Новий фільм знаменитого фінського режисера Акі Каурісмякі, показаний на кінофестивалі «Уїк-енд у Каннах», вражає вишуканою анахронічністю.
За змістом «Гавр» — про спільне добро і про віддяку за добрі справи. За формою це присвята французькому і взагалі класичному кіно: щемлива музика з підкреслено архівним глухуватим звучанням, сентиментальне забарвлення (але не наповнення) сюжету, зірка ранніх фільмів Годара та Трюффо Жан-П’єр Лео в ролі сусіда-донощика, головного героя звуть Марсель Маркс (у Марселі починається дія хрестоматійного фільму Годара «На останньому подиху», а брати Маркс — генії кінокомедії).
Ось у цій ретроспективній реальності, так само означеній дисковими телефонами, бакалійними крамницями та стереотипними багетами, раптом з’являється Інший — ця вічна проблема європейської ментальності — у подобі чорношкірого підлітка на ім’я Ідрісса, котрий намагається потрапити до своєї матері в Лондон.
Непроханий гість є викликом для знеособленого державного апарату, який спрямовує на дитину й на тих, хто їй допомагає, свою репресивну міць. Проти тиранії порядку постає змова добрих людей, у якій беруть участь і дрібні торговці, і суворий на вигляд служака-детектив.
Каурісмякі використовує прийоми, які в іншого кінематографіста виглядали б нестерпними жанровими кліше: від квітучої вишні в фіналі до образів вірної дружини чи вищезгаданого слідчого з капелюхом і вусами а-ля Еркюль Пуаро.
Логіка побаченого в інших фільмах підштовхує нас до заздалегідь визначеної розв’язки, але режисер віртуозно порушує всі правила: добро має винагороджуватися вже у цьому світі. Знов-таки, у менш талановитого автора такі повороти, такий надмір оптимізму чи емоційності виглядав би вульгарно — однак Каурісмякі врівноважує все це тонкою іронією, стриманою та переконливою грою акторів.
Тож маємо хай іронічну, але казку. Як у будь-якій гарній казці, відкритого повчання тут немає, а ось поживи для роздумів — скільки завгодно. Подібного без лапок гуманного мистецтва зараз не вистачає загалом у світі, надто ж на нашій травмованій нетерпимістю території, де будь-кого іншують за кольором шкіри, релігією, політичними переконаннями. Я бачив, як зворушив «Гавр» навіть переконаних расистів. Чи врятує світ хороше кіно — невідомо, а ось кілька пропащих душ таки витягне з мороку.
Автор дякує кінотеатру «Київ» за сприяння в підготовці матеріалу.
