На початку лютого нинішнього року група інвалідів-ліквідаторів аварії на ЧАЕС Житомирщини розпочала процедуру підготовки документів для звернення в Європейський Суд з прав людини. Привід — нарахування виплат на оздоровлення та деяких інших компенсацій. Суть справи в тому, що згідно зi статтею 48 Закону «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» за станом на минулий рік ці люди повинні були отримувати щорічно в залежності від групи інвалідності допомогу на оздоровлення: від 555 до 925 гривень і одноразові компенсації у зв’язку із втратою здоров’я — від 5550 до 11100 грн. (Ці виплати визначаються як кратні в певних співвідношеннях мінімальній заробітній платі і з нинішнього року мали б бути ще більшими). А в дійсності в першому випадку їм виплачують кожен рік, та й то із затримкою, допомогу від 21 грн. 50 коп. до 26 грн. 70 коп., і від 189 грн. 60 коп. до 379 грн. 30 коп. компенсації у другому. І це за умови, що реально вони часто не можуть, хоча це й обумовлено тим же «чорнобильським» законом, безкоштовно лікуватись чи отримувати безплатно необхідні ліки. Та ще останніми роками суттєво зменшились їхні можливості в отриманні безкоштовних або пільгових путівок для лікування в санаторіях. Чому так складається ситуація? А тому, що органи соціального захисту, через які проходять названі виплати, нараховують і виплачують їх, використовуючи положення законів про мінімальну заробітну плату, які щорічно приймає парламент, і постанову Кабміну від 26 липня 1996 року №836, в якій і вказані оті невисокі фіксовані суми. Не вдаючись поки до юридичних тонкощів, все ж слід зауважити, що з букви й духу законоположень про мінімальну зарплату витікає те, що повинен був зробити уряд: кожен рік у додаток до цих законів приймати нову постанову про згадані компенсації. Тим більше, що кожного року, особливо останнім часом, видаткова частина держбюджету, з якого вони виплачуються, збільшується. (Щоправда, це стосується не тільки «чорнобильських», а й усіх інших видів соціальних виплат). І ось найбільш настирні з ліквідаторів області вирішили оскаржити дії посадовців у судовому порядку. Допомогти їм взявся голова Житомирського міського відділення Міжнародного товариства прав людини Андрій Мельничук.
...Ліквідатор першої категорії, інвалід Микола Станішевський (у зоні зруйнованого четвертого блоку ЧАЕС він у складі інженерного полку працював у середині травня 1986 року) висловив «Дню» свої думки з приводу згаданої ситуації прямо: «Платити правильно ці компенсації нам ніхто не хоче. Вважаю, що закон на нашому боці, і я буду захищати свої права. Якщо треба буде, то до Європейського Суду дійду». У суді першої інстанції він отримав відмову щодо основних вимог, причому розглядала його позов суддя (прізвище її в даному випадку не має особливого значення), яка до того в аналогічній справі винесла рішення на користь «чорнобильця». (Потім вона пояснювала «Дню», що зробила це, оскільки апеляційний суд Житомирської області почав скасовувати подібні рішення.)
На момент написання матеріалу позитивні рішення стосовно своїх позовів і виконавчі листи на стягнення відповідних сум з управлінь соціального захисту отримали 45 чоловік, але більшості судді відмовили. Аргументи тих суддів, що підтримали ліквідаторів, передусім включають посилання на рішення Конституційного Суду відносно деяких законів, зокрема Закону «Про державний бюджет України на 2001 рік», а також на те, що згадана постанова КМ від 26.07.1996 №836 не має юридичної переваги над законом і не може його змінити. Також відсутність в достатньому розмірі виділених коштів не є підставою для відмови в задоволенні позовів ліквідаторів. Проте навіть по виграних останніми справах присуджених сум допомоги та компенсацій вони досі не отримали. У одній із офіційних відповідей деяким з них обласне управління юстиції висуває аргумент, що представникам державної виконавчої служби незрозуміло, з яких рахунків відповідних управлінь соцзахисту стягувати кошти на повний розмір допомоги і компенсацій. Тепер ліквідатори збираються судитися ще й з виконавчою службою.
Ось що з цього приводу говорить уже згаданий Андрій Мельничук, юрист за професією. «Ми вважаємо, що в даному випадку люди обмежені в праві на захист своїх інтересів юридичним шляхом. Звертаються до нас ліквідатори й із приводу неправильного нарахування пенсій або тривалої невиплати компенсацій за втрачене в забруднених радіацією районах житло, які вони до цього часу не отримали. А щодо позовів про згадані «чорнобильські» компенсації, то ми збираємося використовувати всі правові механізми, які існують у нашій державі, для позитивного стосовно «чорнобильців» вирішення цього питання. А в разі неможливості зробити це на національному рівні, доведеться звертатися до міжнародних інстанцій. І я оцінюю перспективу розгляду його в Європейському Суді з прав людини як сприятливу для ліквідаторів десь на 90 відсотків».
У свою чергу заступник начальника Головного управління праці та соціального захисту Житомирської облдержадміністрації Василь Павлюк запевняв «День», що цей орган і його підрозділи були б на боці «чорнобильців», оскільки повинні захищати інтереси громадян. Однак, за його словами, з огляду саме на закони про мінімальну зарплату та держбюджет, проводять нарахування як допомог, так і компенсацій згаданим вище чином, оскільки в разі помилки перевищення їхніх сум буде оплачувати той працівник, який його допустив. А судді, які виносили спочатку рішення на користь ліквідаторів, потім, на думку посадовця, розібралися в суті проблеми.
Взагалі схоже на те, що ми маємо справу з типовою, на жаль, ситуацією, коли за мотивами недостатності бюджетних коштів довгий час консервується ситуація з невиплатою в повних і досить суттєвих розмірах обумовлених відповідними законами соціальних виплат у вигляді різного роду допомог і компенсацій. (Окремого розгляду заслуговує питання, наскільки обґрунтованими були ті закони з економічного боку в момент їхнього прийняття. Однак вони були ухвалені й повинні виконуватись. Зокрема з огляду на конституційні гарантії). Причому стосується це, як вже вказувалось, не тільки «чорнобильців», але й інших вельми вразливих категорій наших співгромадян. І, як видно з вищевикладеного, вже знайшлись (наскільки відомо автору, не тільки на Житомирщині) люди, які досить успішно через суди доводять правову вразливість такої ситуації. І вона може загостритися, особливо у зв’язку із запланованою реформою соціальних виплат в напрямку встановлення адресної допомоги. Вже зараз Україна — в числі лідерів стосовно звернень своїх громадян до Європейського Суду з прав людини. Нині туди готуються направити свої позови «чорнобильці» Житомирщини. Проте якщо компетентні владні інституції вирішили, що краще буде, коли все більше громадян України оббиватимуть пороги судів, серед них і міжнародних, ніж виплачувати їм досить значні суми (судячи з деяких документів, справа виглядає саме так), то постає питання, наскільки точно прораховані соціальні та політичні наслідки таких підходів. І, схоже, стосується це не тільки «старих» законів — ситуація з новим пенсійним законодавством теж досить показова в цьому плані.
