Перебуваючи в Німеччині, президент Росії Володимир Путін скептично висловився про перспективи входження України до Європейського Союзу. «Якщо Україна увійде до Шенгенської зони, буде певна проблема. Адже там, в Україні, живе, наскільки мені відомо, не менш як 17% російського населення. Це ж розділення народу! Це нагадує розділення Німеччини на Східну й Західну!» — сказав Путін. У рамках його візиту до ФРН було підписано велику угоду між російським «Газпромом» і німецьким хімічним концерном BASF. Наслідки цієї угоди для України й можливий ефект вiд висловлювань Путіна ми попросили прокоментувати відомого німецького політолога, директора програм Росії та СНД Німецького товариства зовнішньої політики Александера РАРА.
— Вважаю, що такі висловлювання Путіна в Німеччині є контрпродуктивними. Дослідження громадської думки, нещодавно проведене однією французькою організацією, свідчить, що більшість західних європейців бажають бачити Україну в Європейському Союзі. І вважаю, що більшість західних політиків мусять це враховувати. Заяву російського президента про те, що Україну не варто приймати до ЄС, тут трактують як нападки на результати помаранчевої революції, на демократичний рух у самій Україні, як спробу проявити імперську політику, що в Західній Європі всіх, звісно, дуже лякає.
Нині у Німеччині громадська думка щодо євроінтеграції України дещо охолола, але не настільки, щоб говорити про катастрофічний негатив. У січні цього року 62% німців виступали за входження України до ЄС, сьогодні цифри коливаються між 40—45% — просто об’єктивно спала «помаранчева» інформаційна хвиля. Але багато залежить від самої України, від того, наскільки вона просуватиметься шляхом демократії. Не думаю, що візовий скандал, який триває, спровокував якісь сильні антиукраїнські настрої в Німеччині. Можливо, лише на примітивному, низькому, побутовому рівні... Насправді візовий скандал — це типова боротьба за владу в політичній еліті Німеччини. Найпопулярніший за останні десять років політик, міністр закордонних справ Йошка Фішер, досі не давав ані найменших підстав для критики. А тепер опозиція все б’є і б’є по ньому, використовуючи його помилкове рішення роздавати візи на всі боки. Але вважаю, що скандал вщухне вже до літа цього року.
Особливо наголосив би на іншому. На наших очах в Європі розвивається нове геополітичне протистояння через енергетику. З одного боку, Німеччина й Росія з дивною швидкістю домовилися про те, щоб усе ж таки будувати газову трубу через Балтійське море з Росії до Німеччини, в обхід Польщі й України, що турбує всіх. Саме канцлер Шредер насамперед виступає за підключення Росії до європейських енергетичних ринків і таким чином «заштовхує» Росію до Європейського Союзу. Цю політику Шредера підтримує один лише президент Франції Ширак. Водночас проти такого енергетичного альянсу виступають чимдалі більше інших країн. Вважаю, візит Ющенка до Польщі можна характеризувати як противагу цій політиці. Ющенко в Німеччині зрозумів, що, можливо на відміну від деяких фірм, Шредер особисто не хоче купувати через Україну узбецький та туркменський газ, оскільки він вибудовує всю свою стратегію на путінській Росії. Нинi Ющенко з Квасневським починають дедалі активніше розігрувати ідею ГУУАМ як противагу німецько-російському газовому альянсу. Гадаю, за підтримки США ГУУАМ зміцнюватиметься, буде здійснено спробу якнайшвидше вибудувати альтернативні транспортні потоки для нафти й газу з Каспійського регіону в обхід Росії. Для цього, звісно, треба буде якимсь чином домовитися з Іраном, збудувати дуже складну гілку через Каспійське море, з Казахстану до Азербайджану. Але, очевидно, ГУУАМ зараз настільки зміцнюється, що ця ідея може дуже швидко спливти.
Таким чином, в Європі з’являються два конкуруючі енергетичні альянси. Йдеться про величезні гроші, про енергетичну безпеку Заходу в XXI столітті, про те, підключати Росію до Європи або ж все-таки залишати її на дистанції. Всі ці питання мають колосальну вагу й нині визначатимуть долю Європи. На наших очах розгортається новий сценарій, який почався зокрема через помаранчеву революцію в Україні. Можливо, він приведе до бажаної диверсифікації енергетичних потоків зі сходу на захід, але водночас може призвести до дуже серйозних конфліктів, яких в Європі, звісно, ніхто не хоче.
ДО РЕЧІ
Через п’ять років усі західні республіки колишнього СРСР увійдуть до НАТО й рухатимуться до зони тяжіння Євросоюзу. Таку думку висловив заступник директора Інституту Європи РАН Сергій Караганов, повідомляє РІА «Новости». Він зазначив, що головною проблемою російської політики на європейському напрямі є відсутність у Росії стратегічного бачення в загальноєвропейському контексті. За словами Караганова, «у зв’язку з відсутністю стратегічної мети ми приречені на відступи, односторонні поступки, часто не лише невигідні, а й шкідливі». На думку експерта, все це нагадує «політику пізнього Горбачова або раннього Єльцина — Козирєва». «Якщо Росія не змінить свою політику, то може стати ще незалежнішим центром, ніж могла б собі дозволити. Причому не центром сили, а центром слабкості», — зазначив політолог. На думку Караганова, «необхідно зосередитися на підготовці великого договору «Росія — ЄС», який змінить Угоду про партнерство та співробітництво від 1994 року». Головне, на думку експерта, — «Росії необхідно визначитися, чи хочемо ми бути з Європою або ж ми хочемо залишитися одні з населенням, що зменшується».
