Учора до Києва прибув Генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон. В одній зі своїх перших заяв він одразу констатував потепління відносин між Північноатлантичним альянсом та Україною після Празького саміту 2002 року. Генсек повідомив, що на початку грудня в Брюсселі відбудеться чергове засідання комісії Україна—НАТО, на якому обговорюватимуть стан виконання Києвом узятих перед Альянсом зобов’язань. Президент Леонід Кучма «засвідчив мені особисто свої наміри надавати всіляку підтримку та достатнє фінансування міністру оборони Євгену Марчуку для модернізації Збройних сил», — цитує слова Робертсона Інтерфакс—Україна. Генеральний секретар також сказав про запевнення Президента Леоніда Кучми не балотуватися на пост голови держави наступного року. «Президент Кучма сьогодні чітко говорив мені про те, що я (Робертсон) піду зі своєї посади в грудні, а він (Кучма. — Ред. ) із посади президента — наступного року», — зауважив представник Альянсу. Досить дипломатично він прокоментував одне з найбільш обговорюваних протягом останнього часу питань стосовно будівництва Росією дамби у напрямку українського кордону. «Президент Кучма проінформував мене про це, але проблема залишається на розгляд двох сторін для подальшого вирішення», — сказав Робертсон. Крім усього іншого, натовець звернувся до українського парламенту з проханням якнайшвидше ратифікувати меморандум про взаєморозуміння у використанні українських транспортних літаків. Він підкреслив, що НАТО прагне розширити співпрацю з Україною, зокрема, у сфері використання стратегічних літаків сімейства Анiв.
Прощальний візит в Україну лорда Джорджа Робертсона в ролі Генерального секретаря НАТО — своєрідний знак закінчення тієї епохи, коли сторони лише придивлялися до можливостей одна одної, встановлюючи крок за кроком відносини, що свідчили про поступовий, дещо, на перший погляд, повільний, але розвиток по висхідній. Саме лорд Робертсон був першим, хто сказав, що Північноатлантичний альянс готовий іти у своїх відносинах з Україною настільки далеко, наскільки готова сама Україна — зараз це вже у все ширших колах сприймається як щось природне, проте п’ять років тому це було ще зовсім не так очевидно. І, напевне, п’ять років тому рішення Ради національної оборони та безпеки України про розробку стратегії євроатлантичної інтеграції, ухвалене в травні минулого року, метою якої було б приєднання до НАТО як до механізму міжнародної безпеки, зустріло б зовсім інший міжнародний резонанс. Сьогодні, попри те, що Київ навряд чи може похвалитися значною міжнародною підтримкою на цьому шляху (сьогодні прямо про неї говорять лише Вашингтон і Варшава), немає й заперечення того, що в принципі, за умов досягнення Україною певних стандартів, це може відбутися досить швидко. Водночас українське керівництво практично перестало розділяти між собою напрямки європейської та євроатлантичної інтеграції, але поки що це триває переважно на рівні декларацій.
Уже цього року була помітною активність навколо розвитку відносин між Україною та Альянсом — зокрема, міжнародна травнева конференція у Вашингтоні за участю міністра оборони США Дональда Рамсфельда та його колег з країн-членів НАТО, помічника президента США з національної безпеки Кондоліззи Райс вважається чи не одним з поворотних моментів у відносинах. На той час, до речі, ще не було ухвалено рішення про участь української бригади в складі міжнародних стабілізаційних сил в Іраку, яке саме по собі було розцінене як таке, що мало надзвичайну важливість для розвитку відносин не лише зі Сполученими Штатами. Навряд чи варто при цьому забувати, що минулий рік був чи не найважчим для українських позицій на міжнародній арені з огляду на порівняно м’яку, але справжню дипломатичну ізоляцію, що виникла внаслідок спочатку «касетного», а потім і «кольчужного» скандалів.
Нещодавно в Україні побував помічник Генерального секретаря НАТО з питань оборонного планування Джон Колстон, який заявляв про дуже добрі враження від того, як в Україні налаштовані проводити реформи. Частим гостем у Києві став голова Американського комітету НАТО (впливової неурядової організації, діяльність якої спрямована на промоцію розширення Альянсу) Брюс Джексон, за широкої підтримки якого відбувалася підготовка до вступу в НАТО країн з «другої хвилі розширення». Отже, на недостачу уваги скаржитися було б явно недоречно.
Одинадцять місяців тому в Празі відбувся дуже важкий і дуже важливий для України саміт НАТО, під час якого було підписано два документи, що визначають суть відносин між Києвом і Альянсом: більш загального характеру План дій і Цільовий план на 2003 рік. Багато хто з західних політиків, зокрема лорд Робертсон, і експертів відзначав тоді, що, по-перше, обидва документи принципово можна вважати значним успіхом, оскільки вони декларують готовність України працювати над досягненням тих стандартів, які інакше називають європейськими та євроатлантичними цінностями — демократичний устрій, конкурентоспроможна ринкова економіка, свобода преси, військова реформа, спрямована на досягнення сумісності зі збройними силами країн-членів Альянсу; по-друге ж, успішне виконання положень цих документів може стати приводом до наступного кроку — застосування до України Плану дій з набуття членства в НАТО (Membership Action Plan), поглибленого політичного діалогу з питань вступу і, нарешті, запрошення до вступу, яке зазвичай відбувається на самітах Альянсу, та підписання протоколу про вступ. Стосовно останнього — президент Польщі Олександр Квасневський нещодавно заявив, що він сподівається, що підписання Україною протоколу про її вступ до НАТО відбудеться ще до завершення його президентської каденції (тобто протягом наступних двох років). У Вашингтоні подібних заяв поки що не робили, проте новий посол США в Україні Джон Гербст, як і його попередник Карлос Паскуаль, вже кілька разів заявив, що сприяння євроатлантичній інтеграції України є однією з найважливіших складових американської політики стосовно Києва. Отже, одна з цілей зустрічей Генерального секретаря НАТО з українським керівництвом — Президентом Леонідом Кучмою, прем’єр- міністром Віктором Януковичем, міністрами оборони та закордонних справ Євгеном Марчуком і Костянтином Грищенком — з’ясування стану справ щодо виконання Україною своїх зобов’язань.
Стосовно того, як сьогодні проходить українська оборонна реформа, дуже часто можна почути схвальні відгуки на адресу міністра оборони та його зусиль. Наскільки можна судити з висловлювань західних політиків і дипломатів, сьогодні в тієї команди, яка безпосередньо опікується проблемами євроатлантичної інтеграції — міністрів оборони і закордонних справ Марчука і Грищенка — є кредит довіри та бажання допомогти. Зокрема, в проведенні оборонного огляду (defense review), речі, вельми необхідної для визначення подальшої структури й чисельності збройних сил. Проте дуже часто відзначалося й відзначається, що не сама по собі військова спроможність буде головним моментом при прийнятті рішення щодо запровадження Плану дій з набуття членства для України. Зокрема, Угорщина, член НАТО з 1999-го, досі не може похвалитися тим, що досягла всіх необхідних військових критеріїв.
Виходячи з того, що з підписанням Плану дій і Цільового плану в Празі справа євроатлантичної інтеграції перейшла з розряду дипломатичних проблем до внутрішньополітичних, можна зробити безпомилковий висновок, що величезний акцент робитиметься на внутрішньополітичному розвитку країни. У даному випадку, безумовно, ще до Стамбульського саміту НАТО в травні наступного року, коли, як натякав, зокрема, посол Гербст, не буде виключеним питання наступних кроків у розвитку відносин між НАТО та Україною, від Києва очікуватимуть гарантій того, що вибори-2004 відбудуться чесним і демократичним шляхом. З огляду на те, що запрошеним до НАТО в Празі Болгарії та Румунії нагадують, що для них проблемою номер один залишається боротьба з корупцією, можна очікувати не меншої уваги в цьому питанні також до України. Стан політичних, економічних реформ, проблема впровадження цивільного контролю над збройними силами, адаптація законодавства і навіть проблема національних меншин, не кажучи вже про традиційно болісну для українського іміджу проблему свободи преси — це все те, що визначатиме рішення Стамбульського саміту, до якого залишилося трохи більше за півроку. Окрім того, варто згадати й іншу, надзвичайно важливу деталь: зобов’язання в плані скоординованої політики. Лише нещодавно припинили згадувати «македонську» проблему, коли розлючений Вашингтон вимагав від Києва дотримуватися обіцянок не продавати більше зброї Македонії. Навіть з огляду на те, що, можливо, завдяки українським поставкам, Македонії вдалося уникнути переростання конфлікту з албанською меншиною на війну. Можна пригадати й те, що ту ж саму Угорщину критикували 1999-го року за слабкий внесок у операцію країн НАТО проти Югославії — тут уже не бралися до уваги такі «нюанси», як, наприклад, численна угорська меншина в Сербії.
Потрібно пам’ятати й про те, що при всій позитивності нинішнього стану відносин за лінією Україна — НАТО, Україна не буде винятком із загального правила, яке полягає в тому, що кожна країна- аспірант, будучи визнана такою, повинна пройти через три-чотири річні цикли Плану дій з набуття членства. Ще один, надзвичайно суттєвий момент — підтримка суспільством намірів, декларованих керівництвом країни. Згідно з останніми опитуваннями, що проводилися влітку різними соціологічними службами, не більше ніж третина опитаних у різних регіонах країни вже зараз були б готові голосувати за вступ України до НАТО на референдумі. Для багатьох, особливо на Сході та Півдні, НАТО все ще постає агресивним блоком, для деяких — миротворчою організацією. Багато хто з опитаних навіть не чули, що, наприклад, Росія теоретично має набагато глибший і суттєвіший рівень відносин з НАТО у форматі «Двадцятки» (Рада Росія — НАТО), аніж сьогоднішня Україна. Завдяки практичній відсутності інформаційної та освітньої політики людям важко пояснити, що НАТО навіть зразка 1999-го року, періоду першої хвилі розширення на Схід і повітряної війни проти Югославії, і НАТО сьогодні відрізняються і за суттю, і за роллю, тим більше, що НАТО змінюватиме свої функції у напрямку формування дієвого євроатлантичного механізму безпеки найближчими роками. Людям також важко без інформаційної підтримки пояснити, що іракська війна не була війною НАТО і що саме в результаті цієї війни всередині Альянсу розпочалося глибоке переосмислення політики безпеки та функцій Альянсу взагалі. Не так давно «День» проводив опитування з приводу того, що робить місцева влада для кращого інформування населення про НАТО, про переваги та обов’язки його країн-учасниць. Відповідь майже у всіх респондентів була однаковою — нічого! Стереотипи минулого, активна інформаційна політика з боку Росії вплинули на те, що українці не сприймають, здавалося б, природні аргументи — участь у військово-політичному союзі, до якого входять найрозвинутіші європейські країни, США і Канада, сама по собі робить оборону дешевшою, допомагає набути позитивного міжнародного іміджу і, між іншим, допомагає залучити такі потрібні інвестиції й розвинути інфраструктуру.
Лорд Робертсон дуже часто повторював, що в розвитку відносин між Україною та НАТО все залежатиме не від слів, а від дій. Немає ніяких причин вважати, що новий Генеральний секретар НАТО, нідерландець Яап Хооп де Схеффер проводитиме іншу лінію. Лише конкретні дії дадуть можливість підкріпити те, що вже є реальністю: Україна має з чим входити до Альянсу, оскільки вона дійсно є не стільки споживачем безпеки, скільки її контрибутором (зокрема, через миротворчі операції у балканських країнах, які вже випередили Україну в черзі на вступ до Альянсу), а її унікальне геополітичне розташування може допомогти Києву зміцнитися в цій ролі. Брюс Джексон кожного візиту до Києва наполегливо вказує на важливість Чорноморського регіону і важливість України для НАТО саме з цього огляду.
Теза про шлях до Європи через НАТО, таким чином, має всі шанси стати реальністю — але, як завжди, за певну ціну. Ціна відома: корінні, і при цьому справжні, перетворення у всьому.
