Те, що Конституція України гарантує всім своїм громадянам право обирати та бути обраними, — факт загальновідомий. Проте існує низка законодавчих актів, які для сотень тисяч наших співгромадян це право фактично зводять нанівець. Наприклад, із нещодавнього часу віддати свій голос тому чи іншому кандидатові на виборах можуть люди, які відбувають покарання в колоніях. Для цього там обладнують спеціальні виборчі дільниці. Але варто людині звільнитися, і з реалізацією її законних громадянських прав починаються проблеми. Швидко отримати паспорт вдається небагатьом, а за довідкою ніхто тебе до списків виборців не внесе. Бо дільничні комісії цікавить лише один факт твоєї біографії — прописка. Ухвалений Закон «Про свободу переміщення», щоправда, перейменував її на реєстрацію, але не змінив суті. Проголосувати, не пред’являючи штампа про прописку, сьогодні можна хіба що перебуваючи за кордоном. Тому кожні два роки сотні тисяч українських громадян, не обтяжених штампом про постійне місце проживання, а просто кажучи — бомжів, не отримують свого законного запрошення на «свято народної запитаності» під назвою «вибори». І замість виборчих урн вирушають до урн зовсім інших...
Заради справедливості слід відзначити, що укорінений у свідомості обивателя портрет бомжа, такого собі смердючого ханиги, який спить у підвалах і риється в сміттєвих баках, аж ніяк не завжди відповідає дійсності. Через різні причини без власного житла і — як внаслідок — без прописки сьогодні опиняються дуже різні люди. Проведене нещодавно в Одесі з ініціативи Добродійного фонду «Дорога додому» соціологічне опитування показало, що лише 7% «безпрописників» є безробітними. Серед 1300 опитаних знайшлися навіть 22 «бомжі», які мають свій бізнес. Понад половину мають робочі спеціальності, 5% — фах інженера, 2,7% — економіста, 2,2% — викладача та військовослужбовця, 2,1% — держслужбовця, 1,7% — медика. При цьому кожен п’ятий опитаний має вищу освіту, 35% — повну середню або професійну технічну. Зі слів керівника фонду та редактора газети «Дорога додому» Ігоря Камінника, більша частина одеських «безпрописників» сьогодні працює на підприємствах, на ринках й орендує квартири. Рівень їхніх доходів коливається від 100 до 500 гривень на місяць. При цьому понад половина твердо збирається змінити своє соціальне становище протягом найближчих року-двох. Не останню роль, на думку співробітників фонду, в цьому процесі може вiдіграти й повернення цій категорії громадян їхніх законних виборчих прав. Тому одеський фонд виступив ініціатором всеукраїнської кампанії зі створення в різних регіонах України пунктів обліку бомжів із паспортами та закріплення їх за певними виборчими дільницями.
«Уперше ми спробували залучити зареєстрованих у нас бомжів із паспортами до участі у виборах ще в 1998 році, — розповідає Ігор Камінник. — Але їх просто вигнали з дільниці попри те, що прізвища стояли в списках виборців. Ми повторили спробу в 2000 році, але одеська міськрада заборонила бомжам брати участь у президентських виборах. Уперше нашим підопічним вдалося проголосувати лише в 2002 році. Основна проблема полягає в тому, щоб занести їх до списків. Питання: хто цим займатиметься? Одеський пункт прийому бездомних громадян унікальний. Він заснований в Одесі в 1997 році та займається реабілітацією i соціальною адаптацією громадян без конкретного місця проживання. На базі нашого фонду створено міський центр реєстрації, де бомжам видають довідки, що посвідчують особу. Сьогодні вже зареєстровано близько семи тисяч людей. Щось подібне існує лише в Чернівцях. У інших містах і селищах країни бомжами ніхто не займається. Там нікому немає діла до їхніх виборчих та інших прав. Тому ми сьогодні намагаємося встановити контакти з різними громадськими організаціями, щоб якщо не в цих, то у виборах 2006 року бомжі могли брати участь по всій країні. Відправили навіть листа до ЦВК із нашими пропозиціями, але відповіді так і не отримали».
Спроби співробітників фонду «Дорога додому» соціально адаптувати бездомних громадян, допомогти у вирішенні їхніх проблем із документами та пропискою вельми часто натикаються на протидію різних чиновників. Одному з «клієнтів», наприклад, паспортний стіл категорично відмовлявся відновити документи. Тоді співробітники фонду звернулися до прокуратури й отримали відповідь, що українське законодавство, виявляється, не передбачає відновлення документів таким категоріям осіб. А тим часом сьогодні в Україні до «таких категорій» належить майже мільйон людей — переселенці, жертви квартирних шахраїв, колишні ув’язнені та сотні інших. Але при цьому всі вони продовжують залишатися повноправними громадянами своєї країни з усіма правами й обов’язками, передбаченими її основним законом — Конституцією.
Проблеми з реалізацією своїх виборчих прав періодично виникають у тисяч українських громадян — людей, які або взагалі не мають у паспорті штампа про реєстрацію, або живуть і працюють не там, де зареєстровані, передусім у великих містах і в столиці. Чи можна вирішити ці проблеми в масштабах всієї країни і як це зробити? «День» готовий надати можливість висловитися з цього приводу Центрвиборчкому, а також фахівцям і всім бажаючим взяти участь у обговоренні цієї теми.
