Нещодавно в столиці відбулася конференція під назвою «Чи буде розвиватися національна іграшка?» За останні роки це питання набуло актуальності як внаслідок «благополучного упокоювання» вітчизняних фабрик по виробництву іграшок (на сьогоднішній день з 30 таких підприємств вдалося вижити лише 5—6, які працюють до того ж далеко не на повну потужність), так і з урахуванням того, що українські «іграшкові» магазини та ринки стали масово заповнюватися імпортною продукцією. Що між іншим викликає чимало суперечок та сумнівів у фахівців щодо її безпечності та корисності для дитини, а також можливого впливу на ще несформовану дитячу психіку (враховуючи наявність у наших магазинах агресивної іграшки — «поліцейських наборів» з наручниками, пістолетами, що стріляють доволі «болючими», коли влучають у людину, кулями, а також популярність «екшн-менів» з повним набором нехай пластмасової, та все ж «бойової» зброї). Адже основна діяльність маленької людини на першому етапі життя, як каже психолог Наталя Максимова, — це гра. Власне, від «інструмента» гри залежить сприйняття світу і себе в ньому як майбутнього дорослого, а тому до вибору іграшки ставлення має бути більш серйозне.
У конференції взяли участь поліграфічні підприємства «Укрмісцевпром» і ЗАТ «Пакет», що випускають дитячі ігри з функціями навчальних посібників — різноманітні кубики та головоломки. Казали також про «особисте» — свій конфлікт з Міжвідомчою художньо-технічною радою (до його складу входять педагоги, скульптори, художники, графіки, медики), функцією якого є затвердження (або незатвердження) нових видів іграшок. А без відповідного «штампика» ради підприємства не можуть запускати як у виробництво, так і в подальший продаж свої нові розробки. Як вважають учасники конференції, саме існування цієї структури з її «бюрократичним підходом» до авторських розробок ігрушок і породжує засилля в магазинах імпортної продукції на збиток появі на ринку вітчизняної. На думку директора «Пакету» Анатолія Козака, ця організація ускладнює процес постановки продукції на випуск і заважає обновлювати продукцію. А це, за його словами, спричиняє те, що вітчизняні підприємства не витримують конкуренції в модернізації фабрик порівняно із зарубіжними виробниками ігрушок. Щоправда, як засвідчило опитування інших керівників, які очолюють іграшкові фабрики, що «вижили», — структура, подібна до МХТС, все ж потрібна. У директора фабрики «Перемога» Володимира Боканя випадки незатвердження Худрадою авторських проектів також траплялися неодноразово. Проте, як він вважає, всі зауваження Ради, з якими далеко не завжди відразу погоджувалися автори, в результаті доробки справді в найкращий спосіб впливали на кінцевий результат.
Як стверджує методист художньої ради Тетяна Пржегодська , те, що МХТС не завжди дає добро на випуск нової української іграшки (а відтак гальмує її появу на ринку), зовсім не пов’язане із застарілою методикою затвердження виробів, тобто «жорсткою цензурою радянських часів». Основною причиною незатвердження, наприклад, поліграфічних ігор є грубі помилки в текстах, які виникають через незнання авторами мови, невідповідність стандартам (відсутні реквізити або маркірування). Нерідко текстові матеріали, сказала Т. Пржегодська, не відповідають буквеним. Адже процес вивчення азбуки для дитини є першим у житті складним завданням, і тому картинка на кубику з буквою повинна максимально точно відповідати цій букві. Часом виробники м’якої іграшки приносять нові розробки, виконані з повним несмаком, в абсолютно дикій кольоровій гамі; очевидно, вони вважають, що чим строкатіше, тим краще. Проте, як заявляють фахівці, сприйняття естетики кольору маленькій людині потрібно допомогти сформувати. Авторські проекти, подібні до зазначених, аж ніяк не сприяють прищепленню смаку до кольорових сполучень у дитини, і саме тому багато іграшок доводиться повертати їхнім творцям на доробку. Звичайно ж, можна тільки радіти з того, що знаходяться ще люди, які не тільки прагнуть заробити гроші, а й намагаються також розвинути випуск саме української іграшки. Однак при цьому не варто забувати про те, що вона — насамперед продукт «педагогічний», від якого прямо залежить розвиток малюка. В минулі часи при кожному «іграшковому» підприємстві існувало спеціальне конструкторське бюро, яке продумувало вигляд майбутньої іграшки (з огляду на естетичний і педагогічний аспекти) перед запуском у виробництво. Нині ж, зі слів Тетяни Пржегодської, нерідко створюється враження, що приватні фірми, які виникають у величезній кількості і «захопилися» виробництвом іграшок, «раніше випускали вибійні молотки». Отже, мабуть, проблема тотального «витіснення» нашої продукції аналогічною імпортною (ціна якої для пересічного громадянина з більше ніж скромною зарплатою, м’яко кажучи, «зашкалює») все ж не пов’язана з існуванням «бюрократичної» худради. Тоді з чим же? Як стверджує начальник комерційної служби виробничо-торговельної корпорації «Дитинство» (на базі Дніпропетровського заводу іграшок) Сергій Плетенець , одна з основних проблем полягає у відсутності української сировини. Наприклад, для м’яких іграшок доводиться закуповувати хутро в Білорусі чи Польщі через посередників, причому, ясна річ, переплачувати. Взагалі, в Україні існує хутряна фабрика в Жовтих Водах, проте, за словами С.Плетенця, «продукція цього підприємства не сертифікована», а це означає, що вітчизняний виробник не може нею користуватися.
З українською ж лялькою — взагалі справжнє лихо. Минулого року керівництво «Перемоги» захопилося ідеєю створити українську «Барбі», яка, зі зрозумілих причин, могла б коштувати в кілька разів дешевше, ніж «заокеанська». Це дозволило б задовольнити запити наших примхливих дівчаток (які неодмінно бажають заполучити цю не кожному доступну зірку лялькового світу), а гаманці батьків милих створінь, відповідно, понесли б куди менші втрати. На жаль, вітчизняний аналог західної красуні помер, так і не народившись. Бо для випуску справді красивої ляльки потрібна високоякісна «багатомірна» техніка — необхідно мати ротаційне, швейне, видувне обладнання, точну прес- форму. Перш ніж потрапити «на запуск» у виробництво, ляльку спочатку повинен виконати в гіпсі художник (а за цю процедуру фірмі, певна річ, треба заплатити), також їй доведеться пройти етап понадскладного гравіювання. На це в державних і приватних підприємств, які залишилися в живих і ще намагаються працювати, просто немає коштів. А тому на сьогоднішній момент український виробник іграшок може дозволити собі випускати невеликими партіями здебільшого лише м’яку і пластизолеву іграшку, поліграфію (вже згадувані кубики, різні «паззли», різноманітні ігри, що розвивають). А український покупець може сміливо забути про недорогу вітчизняну ляльку. Щоправда, зі слів товарознавця з відділу іграшок Дарницького універмагу Олени Плетенець , навіть цей небагатий вибір (питома вага української іграшки в асортименті магазину становить лише 10%) користується непоганим попитом, позаяк більшість покупців влаштовує їх невисока ціна. Ті ж «паззли» київського товариства «Новий друк» із зображеннями українських футболістів або поп-зірок, видами Києва розходяться вмить. Хоч багатьом покупцям поки ще не до вподоби зовнішнє оформлення більшої частини продукції. Деякі підприємства, мабуть, не враховують того, що для успішної конкуренції має значення навіть упаковка товару, і «загортають» свою продукцію в непривабливі коробки ще з радянським маркіруванням.
Позаяк народження іграшки — річ вельми тонка й відповідальна, почати вирішення проблем вітчизняної іграшки необхідно з «вирощування» грамотних фахівців для цієї специфічної сфери — художників та дизайнерів. Наразі в них відчувається явний дефіцит, бо жоден вуз в Україні, пов’язаний з творчими професіями, не готує кадрів такого профілю, стверджує Т.Пржегодська. А західних виробників іграшки, на думку всіх фахівців, необхідно поставити в рівні з вітчизняними умови — все «свіже» закордонне постачання іграшок повинне пройти такий самий суворий контроль через МХТС. Це дозволить дещо обмежити появу на наших ринках низкоякісного, небезпечного для дитини товару. Крім того, держава повинна нарешті звернути увагу на «іграшкових» виробників і надати їм допомогу. За словами директора «Перемоги» Володимира Боканя, в радянські роки існували різноманітні державні дотації. «Наприклад, те ж хутро іграшкові фабрики одержували за ціною, в 4 рази меншою за реальну, позаяк уряд розумів, що іграшка — річ не менш необхідна, ніж хліб», — сказав він.
А поки українські підприємства заплуталися в низці невирішених проблем, а також намагаються знайти винного в наявному стані справ, «чужа» продукція продовжує впевнено лідирувати на вітчизняному ринку іграшок. Прилавки наших крамниць завалені китайськими «пупсиками» (що коштують від 50 до 360 гривень), італійськими брязкальцями (70—160 гривень!) і дитячою «посудкою» (70 гривень), польськими конструкторами (близько 180 грн). І, головне, величезною кількістю ляльок нечуваної вроди — білоруськими Надюшами та Вероніками, російськими Мілами, Романами, Наташами та Юлями, Жізелями та Розаліндами з далекої Італії. Аби придбати це коштовне задоволення і саму втілену чарівність у подарунок дорогоцінному чадові, мамі доведеться відправити в касу магазина суму від 60 до 574 гривень, проте, як не дивно, ці ляльки купують. Можливо, тому, що «свою» доступну Марічку серед усього цього розмаїття асортименту й цін мами навряд чи зустрінуть найближчим часом?
