1945 року такий собі Рафаель Лемкін, який сам себе називав абсолютно приватною персоною, котрий винайшов термін, створив концепцію та написав основний міжнародний документ стосовно того, що ми тепер називаємо геноцидом, писав: «Уся наша культурна спадщина — продукт внеску всіх народів. Ми зможемо краще це зрозуміти, якщо усвідомимо, як би збідніла наша культура, коли б так званим неповноцінним народам, наприклад євреям, засудженим Німеччиною на знищення, не дозволили створити Біблію або породити Ейнштейна та Спінозу; коли б поляки не змогли дати світу Коперника, Шопена, Кюрі, чехи — Яна Гуса та Дворжака, греки — Платона й Сократа, росіяни — Толстого й Шостаковича».
Зима й весна 1933 забрала мільйони приречених на смерть Сталіним українців, і серед них — інтелігентів, які дали своєму народу голос, самосвідомість і гордість за себе. Звісно, життя є життя, й життя однієї людини не може бути дорожчим і важливішим за життя іншої, але культурна спільнота — це ще й організм, у якому одні орють землю, другі шиють чоботи, а треті пишуть вірші. Автор цих рядків повинен зізнатися, що в деякому смислі він — націоналіст. Мій знайомий із Країни басків, Хав’єр Ормаєтхеа, нещодавно написав, що став націоналістом у п’ятнадцять років, але жодна нація не має права придушувати іншу, що народи, які відчули на собі тягар пригноблення, повинні намагатися допомогти один одному, й що з цієї причини він подав проект резолюції до Баскського парламенту і, через баскську делегацію, до Європарламенту про увічнення пам’яті про Голодомор 1932—1933 рр. Витоки цієї ідеї сягають XVII століття, до такого собі Йоганна Готтфрида фон Хердера, який не бажав бути фальшивим французом, не міг і не хотів говорити французькою без акценту, проте визнавав, що культура народів Африки не менш цінна, ніж культура європейців, які вважали, що мають право ними управляти. Українці мають власну традицію відродження Азії: вони допомагали нести найвищі культурні досягнення Європи народам, котрі мешкають поза цим континентом, але які були нічим не гірші й не кращі за них. Спадщина Миколи Хвильового, народженого з російським ім’ям Николай Фитилёв, належить, проте, українському народу, який завжди й скрізь вітав тих, хто прийшов до нього з добром.
Хто знає, скількох Шекспірів, Гете, Толстих, Достоєвських, Дворжаків, Міцкевичів могла б породити українська земля, якби не злочини сталінського періоду? Хто знає, наскільки євреї могли б збагатити нашу культуру, якби не Голокост? Я не народився українцем, але, здається, цей народ мене прийняв, і я разом із ним намагаюся зробити внесок у нашу національну культуру, через неї — в світову культуру й через неї — в загальну спадщину людства. Кожна душа — дорогоцінна, й кожна душа, несправедливо та передчасно позбавлена життя, заслуговує, щоб про неї пам’ятали. Ми стали тим, чим є, не в останню чергу завдяки пам’яті, завдяки історії дізналися, хто ми такі, а завдяки простому ритуалу — запаленню свічки в пам’ять про тих, хто жив до нас, ми можемо підтвердити ту єдність культури, що існувала до нас, і того її продовження, яке ми хочемо передати своїм нащадкам. Найпростіші і найзвичайнісінькі люди заслуговують анітрохи не меншого, ніж великі. Ми їх не забудемо.
