемо їх, але ризикувати собою
так, як заради людини, — не варто...
— Іще їдучи в машині, вже плануєш, як краще поставити техніку,
подати воду. Але найнеприємніше, коли тобі передають по радіостанції, що
в квартирі діти. Дітей звичайно ще й жко знаходити, вони завжди ховаються:
під ліжко, за холодильник, за шафу. Один хлопчик на маму образився і підпалив
її шубу, і сам в цій шафі у кут забився. Ледве врятували...
— Чому ми за 130 гривень ризикуємо життям? А коли за 300?
Та життя, мабуть, все одно дорожче. Просто кожний любить свою роботу. Звикаєш
до колективу. Для нас дружба, взаємодопомога — не простий звук. А страх.
У кожного є свій страх. Коли йдеш туди, про це не думаєш...
— Усе буває. Одного разу автобус загасили і побачили: всередині
газовий балончик, як кулька, роздувся. А міг і вибухнути. І люди б загинули
наші. Ці балончики і в квартирах є, і в підвалах. Вони дуже небезпечні.
Діти ними граються. Візьме дезодорант, зробить дірочку, подсипе чогось,
плюне, розбовтає, піднесе сірника... І стане інвалідом...
— Наші люди тримають удома всю, що завгодно. У нас народ
такий, господарський. Ви собі не уявляєте, що у людей на балконах зберігається.
А якщо гараж є, то й він забитий мотлохом. Каністри з бензином, з різними
всілякими сумішами — лаки, фарби, розчинники — все це прекрасно горить
і вибухає...
— Напишіть — і все одно триматимуть...
— Взагалі, різні люди бувають ненормальні. Якось викликають:
«Дим з вікна, пожежа!» Приїжджаємо — лежить посеред кімнати на залізному
листі кабанчик — вони його смалять. До банкету готуються...
— Алкоголь? Борони Боже. Навіщо мені на роботі ризикувати
своїм життям? Хіба тільки в свята, дні народження. А щоб після зміни пішов,
узяв пляшку «стрес зняти», — таких у нас немає. Я вранці штангу потягаю,
якщо треба стрес зняти...
— А коли бомж у підвалі багаття розведе і загориться —
також на нього великої злості немає. Хтось же за ці приміщення відповідає.
Повинна ж бути якась система, щоб не допускати його туди. А в нас двірники
їх туди пускають, щоб вони за них вулиці замітали, сніг чистили...
— За яким принципом людей собі у караул підбираю? Ну придивляюся.
Буває, щось подобається, а щось ні. Тоді зважую, чи вдасться людину змінити,
виховати в караулі. Чи можна буде на неї покластися... В принципі, можу
відразу це визначити... Поки не помилявся...
Психологічна сумісність у караулі — не пустий звук. Коли
горить підвал (це найстрашніше: в підвалі немає відведення тепла і диму,
людина практично потрапляє в термос, і загасити пожежу там набагато складніше),
вони йдуть зв’язані одним тросом. Як альпіністи. Якщо комусь стане погано,
інші винесуть його і знову підуть у бій. У Москві Лужков за рахунок бюджету
міста збільшив оклад кожного пожежника столиці на 50%. У Москві, до речі,
є й пожежні вертольоти. А в нашій столиці європейської держави — на все
місто — жодного. І тому переді мною вибір: або чекати пожежі як і раніше
в цій одній частині (де ймовірність його дуже мала), або їхати в управління,
звідки машиною — не вертольотом — виїжджають для керування гасінням пожежі
в будь-який кінець міста, в будь-яку частину досвідчені працівники штабу
(але тоді я не побачу гасіння пожежі з самого початку, бо їхати доводиться
довше 7 хвилин). Приймаю рішення їхати в штаб. На жаль, чергової зміни
штабу на місці не виявилося. Вони виїхали на перевірки пожежних частин.
На щастя, незважаючи на пізній час, на місці начальник управління. Правда,
він також збирається перевіряти пожежні частини. У нього в машині рація
і, звичайно, він відразу ж отримає звістку про пожежу. Я напрошуюся в попутники.
І недаремно. Незважаючи на те, що в обох частинах, куди ми поїхали, пожежники
вже відпочивали (вони мають право на чотири години сну під час зміни),
після оголошення тривоги в одній з частин машини з повністю екіпірованим
складом виїхали через 30 секунд, у іншій — через 7. Я дивлюся на годинник
і не вірю своїм очам — але це правда.
Близько першої ночі по рації повідомляють про пожежу на
Нивках. Горить гараж. Анатолій Михайлович різко розвертає машину, яку він
веде впевнено і швидко, й мчить до місця пожежі.
Ми прибули б швидше, але кому в цій країні вдавалося вночі
(та й вдень також) вмить розшукати таблички з назвою вулиць і номерами
будинків? Чомусь у нас вони ховаються, як ніде в світі. Ось вже видно полум’я.
Я підбігаю близько, забувши, що в гаражі може бути машина, і вона може
вибухнути (проте її там не виявилося). Незабаром пожежу практично погашено,
йде поливання зі ствола «Б» (менш потужний — витрата води 3,5 літра на
секунду, є ще ствол «А» — 7 літрів на секунду), щоб не залишилося навіть
тліючого вугілля. Я намагаюся поговорити із сусідами, які з’юрбилися навколо,
але один із них, побачивши мій диктофон, здавленим голосом сичить жінці,
яка надто розговорилася: «Ларисо, все записується!». Ту як вітром здуває.
Приїхала міліція. Зараз представник міліції разом із представником
пожежників та господарями з’ясовуватимуть, що згоріло і підраховуватимуть
збитки, потім всі троє підпишуться під складеним документом. Міліція зобов’язана
також з’ясувати, що це було: підпал чи недбалість. Якщо підпал: заводиться
кримінальна справа.
Я йду слідом за Олександром Панченком, оперуповноваженим
карного розшуку, до будинку господарів, де ті сплять глибоким сном. На
ганку гавкає собака — здається, єдина твереза істота в цьому домі. Від
алкогольних випаровувань вмить перехоплює дихання. В будинку немає світла,
і в непроглядній пітьмі я не бачу, як їх будять. З’являються дві жінки
з хриплими голосами і один чоловік.
— Ми лягли відпочивати, — ледве ворушачи язиком пояснює
жінка, — люди ж повинні вночі спати. А машину в оренду здали.
— Ні, гараж здали, — перебиває інша.
— Ні, машину...
— Відключено! — раптом вищить дурним голосом чоловік, роблячи
наголос чомусь на останньому складі.
— Одягайтеся, — говорить Панченко, — будете свідчити.
— Хлопці! Ви зрозумійте! Цього не повинно!.. Це відключено..,
— продовжує кричати чоловік.
— Яка могла бути причина пожежі? — безнадійно про всяк
випадок запитує Панченко.
— Причина? — з готовністю відповідає жінка, — так пам’ятаєте
дві доби тому блискавка була. Ось і загорілося...
— Так загорілося ж сьогодні.
— Так, сьогодні, о другій ночі... А вже є друга? — повертається
вона до мене?
— Ні, зараз лише початок другої...
— А, ну тоді не знаю...
— Ну, гаразд, виходьте, — махає рукою Панченко вже із ганку.
— Де ваш чоловік?
— Чоловік, чоловік, іди сюди! Іди сюди, козел... — чую
я за спиною.
ДЕНЬ ТРЕТІЙ
Субота. Прокинувшись вранці й прокрутивши в голові вчорашній
вечір, я дійшов висновку, що пожежа в гаражі — це зовсім не те. Але я вже
домовилася зустрітися з друзями. У розпал трапези за веселим столом мене
раптом наздоганяє впевненість у тому, що саме зараз відбувається найважливіша
пожежа в моєму житті. Я вискакую на вулицю, зупиняю машину і їду в штаб.
Виявляється, ніде не горить. І горіти не буде, — повідомляють
мені, — саме тому, що «кореспондент приїхав». Чергова зміна штабу їде в
Бортничі. Я з ними. Якщо трапиться пожежа, їм передадуть по рації. Але
тільки дорогою я дізнаюся, куди їду. Вночі вбили людину, спалили машину.
Коли щось горіло, пожежники зобов’язані приїхати і розібратися, це також
їхня робота.
Слідча група вже на місці: приблизно десять машин, майже
сорок чоловік. Від машини залишився лише обгорілий скелет, упізнати в ньому
«Опель» 1997 року неможливо. Хтось із місцевих жителів вже встиг зняти
колісні диски, всі чотири і один із запасного колеса: їх акуратно склали
осторонь, але вивезти не встигли. Виявляється, їх можна «штовхнути» по
50 гривень за штуку. Наявність у кількох кроках трупа, який лежить ногами
в калюжі, «підприємців», мабуть, не збентежила.
Пожежний експерт із науково-дослідної лабораторії читає
по тому, що залишилося від машини, як по розкритій книзі: де облили, як
підпалили, звідки дув вітер, яке скло було відкрите, яке закрите тощо.
Він говорить практично без пауз. Якими досвідом і знаннями треба володіти,
щоб побачити всю цю інформацію там, де необізнаний не побачить просто нічого!
...Хтось похмуро вже вкотре по телефону викликає «труповозку»,
а вона все не їде. Мрячить дощик. Я йду до штабної машини і десь за годину
ми їдемо.
На душі бридко і хочеться додому. Я вже одягла чиюсь пожежну
куртку — мені холодно, але начальник зміни штабу повинен перевірити дорогою
декілька частин. Для нього це один із буденних епізодів, не більше.
Я крокую перед спорудою пожежної частини, підходжу до групи
пожежників: серед них звідкись з’явився боєць підрозділу «Беркут». Один
із пожежників протягує руку до його одягу, мацає тканину. «Так, у вас матерія
краща за нашу», — з відтінком легкої заздрості говорить він. І я нарешті
усміхаюся...
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Сьогодні свято. Мого ентузіазму ще не поменшало: адже в
свято люди особливо необережні. Я сиджу в кімнаті штабу і, звичайно, заважаю
їм: адже навіть якщо не треба виїжджати на пожежу, в них маса паперової
роботи з приводу минулих пожеж. Начальник зміни Олександр Коновалов гасив
пожежу на станції метро «Лук’янівська», і стан нашого метро викликає в
нього серйозні побоювання.
— Всі наші глибинні станції, типу «Арсенальної», «Університету»,
просто пастки. Висота приблизно 150 м — як три шістнадцятиповерхових будинки.
Якщо трапиться там пожежа — це просто катастрофа. Адже швидкість і висота
підйому диму випереджає працюючий ескалатор, а ескалатори, швидше всього,
автоматично відключаться. Система димовидалення в нашому метро безнадійно
застаріла, вона не відповідає сучасним вимогам. Відтоді, як станції будувалися,
значно збільшився вантажопотік, але ж нічого не змінилося. Люди, якщо трапиться
не дай Боже пожежа, просто почнуть задихатися від диму, якщо не горіти
у вогні, й ми фізично не зможемо їх винести: адже наші застарілі дихальні
апарати розраховано на дуже короткий час роботи — встигаєш лише спуститися,
декілька хвилин попрацювати і піднятися. А фізично винести стільки людей
на таку висоту? Адже в усьому світі метро йде або зверху, або близько до
поверхні. Крім того, кабелі в тунелях не відповідають нормам, вони токсичні
й під час горіння виділяють отруйні речовини. Найстрашніше — пожежа на
глибинних станціях. Ми до цього практично не готові.
Я раптом несподівано яскраво уявляю собі цю картину: дим
і люди, які задихаються, кидаються в паніці. І я серед них — метро мій
улюблений вид транспорту. До мене щось починає доходити: я вже не хочу
великої пожежі, навіть для своєї статті. Взагалі пожежі не хочу.
Р.S. За декілька днів я поїхала відпочивати. Приїхавши,
вранці прокинулася від запаху гару і диму, вибігаю в коридор. Хочте вірте,
хочете — ні, але в нашому корпусі — пожежа...
ДОВIДКА «ДНЯ»
В світі щорічно відбувається 5,5 млн. пожеж, тобто щоп’ять
секунд десь щось горить.З початку 1998 року до першого вересня в Україні
сталося 21669 пожеж, 22424 людини врятовано, 1077 загинуло, з них 69 дітей.
Збитки від цих пожеж становлять 12825300 гривень.Поради «Дня», отримані
від пожежників
1) Не встановлюйте телевізор біля батареї опалювання, в
меблевій стінці, внаслідок чого він погано охолоджується (відбувається
розрив і загоряння оболонки електронно-променевої трубки після потріскування
і появи синюватого диму).
2) Не паліть у ліжку, якщо ви палите на балконі, — загасіть
недопалок, раніше, ніж кинути його вниз: недопалок, що горить, може залетіти
до ваших сусідів, так само як і чийсь недопалок може залетіти до вас.
3) Не робіть із електропроводкою та електроприладами нічого
того, що ви не дуже вмієте робити — це в майбутньому може стати причиною
пожежі.
4) Якщо на поверхню, по якій ви йдете, впав оголений провід,
і вас починає трусити, не робіть наступного кроку — вас може вбити. Треба
просуватися вперед повільно, так, щоб ноги весь час торкалися одна одної.
5) З будь-якої дуже задимленої кімнати можна вибратися,
якщо лягти на підлогу і повзти — внизу більше повітря.
6) Не біжіть від вогню туди, де багато диму — він ваш перший
ворог, дим сліпить і душить, він дуже токсичний, гарячі гази можуть також
обпалити легені.
7) Не стрибайте з вікон: починаючи з четвертого поверху
кожний другий стрибок — смертельний. Якщо вибратися з квартири вже неможливо,
слід протриматися до прибуття пожежників у ванній кімнаті, затикаючи в
щілини і вентиляційні ходи мокрі ганчірки, поливаючи водою двері.
№238 11.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
