Типова історія тим своєрідна, що баба Химка, піднісшись над обставинами, захищала, як могла, свою людську гідність. Одна, без чоловіка, на якого опертися б у житті, потолоченому колгоспними буднями. Саме ця риса характеру ускладнила їй життя, спричинивши не завжди приязне до неї ставлення з боку односельців.
Химчина доля зворушила газетярів «Дня». Виникло бажання — зробити щось приємне для Хими Хтомівни. Вирішили відрядити до неї кореспондента вдруге. Може, ця увага змусить інакше глянути на бабу Химку тих, хто, розчинившись у колгоспному гармидері, ще тільки-но призвичаюються до змін у селі. Ну, не з порожніми ж руками їхати «послові» редакції до персонажа публікації. Зібралися. Головний редактор Лариса Івшина запропонувала купити бабі найкращу хустку. Узяли й продуктів, яких у крамниці села Голенищеве ще не було.
Баба Химка чекала на гостей: «Був учора сільський голова Христик, казав, що приїдуть...». Петра Христика попередив про приїзд голова Летичівської райдержадміністрації Григорій Сагайдак: «Беру приклад з редакції «Дня». Виникло бажання познайомитися з цією своєрідною жінкою». Химка рахувати гроші не стала, у торби з продуктами навіть не заглянула. Бо з гонором. «У мене хусток повна скриня. І рядна є. Аж шість штук. Показати? Гарну хустку привезли, такої ще не було. Візьму, коли до церкви піду».
Відтак узяв слово Григорій Сагайдак: «Ось, підписав розпорядження про матеріальну допомогу вам, Химо Хтомівно, як ветеранові сільськогосподарського виробництва».
Одне-однiсiньке Химчине око пустило сльозу, суворо глянуло на сільського голову Петра Христика. Мовляв, такі вони, наші: «Сорок років у колгоспі пропрацювала, то тільки раз на зборах у клубі мені музику грали і...». Баба довго намагалася згадати, що іще, крім музики, тоді їй вручили. «Грамоту, премію чи, може, хустку на незабутню пам’ять про ударні колгоспні будні?» – спробував їй допомогти. «Ні», – відповіла, так і не згадавши нічого.
На подвір’ї, куди ми вийшли з хати, щоб «оті п’янюги бачили, що в баби високі гості, й тріснули від заздрощів», наспіла черга для публікації про «ровесницю Жовтня». Баба почала з першої сторінки. Слово «День» прочитала. А вже потім – про себе: «Ро...вес...ни...ця...». Як заголовок, так і підзаголовок подужала. «Далі я вже не зможу. В оці стало темно», – заявила. Зосередилася на фотографії: «О, моя лавка...». Чомусь одразу згадала про наїзд. «Загоїлося й без спеціальної мазі. Я вазеліном мастила. Весь вимастила. Та нога ще болить», – показала на травму. «Мотоцикліст коляскою трохи зачепив випадково», – виправдовується сільський голова. «Зумисне наїхав на мене отой п’янюга, вулиця широка», – не погоджується постраждала в ДТП. «Може, вам, Химо, хату електрифікувати? – запитує зі співчуттям голова райдержадміністрації Григорій Сагайдак. «Казала вже: ні Ілліча, ні його лампочки мені не треба. От було добре, коли лампочка на стовпі світила», – показує на опору електролінії, поставлену попід тином її хати ще в період виконання плану ГОЕЛРО. «Відновимо вечірнє освітлення нашого Голенищевого», – обіцяє сільський голова Григорію Сагайдаку. Далі запевняє, що і «тимурівців iз школи відправимо, щоб воду носили, допомагали бабі на городі в знищенні бур’янів і «червоного окупанта» (так у селах колорадського жука називають. – Ред. ), і мотоцикліста-«п’янюгу» до порядку закличемо, і...».
Водночас Петро Христик доповів голові райдержадміністрації про «поточний момент» у Голенищевому: «Одноосібники і ті, які здали в оренду свої земельні паї, потроху входять у жнива. Хто комбайном, хто із серпом та косою. Є одноосібні господарства, що міцніють iз кожним днем». Слухає те баба Химка, про своє думає. Може, згадує, що й сама – з міцного, та зруйнованого, знищеного «великим жовтнем» селянського роду. Землю, реманент, худобу, хату забрали, та характер Химчин їм виявився не по зубах. «Я вам скажу, що, якби колгоспи були й дотепер, то всі пропали б. Пам’ятаєте ж, що справи йшли до гіршого та до гіршого. Вже нічого не могли зробити тими адміністративними важелями. Нарешті люди починають розуміти, що без праці нічого не буде», – вважає голова райдержадміністрації.
Хима Хтомівна погодилася з Григорієм Сагайдаком. Вона проводжає нас аж до хвіртки. «Хай мені пані Івшина свою карточку подарує», – мовить. Не каже, навіщо їй фотографія. Приїзд гостей сприйняла як належне. Дивиться на обидва боки зомлілої на пекучому липневому сонці своєї вулиці: чи, бува, оті п’янюги ще не тріснули від заздрощів? Побачила, що дві молодиці спостерігали з-за своїх парканів за нашим прощанням. Дядько, який їхав кіньми вулицею, чемно привітався зі свого воза з бабою та її гостями. Може, й вулиця сприйняла увагу до баби Химки як належне...
