ВЧИТЕЛІ
Тиха зелена Шпола на Черкащині, благословенний грунт для древа медицини. Саме це невелике старовинне містечко дало Україні видатних лікарів — братів Михайла й Олексія Коломійченків, прославленого хірурга і знаменитого отоларинголога. Але чому ця розповідь, що охоплює зовсім інші медичні знаки й далі, починається зі Шполи? Тут виростав Володимир Мішалов, нині професор, лауреат Державної премії України, талановитий і різнобічний хірург, який ніби підхопив цю естафету. Причому не тільки завдяки сокам рідної землі, а, можна сказати, і генеалогічно. Дід Володі Мішалова Конон — рідний брат лікарів Коломійченків, так що професор — їхній внучатий племінник. Належати до славного роду і залишитися байдужим до медицини було, мабуть, неможливо. Проте захоплений військовою романтикою Володимир вирішив після десятирічки обрати політичне училище. Передумав, як кажуть, в останній момент, і ще встиг подати документи до Київського медичного інституту. Вступні іспити склав успішно і був прийнятий у 1972 році на перший курс лікувального факультету. Відвідував хірургічну клініку в Жовтневій, а нині Центральній клінічній лікарні Києва, де працював Михайло Ісидорович Коломійченко, почав із перших тижнів навчання. До того часу знаменитий земляк уже не оперував, а лише консультував хворих, а керував кафедрою загальної хірургії професор Юрій Миколайович Мохнюк. Саме Мохнюк справив на Мішалова, здається, вирішальний вплив. Чому і як це сталося? Приваблював високою інтелігентністю плюс легендарною на ті часи біографією. Адже він був найближчим співробітником Миколи Михайловича Амосова і встиг до того ж побувати в зарубіжних одіссеях (відомо, наприклад, що до Камбоджі київського знавця хірургії запросив принц Нородом Сіанук).
Долучаючись до нічних чергувань у хірургічному блоці клініки, Мішалов одночасно пішов працювати фельдшером у лікарні №7 на Солом’янці, де розміщувалася кафедра професора Михайла Марковича Ковальова. Тут був свій стиль. Придивився, як методично, зовні не хвилюючись, проводить найскладніші операції на кишечнику професор Гнат Михайлович Матяшин. Словом, до закінчення інституту, Володимир Мішалов, направлений за розподілом хірургом до Жовтневої лікарні, увібрав досвід кількох шкіл у цій галузі.
І в Жовтневій лікарні на схилах Печерська, і згодом у лікарні № 23 імені Калініна, куди у зв’язку з ремонтом хірургічного корпусу було переведено відділення, Мішалов, як і інші молоді лікарі, спеціалізувався на ургентних, невідкладних операціях. Власне, це його перший самостійний професійний університет. Служба швидкої допомоги працювала тоді, як годинник, протягом ночі надходило багато хворих, і біля операційних столів хірурги стояли не розгинаючись. Техніка їхня вдосконалювалась, у швидкості операцій між юними послідовниками Пирогова і Скліфосовського виникло негласне змагання, і апендектомію, наприклад, Мішалов виконував за 12 хвилин. Клінікою тоді керував професор Макар Петрович Черенько — ас хірургії щитовидної залози. Опанування цієї сфери стало корисним: тут складне, ніби «заміноване», операційне поле, яке вимагає особливої обережності. А як порожнинний хірург Мішалов був уже досить досвідчений.
Але, звичайно ж, центром тяжіння був інститут Олександра Олексійовича Шалімова.
Він нещодавно відкрився, кадри поповнювалися, і Володимир вирішив спробувати щастя. Вчений секретар інституту Галина Раковська порадила молодому колезі спробувати вступити до клінічної ординатури, що відкриє двері в усіх клініках. Так і сталося: услід за відділенням хірургії шлунка і кишечника волонтер перейшов у відділення печінки, жовчовивідних шляхів, підшлункової залози, а згодом і хірургії судин. Академік Шалімов, один із неперевершених віртуозів хірургії, приваблював багато чим. Передусім, тим, що однаково вільно оперував за будь-якої хірургічної патології. Закінчивши складну операцію на печінці, тут же брався за судинну реконструкцію. А ще він не приховував секретів, а навпаки — настирливо запрошував молодих хірургів до операційної. Конкуренції Шалімов не боявся, знав, що досягти його рівня іншим насправді нелегко. Хоч і прагнув ефективної безпомилкової хірургії для всіх. Постало питання про дисертацію. За порадою Олександра Олексійовича хірург перейшов до відділу експериментальної хірургії, яким керував і фактично створив Юрій Олександрович Фурманов. Союз цей зіграв, можна сказати, стартову роль у подальшому становленні Мішалова. Надихали ентузіазм і доброзичливість Фурманова, у відділі можна було експериментувати, відпрацьовувати нові, найфантастичніші для тієї епохи методики. Кандидатська робота, яку Мішалов захистив у 1984 році, була присвячена дослідженню першого вітчизняного шовного матеріалу для мікрохірургічних операцій. Але це була просто необхідна візитна картка. У відділі Володимир Григорович уперше освоїв основи трансплантації органів у поєднанні з мікрохірургічними прийомами. У цьому, по суті, полягав виклик майбутньому.
СЕРЦЕ І ЖИТТЯ
І знову вперед. Продовжився марафон у відділеннях судинної, а далі мікросудинної хірургії, які очолювали Іван Іванович Сухарєв і Микола Федорович Дрюк. Івана Сухарєва вже немає з нами, але як описати його вплив? Напевно, його клініка значною мірою прищепила Володимиру Григоровичу хірургічну мужність, право на ризик, якщо є хоч якісь шанси допомогти хворому, і ще особливу витривалість при багатогодинних операціях. А до клініки Миколи Дрюка Мішалов потрапив у час пластичних реконструкцій, коли потерпілим уперше почали реплантувати кінцівки. Це були тоді справді сенсаційні операції — відірвані палець чи навіть руку в целофані з льодом і разом із людиною, що потрапила в біду, привозили до клініки вдень і вночі. З багатьма такими випадками чудово справлявся Мішалов, очевидно, завдяки володінню, власне, ексклюзивною мікрохірургічною технікою. Одного разу одну з таких драматичних історій, яка закінчилася врятуванням руки, розрекламувало телебачення, (і Мішалову почали дзвонити — а ми тебе бачили на екрані...) Тут, у цій клініці, Володимир відчув особливе тяжіння і важливість пластичної хірургії, відчув, що і в цій сфері він став «діючим гравцем». Було зібрано і узагальнено матеріал для докторської дисертації, однак у цій якості його так і не було реалізовано. А все- таки Олександр Олексійович із трьох підготовлених докторських захистив одну. Перейняв стиль Шалімова: придивитися до колеги, щоб потім, побачивши зерно таланту, запропонувати новий напрям. І ось одного разу розпочався черговий важливий виток хірургічного зльоту Мішалова. Він очолив в інституті відділ хірургії серця, зосередившись невдовзі на аорто- коронарному шунтуванні.
Зрозуміло, законодавцем тут був амосовський інститут. Адже Микола Амосов і Олександр Шалімов, починаючи зі спільної роботи в Брянську, завжди йшли нарівні. Зрозуміло, чому вперше в Україні Шалімов, який виконав аорто-коронарне шунтування (Геннадій Книшов в інституті серцево-судинної хірургії був тут другим), вирішив розширити плацдарм свого інституту і в цій галузі. Це відповідало і вимогам епохи, і шалімовському універсалізму.
Рятівні гілки до втомленого серця. Нова сфера уявлялася привабливою, але Мішалов чітко усвідомлював і її труднощі. Оскільки Володимир Григорович був зятем Миколи Михайловича Амосова, відбулася сімейна рада. Потрібно сказати, що Амосов ніколи не втручався у професійні проблеми дочки, Катерини Амосової, кардіолога-терапевта, та її чоловіка. Він лише сказав: «Кардіохірургія вимагає і абсолютного володіння кардіологією».
Занурившись у нові книги, Мішалов самовіддано, як це уміє тільки він, опановував досвід у хірургії серця, і не тільки в інституті на Батиєвій горі (нині інститут імені М.М. Амосова), а й у клініках Москви, Литви, Естонії, підсумовуючи плюси, організаційні особливості найскладніших на той час хірургічних вершин. Оперував багато і вдало. Здається, одним із перших він звернув увагу на те, що вихід із ладу вінцевих судин серця дуже часто є наслідком мультифокального атеросклерозу. І боротьба за життя такої людини вимагає іноді і наступних втручань, скажімо, на судинах нижніх кінцівок, на артеріях шиї. Що ж, і тут Мішалов не спасував. А ще він уперше впровадив рятівні операції при тромбозі легеневої артерії. Раніше такі хворі, як правило, гинули, але молодому хірургу вдалося допомогти і їм. Можна сказати, що до середини діяльності Володимир Григорович міцно став на крило. Іноді кажуть: лікарям, які багато оперують, не до докторських дисертацій. Мішалов так не вважав, розуміючи, що цей вчений ступінь стане прискорювачем у реалізації нових його ідей. Зрозуміло, робота цього разу була присвячена проблемам хірургічного лікування ішемічної хвороби серця. Минули дисертаційні турботи, а Мішалов усе оперував, даруючи друге дихання «змученим» серцям.
МІСЬКИЙ ІНСТИТУТ ХІРУРГІЇ
Ректор Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця академік Євген Ігнатович Гончарук запропонував Мішалову створити та очолити в складі університету нову хірургічну команду — кафедру госпітальної хірургії №2 з курсом грудної та судинної хірургії. Її базою повинні були стати хірургічні потужності, що відновлюються в Центральній клінічній лікарні. Так, через двадцять років вже як професор він повернувся у рідні стіни, в помешкання свого хірургічного світанку.
Володимир Григорович показує відремонтовану за європейським зразком і чудово обладнану клініку на п’ятому поверсі старовинного корпусу. Важливо, що це не приватна, а муніципальна клініка, доступна для громадян міста поза їхнім майновим цензом. Власне, в цьому і полягала ідея університету і міськадміністрації. Тут п’ять відділень: серцево-судинної хірургії, пластичної хірургії, загальної та лапароскопічної хірургії, ендоваскулярної та рентгенохірургії. Кафедра і клініка мають у своєму розпорядженні 140 ліжок із комплексом операційних та інших служб, організовано міський хірургічний інститут широкого профілю, який фактично не має аналогів. Постійну підтримку «авіаносцю хірургії» надає керівництво столиці.
— Які напрями розвиваються найбільш інтенсивно й успішно? — запитую Володимира Григоровича.
— Це операції на судинах шиї, передусім на сонній артерії в брахіоцефальній області, при склеротичних змінах і тенденції до звуження і тромбування. Пластична реконструкція в цій зоні з вилученням тромбів, як ми пересвідчилися, дозволяє дієво запобігати інсультам, оскільки значно поліпшується кровопостачання мозку. Можна сказати, що це медико-соціальне втручання.
При відпрацьованій у клініці методиці перед нами не дуже складна операція, і значну частину з подібних ми тепер виконуємо під місцевою анестезією. Відчуваємо і підтримку з боку відомого нейрохірурга, члена-кореспондента АМН України, голови комітету з охорони здоров’я, материнства і дитинства Миколи Єфремовича Поліщука. Він один з ініціаторів програми з профілактики інсультів, тобто порушень мозкового кровообігу і резонно вважає, що таких операцій має проводитися більше.
Ще одна методика, вірніше методологія, застосована кафедрою на основі мого попереднього напрацювання — одночасні операції в зонах кількох судинних локалізацій, при поширеному, мультифокальному атеросклерозі. Тут кілька варіантів, але якщо є можливість, дві-три операції — на серці, брахіоцефальних артеріях і на судинах ніг ми іноді проводили за один період наркозу. Для нас це важче — працює синхронно дві бригади, але для хворого легше. Напевно, Мішалов міг би розповідати і розповідати про ці щоденні перемоги. Сама мультиспеціалізація клініки, власне, і служить передумовою до прогресу. Про все просто не напишеш, але про «пастки для тромбів» ніяк не можна не згадати. Адже саме цей цикл робіт із запобігання легеневих тромбоемболій було відмічено в 2000 році Державною премією України.
Створену у Києві найновішу клініку муніципального підпорядкування, тобто доступну для всіх громадян клініку, де є затишок, тепле і чуйне ставлення до хворого у поєднанні з належним науковим забезпеченням, із надійною хірургічною командою, можна, якщо хочете, назвати знаменням часу. А це, якщо вдуматися, і є Ефект Мішалова.
