З часу прийняття керівництвом Європейського Союзу рішення про вироблення єдиної зовнішньої політики і політики в області безпеки для країн ЄС публічні дебати на теми визначення змісту цієї політики, взаємовідносин між ще не народженими європейськими збройними силами (прообразом яких повинен незабаром виступити Єврокорпус), НАТО, США стали частими і звичними. Прагнення Західної Європи до більшої самостійності непокоїть і навіть дратує політичний бомонд США, в той час як в країнах ЄС немає єдності думок з приводу того, чи повинен Євросоюз, набуваючи рис військово-політичного союзу, діяти паралельно США або ж стати лише більш автономною частиною створеної Вашингтоном трансатлантичної системи безпеки. Далеко не всі представники західноєвропейських політичних еліт вважають необхідною конкуренцію з США, наполягаючи на необхідності збереження післявоєнного трансатлантичного партнерства. Далеко не всі в США, як показали недавні дебати в американському Сенаті, мають уявлення про те, як взагалі варто було б ставитися до проголошеної Європейської оборонної ініціативи. Створюється враження, що для України найбільш вигідним був би розвиток подій, при якому партнери — ЄС і США — змогли б уникнути серйозних розбіжностей, але при цьому погодитися з тим, що саме Європа повинна відповідати за стан справ у себе вдома. У такому випадку у Києва з’являються шанси на активне підключення до загальноєвропейських інтеграційних процесів через створення єдиної системи безпеки і миротворчу діяльність. Цей погляд зустрічає розуміння у західних експертів, він, виходячи з інформації про останні контакти між Києвом та Брюсселем, зараз уважно вивчається в структурах Європейського Союзу. І в такому випадку Україна отримує можливість використати своє геополітичне положення, про яке так багато говорилося, з реальною користю і для себе, і для інших. Якщо, звичайно, спочатку провідним гравцям — США та ЄС — вдасться прийти до спільного знаменника у поставлених авторами статті основоположних питаннях. Однак не варто також скидати з рахунків активізацію Росії в Європі (чого варте тільки прагнення зіграти на побоюваннях європейців з приводу американських планів відносно ПРО). Істотно ускладнює «український шанс» і різноспрямованість внутрішньополітичних процесів в Україні та Росії. Якщо у нас влада ослаблена касетним скандалом, а стосовно геополітичних перспектив країни серед еліти — цілковитий плюралізм, то в Росії — навпаки, йде процес зміцнення влади, а еліта, як правило, виступає єдиним зовнішньополітичним фронтом.
Для тих, хто вірить в більш об’єднану Європу, більш тісна взаємодія з питань оборони представляється самоочевидно бажаною. Інші акцентують увагу на прагматичному боці, підкреслюючи, що держави — члени ЄС можуть досягнути в сфері зовнішньої та оборонної політики значно більшого, діючи разом, ніж кожен сам по собі. Прагматики наголошують на зростаючому числі зовнішніх викликів — на Балканах, в Середній Азії, в Африці або деінде, вимагаючи узгодженої відповіді на ці виклики.
Третій аргумент, на якому грунтується позиція деяких французьких голлістів і багатьох представників лівого крила в ЄС, полягає в тому, що Європі необхідна єдина зовнішня і оборонна політика для створення опору американській гегемонії. Ця антиамериканська точка зору, проте, не так широко поширена. Прихильники єдиної зовнішньої і оборонної політики ЄС вважають, що Європа, яка здатна сама потурбуватися про свою оборону, буде кращим партнером для Сполучених Штатів.
Збентеження та сумніви з’являються в даний момент через невизначеність можливих функцій Сил швидкого реагування (СШР), основного кроку в розробці єдиної політики у вказаних сферах. СШР, як говориться, повинні бути здатні виконувати так звані завдання «Петерсберга». «Процес мирного урегулювання» (одне з цих завдань) може охопити ще щось крім «Операції Альба», в рамках якої в 1997 році Італія ввела шеститисячний контингент сильних європейських військ в Албанію для придушення анархії, використання проти бунтівників в Сьєрра-Леоне, що чинять опір процесу підтримки миру, здійснюваному ООН, участь в конфліктах подібно до війни в Перській затоці. Оскільки уряди всіх держав — членів ЄС знають, що в доступному для огляду майбутньому Європа буде здатна здійснювати тільки скромні військові операції, зараз немає великого значення визначати, як будуть використовуватися сили швидкого реагування.
Америка повинна вітати збільшення ваги та почуття відповідальності за Європу, пов’язані з Силами швидкого реагування. Насправді, роль Америки в НАТО — цього майстерного механізму, за допомогою якого Америка зберігає з благословення Європи інституційний вплив на континенті, — поменшає. Адже НАТО стане системою, в рамках якої дві основні сили, а не одна велика сила і 18 більш дрібних, будуть координувати політику і реакцію на кризи. Виграш тут переважує всі незручності для американської свободи маневрування.
Збільшення оборонних можливостей Європи дозволить Америці доручити своїм союзникам турботу про більшість джерел нестабільності в самій Європі та за її межами. Більш того, додавання оборони до критеріїв, які повинні будуть задовольняти кандидати на вступ в ЄС, скоротить тиск на НАТО, пов’язаний з його розширенням. ЄС, прив’язаний до своєї власної оборони, хоч і не пропонує такі ж формальні гарантії, як НАТО, надає державам-кандидатам перспективу належності до істинного співтовариства із забезпечення безпеки.
У більш узагальненому принциповому значенні створення Європи, мирної та вільної, але в той же час єдиної, є найбільшим успіхом зовнішньої політики Америки другої половини попереднього століття. Для остаточного досягнення даної мети ЄС повинен стати повністю сформованим учасником міжнародних стосунків.
Отже, виклики, кинуті Сполученим Штатам спільною оборонною політикою Європи, переважно носять психологічний характер. У Європі, проте, ці виклики є справою волі й політичного лідерства, які не можуть виходити від комітетів. Нижче ми пропонуємо ряд інституційних і політичних реформ, що включають в себе: — об’єднання посад Кріса Патена, Уповноваженого Європейської Комісії із зовнішніх відносин, і Хав’єра Солани, Верховного Уповноваженого із зовнішньої політики ЄС, так, щоб від імені ЄС звучав один голос; — надання новому Комітету з питань політики та безпеки, розташованому в Брюсселі, більш високого статусу для об’єднання міжурядових та союзних сторін реалізації зовнішньої політики;
— встановлення загальноєвропейської мети для державних оборонних бюджетів, згідно з якою держави-члени будуть витрачати, принаймні 2% ВНП на оборону і 25% своїх оборонних бюджетів на закупівлю озброєння та науково-дослідні розробки в цій сфері;
— створення спеціального оборонного бюджету ЄС для фінансування єдиних дій, забезпечення можливостей і програм озброєння;
— створення Групи контролю з числа проектувальників із збройних сил, розташованої в межах секретаріату Ради міністрів, для координації тиску, що буде заохочувати поліпшення урядами військових можливостей своїх держав.
Повноваження для створення коаліцій, вимоги, щоб уряди укладалися в назначені терміни, створення підтримки чи прийняття на себе провини за помилки, повинні вийти від традиційного джерела лідерства — національної держави. Оскільки жодна з держав-членів ЄС не може забезпечити домінуюче лідерство, яким Сполучені Штати наділили НАТО під час холодної війни, Велика Британія, Франція і Німеччина повинні прийняти на себе цю роль в Європі. Якщо одна з цих трьох держав була б проти загальних дій, зв’язність та довіра до будь-яких здійснюваних кроків ЄС були б зруйновані. Але якщо ці три держави будуть рухатися уперед, вони будуть представляти волю більшості, якщо не всіх держав—членів ЄС.
Участь в цій групі спричиняє не владу для командування, а обов’язок здійснювати лідерство і вести за собою. Якщо ці три держави не зможуть досягнути між собою згоди під час кризи, Європа буде нокаутована, якщо їх сили об’єднані, Європа буде введена в справу. Таким чином, Велика Британія, Франція і Німеччина повинні почати думати про ЄС як про єдине ціле, несучи на собі найважчий тягар і беручи на себе основний ризик. Необхідно, щоб їхнє лідерство було неформальним, прозорим та змістовним. На жаль, на даний момент ніхто не готовий до вирішення цих незавидних, але неминучих завдань. Але зобов’язання, дані цими державами з проведення військової революції в Європі, просунуть їх ближче до виконання цих зобов’язань.
Проект Синдикат для «Дня»
P.S. Жилль Андреані, колишній глава групи планування МЗС Франції в 1995—1999 рр.; Крістоф Бертрам — директор Stiftung Wissenschaft und Politik (Фонд сприяння науці й політиці, найбільший в Німеччині центр з дослідження міжнародних відносин); Чарльз Грант — директор Центру Європейських реформ.
