Близько третини громадян України — чотирнадцять мільйонів
— не є українцями, а представниками близько 130 інших національностей.
Так звані «національні меншини» є важливим чинником внутрішньополітичної
стабільності та громадського спокою в державі.
На запитання кореспондента «Дня» Віталія КУКСИ відповідає
голова Державного комітету у справах національностей та міграції Микола
РУТЬКО.
— Те, що Україна — держава багатонаціональна, загальновідомо.
Скажімо, лише в Чернівецькій області живуть представники 69 так званих
«національних меншин». До речі, нічого образливого в терміні «національна
меншина» нема. Це загальновживаний термін, котрий, по-перше, дає кількісну
характеристику групи людей. Він вказує тільки на те, що представників певної
національності менше, ніж представників титульної нації, тобто тої, що
дає назву країні. Взагалі, поняття «нація», «народ», «народність» вводились
у радянські часи дещо штучно і робили більші за кількістю національності
більш привілейованими. Законодавство також визначає «національну меншину»
як людей, що усвідомлюють свою національну належність, мають спільні громадські
та культурні інтереси.
— Чи гарантує українська законодавча база задоволення культурних
та духовних потреб національних меншин?
— Державний комітет у справах національностей та міграції
— орган, що реалізує державну політику в цій галузі. Конституція України
передбачає рівність прав громадян незалежно від національності а, також
право громадян будь-якої національності на задоволення своїх культурних,
духовних потреб. У своїй роботі ми керуємось також Законом України «Про
національні меншини» та Концепцією державної етнополітики. Зараз на розгляді
у Верховній Раді знаходиться проект закону «Про зміни та доповнення...»
до наведеного акту. Разом із нами працює Рада національних товариств, очолювана
Іллею Левітасом. Працюють 23 національні громадські організації всеукраїнського
статусу та багато регіональних та місцевих. Українським законодавством,
до речі, передбачено бюджетне фінансування роботи національних товариств.
На жаль, фактичний обсяг цього фінансування зовсім недостатній. З початку
року Комітету для фінансування національних програм не було виділено ані
копійки.
— До чого може призвести збереження такої ситуації?
— Недостатнє фінансування ставить під загрозу зриву багато
заходів, що їх організують національні товариства. Серед них — програма
«Українська діаспора напередодні ХХI століття», фестиваль телевізійних
програм національних меншин «Україна — рідний край», та багато інших. Національні
товариства та інші громадські організації отримують деяке фінансування
з країн, титульні нації котрих вони презентують в Україні, але без бюджетних
коштів свої плани їм здійснити складно, нашої «моральної підтримки» для
цього недостатньо. Хоча в світі існують й інші підходи, наприклад, в США
поняття «національна меншина» офіційно не визнається, а задоволення їхніх
культурних потреб — справа самих меншин. Більш того, національні меншини
більше прагнуть там до асиміляції, ніж до самовизначення.
— Які політичні тенденції притаманні національним групам
в Україні?
— Чотирнадцять мільйонів громадян України, погодьтеся,
значна політична сила. Вона, зрозуміло, буде залучатися до виборів. Очікується,
що значна частина росіян, наприклад, голосуватиме за того кандидата в Президенти,
який виступатиме за посилення інтеграційних процесів з Росією. Керівництво
держави має усвідомлювати — якщо ми не звернемо національні меншини до
злагоди, якщо не залучимо їх до української політичної нації, тобто до
громадської, історичної та суспільної спільноти — матимемо потужний дестабілізуючий
внутрішньополітичний фактор.
— Чи актуальна для України проблема міжетнічних конфліктів?
— Нема, мабуть більш тонкої сфери, ніж міжнаціональні відносини.
Багато хто з політиків, журналістів та інших діячів вважає себе фахівцем
в них і робить часто необдумані заяви. Завдяки цьому міжетнічна та внутріетнічна
ситуація нагадує часом снігову грудку. Як, наприклад, інколи буває у Кримський
Автономії, де російськомовна «нацменшина» становить більшість. Можна згадати
також нещодавній інцидент, пов’язаний із «закриттям» румунських шкіл на
Одещині. Інколи досить напружена ситуація складається і всередині деяких
меншин. Існують громади однієї національності, які конфліктують між собою.
Інколи ці конфлікти є відгуком подій на історичній батьківщині. Така ситуація
може призвести до ескалації і міжнаціональної напруженості. Запобігання
міжнаціональним та внутріетнічним конфліктам в Україні також входить до
завдань Комітету.
До речі, у своїй роботі ми користуємось статистичними даними
перепису населення 1989 року. Тому кількість представників тієї чи іншої
національної меншини ми знаємо зараз дещо приблизно. Уточнити ці дані інколи
дає змогу аналіз міграційних процесів, наприклад, повернення депортованих
народів. Чекаємо результатів нового перепису, який повинен відбутися через
три роки.
— Чи бере участь очолюваний вами комітет в міжнародному
співробітництві?
— Наш комітет веде широкий обмін досвідом з аналогічними
органами інших країн, наприклад, з не менш багатонаціональною Росією. Між
нашими державами укладено цілу низку угод про співробітництво у забезпеченні
прав осіб, що належать до національних меншин. Підписана, наприклад, міжвідомча
угода між нашим комітетом та Міністерством регіональної та національної
політики РФ. Вона зафіксувала паритетне ставлення до українців в Росії
та росіян в Україні. В Угорщині, наприклад, робота з українською діаспорою
є одним з найважливіших зовнішньополітичних пріоритетів.
ДОВIДКА «ДНЯ»
Згідно з «Етнічним довідником», виданим два роки тому Комітетом
у справах нацменшин спільно з Інститутом етнічних, регіональних та діаспорознавчих
студій та Центром етносоціологічних та етнополітичних досліджень Інституту
соціології, за станом на 1989 рік в Україні мешкали представники 128 національностей.
Крім титульної нації — українців, яких на той час було 37 мільйонів 419
тисяч, 11,4 мільйона росіян та 440 тисяч білорусів, найбільші «меншини»
становили 342,5 тисячі молдаван, та 234,4 тисячі болгар. Досить значними
є спільноти євреїв — 486 тисяч, поляків — 219 тисяч, румунів — 134 тисячі,
греків — 98,6 тисяч, та угорців — 163 тисячі. Кількість кримських татар
становила тоді 47 тисяч, зараз вона зросла до 250 тисяч. Значну діаспору
становлять і 86,9 тисячі просто татар. Майже вдвічі — з 37,8 тисяч до 75
тисяч зросла за останні дев’ять років кількість німців. Не меншої уваги
потребують культурні інтереси й представників найменших національних меншин,
здебільшого народів Півночі та Сибіру. Повноправними громадянами України
1989 року були 10 нівхів та 10 негідальців, 9 іжорців, 8 кетів, мова яких,
до речі, не належить до жодної мовної сім’ї, 3 тофталари, 3 юкагіри, 3
ескімоси, 2 ітельмени, 2 ороки (не плутати з орочами, яких в Україні 19),
по одному енцю та нагасану. Вважали на той час Україну своєю батьківщиною
і представники титульних націй так званих «розвинених» країн. Крім згаданих
німців, це 1086 фінів, 729 іспанців (плюс 520 кубинців), 679 китайців,
316 італійців, 175 представників народів Індії, 168 французів, 80 шведів,
64 австрійця, 58 англійців, 44 голландця, 23 японця та 11 американців.
Розмаїття «українського інтернаціоналу» не буде повним без згадки 54,2
тисяч вірменів, 47,9 тисяч циган, 36,9 тисяч азербайджанців, 23,5 тисяч
грузинів, 20,4 тисяч чувашів, 20,33 тисяч узбеків, 19,33 тисяч мордвинів
11,3 тисяч литовців, 10,5 тисяч казахів, 9,1 тисяч чехів, 8,6 тисяч удмуртів
та 7,9 тисяч словаків. Як змінився етнічний «візерунок» української землі
— побачимо після 2001 року. Не хотілося б, щоб барв у ньому стало менше.
Основними тенденціями цих змін залишаються повернення депортованих народів,
повернення на історичну батьківщину...
№188 02.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
