Хто б міг подумати, що збунтується не велике організоване село з солідною назвою на зразок Райміста, Городка, Красноволі чи Великого Обзира. Який там «обзир» за дрімучими лісами у невеличкого, на шість десятків дворів, поліського села зі смішною назвою — Семки! А проте у більшості хат обліковців по перепису населення чекала категорична відмова... Чому ж вдалися до своєрідного акту непокори доброзичливі і працьовиті селяни?
ПРИ СВІТЛІ «ЛЕТЮЧОЇ МИШІ»
Світло у Семках зникло 26 жовтня. Кілька разів за вечір ще зблискувало, і це не дивувало селян. Тепер же терплячий волиняк звик до того, що світло йому можуть «вирубати» кілька разів на тиждень, без ніякого графіка, попередження й невідомо, на який час.
Ще три дні люди наївно сподівалися, що трапився порив на лінії. А тоді хтось і приніс звістку: за селом, на лісовій просіці над Стиром з усіх стовпів... знято дроти. Спочатку у почуте не повірили. Як зняти дроти не з одного- двох стовпів, а на лінії протяжністю 21 кілометр?!
Василь Іванович Горбач, сам за спеціальністю електрик, якого ми зустріли грудневого дня на сільській вулиці, тільки й сказав:
— Тут попрацювала міцна громада...
Викрадений брутально і нахабно дріт мусив би заважити понад 5 тонн. Лінія була високовольтна... Ні на плечі дріт не закинеш, ні без спеціального пристосування чи допомоги професіоналів на такий стовп запросто не заберешся. Причому семківські чоловіки відзначають, що грабіжники дуже добре знали, який саме дріт знімати: лише одна жила (саме та, що вела на Семки) була без сталевого середника і тільки її, власне, й можна було поцупити.
За шість тижнів «життя у пітьмі» люди до всього пристосувалися. Дістали з закапелків старі «летючі миші», якими ще, може, після війни, 50 років тому присвічували. Розшукали на горищах древні гасові лампи, для яких вже й керосину давно немає, тому заливають у них «пекельну суміш»: солярку з бензином.
— Син хлюпнув бензину забагато, підпалили ґ ніт — як бахнуло, мало хату не зірвало! — розказує одна з жіночок.
— Хати чорними стали від кіптяви, як цією «гадостью» цілий вечір дихати? У мене внучок однорічний, у людей теж діти малі і внуки є, — ділиться наболілим Галина Василівна Шкабко.
Ті ж, у кого немає лампи і сіли батарейки в ліхтариках, купують свічки: а в місцевій крамниці ціна на них відразу зросла до двох гривень за штуку.
ЖІНОЧИЙ БУНТ
Якби не сумна подія, через яку люди й покликали нас у свої Семки, село цієї пори могло б видатися тихою зимовою казкою. Село не бідне, хоч і землі в окрузі чи не найбідніші в усьому Маневицькому районі: суцільний пісок. І його перероблять працьовиті руки, а ще навколишні ліси дуже щедрі на гриби і ягоди. З цього й живуть. Хати не схожі на бідненькі поліські, кожен двір — велике обійстя зі стіжками, хлівчиками, пасіками... Влітку, напевне, Семки потопають у зелені, а неподалік і популярне в лучан курортне ще «за Польщі» місце: Білий Берег.
У Семках того люду і на дві сотні не набереться. Шість чи сім хат стоять порожні, не потрібні навіть нащадкам померлих господарів. 12 діток все ж зберегли для села початкову школу, старикам розрадою залишається медичний пункт. Те, що Семки знали значно кращі часи, засвідчують руїни клубу. Хороше просторе приміщення, покинуте владою напризволяще: двері ж, вікна і підлогу розтягли по дворах...
Здавалося, що село вимерло. Тиша і спокій. Та ледь наша машина зупинилася у центрі села біля крамниці, як з усіх навколишніх хат, застібаючись на ходу, заспішив люд. Невідомо, як тут передаються новини, але за десять хвилин ми були оточені гамірним натовпом.
У гурті легко прослідковувалася пресловута «українська ментальність». Чоловіки трималися осторонь, так само і молоді люди, котрі ще десь по роботах (село фактично повністю безробітне). Зате жіночки відвели душу...
— Сліпуємо сьомий тиждень. Вранці буджу дітей до школи — і сама плачу. У нас же тепер не день, а одна ніч. О третій годині дня вже лампу мусиш засвічувати, і так та ніч тягнеться до сьомої ранку, — розказує Василина Петрівна Горбач, у якої єдиної в селі — семеро дітей.
Зі сміхом крізь сльози жінки показують сторічну (!) залізну праску, котру, на щастя, не вициганили у свій час до якогось музею. Нині цей семківський «Філліпс», який «заправляють» жаринами з плити, передається — як приз — від хати до хати...
Спрацьовані на колгоспних полях і фермах жінки, зi шкарубкими долонями, багато у кого і зубів немає — а проте які ж «зубаті»! Як же «осіяла» село ідея збойкотувати Всеукраїнський перепис населення? Шоковані обліковці першого ж дня по два-три рази заходили у домівки, а село майже в повному складі (не знали про бунт хіба старі самотні жінки, котрі нікуди не ходять) відмовлялося відповідати на їхні запитання.
Коли у Семках не стало світла, люди писали листи в усі можливі інстанції. Розводила руками міліція, наче злодійство у такому масштабі могло провалитися крізь землю. Кудись же ці дроти — кілька тонн! — здали?! І тоді на престольне свято (вже в кінці листопада) — на Михайла — у семківській церкві визрів «бунт». Старші жіночки, котрі при всіх властях пожили, підказали молодшим зігнорувати майбутній перепис населення... Знали, що значить ця акція для влади...
Другого ж дня від початку перепису, котрий семківчани так організовано й зігнорували, у село наїхало машин!.. Які хочеш були, кажуть, начальники. І на зборах у школі обіцяли, що вже наступного тижня лінію поремонтують (хоч і треба на це 100 тисяч гривень) — тільки перепишися.
— І ви не боялися ось так збунтуватися?
— Так хіба ж ми проти перепису? Хіба ми не люди, хіба не українці?
***
— Як ви думаєте, через тиждень світло у нас вже буде? — допитувалися семківчани, змушуючи ще раз повірити у безмежну — просто занадто безмежну — терплячість і довірливість народу. Наступного дня після перепису семківських чоловіків та хлопців-підлітків зібрали у селищі Колки, звідки енергетики мали везти їх на ремонт викраденої лінії. День намерзлися (дехто поїхав у блакеньких чобітках, щоб легше було ворушитися) — і ні з чим повернулися додому. Тоді машина поламалася, потім її зовсім не було. Ось і гадають тепер «українці із Семок», коли ж закінчиться у них довга-довга ніч?..
