Пояснюючи причини скорочення в недалекому майбутньому кількості команд у вищій лізі, наші футбольні функціонери наголошують здебільшого на тому, що гравці кращих українських клубів вищої ліги та збірних команд отримають додатковий час для відновлення сил і підготовки до відповідальних міжнародних матчів.
І майже не згадують про те, що за таких обставин у чемпіонаті загостриться конкуренція. Дійсно, конкуренція зросте. Проте аж ніяким чином не настільки, щоб наш футбол почав по-справжньому прогресувати і досить швидкими темпами наближатися до рівня в розвинутих країнах. Адже за умов незначного скорочення кількості команд залишиться «болото» — «золота» середина, в якій перебуватимуть команди, яким майже не гарантовано залишитися у вищій лізі і яким практично не «світитимуть» нагороди першості. Отже, напружуватись, тим більше, грати «через не можу» в кожному матчі, стимулів не залишається.
Щоб позбутися цієї вельми й вельми суттєвої вади, пропоную не лише скоротити кількість команд у вищій лізі, а й докорінно змінити формулу чемпіонату. Метою подібної трансформації має стати те, щоб у кожній грі кожна із команд відчайдушно боролася за перемогу, щоб не лише поразка, а й нічия сприймалися нею як серйозна невдача. А ще, щоб найсильніші з команд вищої ліги зустрічалися поміж собою протягом сезону не двічі, а значно частіше. Те, що зміни вкрай потрібні, доводять і результати виступів наших збірних та клубних команд на європейській арені (навіть київське «Динамо» грає набагато гірше, як раніше).
Наразі — до конкретики. Команд у вищій лізі, вважаю, має залишитися не 14, а 12, а чемпіонат проводитися у два етапи.
Команди поділяються на дві групи: по 6 у кожній. На попередньому, відбірному, етапі в кожній групі команди проводять ігри у два кола. У цьому надто короткому (всього 10 турів) і через те надзвичайно напруженому турнірі кожна з команд будь-що намагається посісти одне з перших трьох міць у своїй групі. Бо на «трійки» чекає різна доля: кращі шість команд (по три з кожної групи) в турнірі «Еліта» змагатимуться за нагороди чемпіонату й путівки на європейські кубкові турніри. Але гратимуть на цьому етапі не у два кола, а в чотири. І тоді всі 20 турів ми спостерігатимемо матчі, виключно на кшталт «Динамо» — «Кривбас», «Шахтар» — «Карпати» тощо. Високе напруження ігор забезпечуватиметься на попередньому етапі й тим, що, як мінімум, у п'яти із шести команд кожної групи надія потрапити до заповітної «трійки» зберігатиметься до останнього туру, як і загроза до неї не потрапити; на завершальному ж етапі кожне здобуте або втрачене очко наближатиме або віддалятиме команду від одержання нагород і путівок на європейські турніри.
Ось де команди виявлятимуть безкомпромісність, спортивне честолюбство, міру конкурентоспроможності, ось, нарешті, задля чого це й варто запровадити — задля підвищення класу українського футболу. А кількість матчів, які проводитимуть команди в одному чемпіонаті, залишається тією самою, що й нині — 30. Однак можна зменшити й до 26, якщо у фінальну частину команди входитимуть із тими очками, які вони набрали в зустрічах із двома іншими командами на попередньому етапі. Тоді у фінальній частині вони зустрічатимуться із цими двома командами не чотири рази, а двічі. А з командами, що ввійшли до фіналу з іншої групи, звісно, чотири рази. Тепер порівняймо, скільки ігор проводять поміж собою протягом одного сезону найсильніші команди вищої ліги нині і скільки проводитимуть, якщо мої пропозиції будуть запроваджені. Якщо вважати найсильнішими шість команд, то за умов збереження нинішньої формули розіграшу кожна з них, зустрічаючись із кожною зі своїх п'яти найсильніших суперниць двічі за сезон, загалом грає з ними 10 матчів, хоч би скільки команд брало участь у чемпіонаті. А за умови запровадження моїх пропозицій кількість цих ігор зросте до 24 або 20: чотири на попередньому етапі і двадцять або шістнадцять — на завершальному. І це із 30 або 26 матчів, що грає команда за сезон у першості! То чи є різниця?!... І ще. Припустімо, що на попередньому етапі «Карпати» потрапили до однієї групи з київським «Динамо», а згодом — до «шістки» найсильніших. Тоді ця команда на попередньому етапі зустрінеться з киянами двічі, а в завершальному турнірі — ще чотири рази або двічі, всього — шість разів або чотири рази. У наших умовах — це найкращий спосіб для підвищення львів'янами рівня своєї майстерності і підготовки до матчів із найсильнішими командами світу. Бо «Реал», «Баварія», «Русенборг» та інші із цієї «когорти», на жаль, не беруть участі в українському чемпіонаті.
Проте ми забули про ті шість команд, які не потраплять до числа найсильніших. Їм пропонується продовжити сезон у турнірі, який можна розігрувати за одним із двох варіантів:
а) як і команди чільної «шістки», вони гратимуть у чотири кола (турнір «За виживання»), розігруючи місця із 7-го по 12-те. Тим із них, які в підсумку займуть три останніх місця, наступного сезону доведеться виступати в першій лізі. Зрозуміло, що й у турнірі «За виживання» боротьба точитиметься «не на життя, а на смерть»;
б) до цієї «шістки» приєднуються шість кращих команд першої ліги, і у двоколовому турнірі «Надія» (22 тури) ці 12 команд з'ясовуватимуть, яким шести з них наступного року виступати у вищій лізі, а яким командам — у першій. У цьому випадку командам випаде зіграти за сезон по 32 гри.
Можливо, за умов запровадження другого варіанта дещо зменшиться напруження в матчах, але не набагато. Бо кожна із шести команд першої ліги, що виборола право участі в турнірі «Надія», намагатиметься довести, що й вона чогось варта, що і їй до снаги підвищитись у класі. До того ж інтенсифікується «кровообіг» між лігами (погодьтеся, це теж важлива обставина), а до футболу буде прикуто увагу набагато численнішої уболівальницької аудиторії.
Шість найкращих команд першої ліги визначатимуться за тим же принципом, що й у вищій лізі. Відмінність полягатиме лише в тому, що в ній гратимуть не 12 команд, а 18. Відповідно вони будуть поділені не на дві, а на три групи. З кожної групи до турніру «Надія» потраплятимуть по дві команди. Якщо ж у вищій лізі на завершальному етапі застосовуватиметься варіант «А», про який ішлося вище, то шість найсильніших команд першої ліги розігруватимуть турнір за схожим сценарієм: у чотири кола, визначаючи, яким трьом командам виступати у вищій лізі наступного року замість тих трьох, що змушені будуть перейти з неї до першої ліги. Решта 12 команд першої ліги у двоколовому турнірі з'ясовуватиме, яким чотирьом із них, як мінімум, наступний рік доведеться провести у другій лізі.
Щоб зрозуміти переваги запровадження розіграшу чемпіонату країни за формулою, що передбачає поетапність, звернімося до досвіду проведення змагань у Північній Америці, здобутки спортсменів якої на міжнародній арені загальновідомі. У хокеї, баскетболі, американському футболі тощо там панує поетапність. У кожному матчі кожен гравець кожної команди не просто намагається закинути шайбу у ворота або м'яч у кільце і намагається не дати зробити цього суперникові. Кожен чітко усвідомлює, що конкретно дають його команді і йому особисто здобуті очки і що означає їх втрата як з огляду на ті завдання, що стоять перед командою на цьому етапі змагань, так і в моральному та матеріальному плані. У європейському ж футболі все значно консервативніше і навіть примітивніше. Ну скажіть, будь ласка, за що веде боротьбу європейська команда на тому етапі першості своєї країни, коли стає зрозуміло, що ні нагород їй уже не здобути, ні перехід до нижчої ліги їй не загрожує. За всієї поваги гравця до вболівальників вимагати від нього за таких умов повної самовіддачі — це свята наївність.
На користь запровадження поетапного розіграшу першості хочу навести іще один аргумент. За такою системою проводяться всі найпрестижніші міжнародні змагання: континентальні турніри для клубних команд та чемпіонати континентів, світу, Олімпійські ігри для збірних. Запровадивши поетапну систему в чемпіонаті країни, ми допоможемо нашим гравцям упевненіше почуватися й на міжнародних змаганнях. А хіба кількість уболівальників на трибунах наших стадіонів не зросте?
Для загострення боротьби корисно внести корективи й до системи нарахування очок за результатами матчів. Якщо команда програла матч або він закінчився внічию, то очки відповідно нараховуються або не нараховуються так само, як і нині. А от якщо команда перемогла, то кількість здобутих нею очок має залежати від вагомості (або переконливості) тієї перемоги. Тобто якщо матч виграно з перевагою в один м'яч (1:0, 2:1, 3:2 тощо), то команді нараховується 2 очки, а далі за кожний м'яч (гол) переваги: додатково по 0,5 очка. Отже, за умов виграшу з перевагою у два м'ячі (2:0, 3:1, 4:2 тощо) команда здобуває 2,5 очка; три м'ячі (3:0, 4:1, 5:2) — 3 очки тощо. Зрозуміло, що в разі запровадження такого механізму нарахування очок кожна з команд будь-що намагатиметься якомога більше м'ячів забити і якомога менше пропустити. Діяти саме так вигідно навіть команді, яка в ході матчу безнадійно програє, для того, щоб суперник набрав якомога менше очок. Щоправда, таке нововведення можна буде запровадити лише тоді, коли ми викоренимо одне ганебне явище — договірні матчі.
Тож запровадьмо в себе таку формулу проведення чемпіонату країни, завдяки якій повністю розкриється потенціал наших гравців, нашого футболу. Пропоновані нововведення матимуть широкий розголос у світі, дадуть змогу в найстисліші строки підвищити клас українського футболу. Наш глядач піде на стадіон. Ми матимемо вагомі здобутки на міжнародній арені, піднімемо авторитет Української держави, більше поважатимемо самих себе.