Короткий погляд на передвиборні програми і заяви тих блоків і партій, які, очевидно, складуть більшу частину складу нової Верховної Ради, змушує визнати, що, на відміну від попереднього складу українського парламенту, по-перше, повинна проявитися тенденція до підвищення ролі парламенту у формуванні зовнішньої політики країни, і по-друге, більша частина політичних сил (включно навіть із комуністами, але за умови «після Росії») — не проти активізації співпраці з НАТО. Міра її, звичайно, різна — зараз більше голосів лунає за те, щоб у майбутньому замислитися над перспективами українського членства. Але у майбутньому, і не у військово-політичному союзі, а в механізмі трансатлантичної безпеки. Тема підвищення рівня співпраці України з НАТО є актуальною і в переговорах українських офіційних осіб з представниками Заходу останнього часу. Необхідність такого перегляду не відкидають і західні дипломати та експерти. В останні місяці стало очевидним спільне бажання і НАТО, і Москви знайти такі форми співробітництва, які б відповідали самому поняттю партнерства — починаючи з боротьби з тероризмом. Крім того, в листопаді на саміті НАТО в Празі буде оголошено про запрошення нових членів до Альянсу, до якого сьогодні входять дев’ятнадцять країн. Оскільки очікується, що серед запрошених будуть щонайменше одна балтійська країна, а також Румунія, Болгарія, Словаччина, це означає, що перед Україною стоїть завдання принаймні не втратити вже досягнутого рівня співробітництва, якщо вона дійсно бажає бути інтегрованою до всіх європейських та євроатлантичних механізмів, про що постійно заявляють вищі керівники держави. Відповідно, Київ мусить подбати про те, щоб відносини з ним не розвивалися в тіні розвитку відносин між НАТО та Росією, в тіні чергової хвилі розширення НАТО і не переходили до розряду декларацій, що сьогодні дуже характеризує відносини між Україною та Європейським Союзом.
Вже скоро, під час зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів НАТО в Рейк’явіку, в травні, як сподіваються в штаб-квартирі НАТО, буде презентовано так звану «двадцятку» НАТО—Росія, новий орган співробітництва, який мав би уособлювати зміни як у геополітичній ситуації, так і в політичній психології. Самміт НАТО в Празі в листопаді, як зараз говориться, повинен стати самітом не стільки розширення, скільки трансформації Альянсу — і на той час НАТО, очевидно, вже працюватиме з Москвою в новому форматі. «Двадцятку», розмови про яку розпочалися з грудня минулого року, пропоновану НАТО і Росії прем’єр-міністром Великої Британії Тоні Блером, тоді багато хто розцінив як можливу с пробу Заходу вмовити Росію не перешкоджати вступу балтійських країн. Публікації західної преси з цього приводу були різними. Зокрема, аналітик Центру дослідження конфліктів (Королівська військова академія, Велика Британія) Джеймс Шерр сказав «Дню», що, зокрема, публікація «Файненшл Таймс», в якій говорилося про можливість надання Росії права участі в прийнятті рішень, які стосуються самого НАТО, була «неакуратною». Росія, у свою чергу, не оприлюднюючи зроблених їй пропозицій, заявляє про їхню недостатність — проте не відкидає самої можливості домовитися по-новому. Заявку на членство Москва начебто подавати не збирається — проте експерти переконані, що дійсно йдеться про набагато більш тісну, ніж досі, співпрацю. Як «Дню» повідомили в Центрі інформації НАТО в Києві, позиція генерального секретаря НАТО лорда Робертсона полягає в тому, щоб Росія стала рівним партнером, брала участь у дикусіях і процесі прийняття рішень в окремих питаннях. Це — суть нового бачення, і це буде крок уперед. В НАТО переконані, що всі розбіжності до Рейк’явіка буде владнано. Між тим Основоположний документ НАТО—Росія, який так фактично і не працював, за змістом був набагато глибшим, ніж Хартія НАТО—Україна. Російські мас-медіа одночасно з дипломатичними зусиллями президента Путіна, як по команді, змінили тональність публікацій стосовно НАТО, що може бути ілюстрацією курсу країни в цілому. «Якщо процесові не можна протистояти, то його потрібно очолити», — так говорив «Дню» Сергій Караганов, один з ідеологів російської зовнішньої політики. У цій новій геополітичній ситуації (а геополітичне розташування сьогодні — фактично єдине, що Україна здатна запропонувати Заходу) можливо, варто було б прислухатися до рекомендацій Шерра: «Захід повинен мати різну політику стосовно України та Росії». На думку експерта, з цього погляду НАТО далеко попереду Європейського Союзу. Але різних стандартів бути не повинно.
Очевидно, для того, щоб не говорити про різні («подвійні») стандарти в цьому розумiннi, ще до зустрічі міністрів закордонних справ НАТО для України було б дуже важливо отримати від Альянсу формальне запрошення взяти участь в Празькому саміті. Це б, зокрема, створювало певний політичний простір, в якому можливо було б виробити новий документ, який би зазначив якісні зміни у відносинах НАТО—Україна. Ця тема була, зокрема, актуальною під час візиту до Брюсселя прем’єр-міністра України Анатолія Кінаха, цю тему піднімали і раніше, і пізніше експерти і мас-медіа. Єдиною на сьогодні країною, яка заявила про підтримку цієї ідеї, стала Польща. Представники НАТО постійно підкреслювали, що рівень особливого партнерства — дуже добрий, що за останній час покращився рівень виконання намічених заходів, що Україна робить дуже важливий внесок у миротворчість і у стабільність в регіоні. І все. Подібним чином висловлюються представники американського істеблішменту (показовим був телеміст з радником президента США з національної безпеки Кондоліззою Райс).
Рішення про запрошення України на празький самміт залежатиме від того, наскільки демократичними будуть завтрашні вибори, заявив, як повідомляє «Німецька хвиля», представник польської місії при НАТО. В штаб-квартирі НАТО ще не визначилися щодо запрошення України, за словами дипломата. Про це ж свідчила й відповідь речника НАТО Іва Бродера на питання «Дня» в середині березня.
І українські офіційні особи та чиновники, і експерти впевнені, що Хартія не задовольняє сьогоднішнім потребам з різних причин. Вона не містить повноправних гарантій безпеки. В ній не йдеться про боротьбу з тероризмом та інші радикальні зміни останніх місяців. Вона не передбачає чогось подібного до «асоційованого членства» — за своєю філософією пропозиції до Росії нагадують саме це. Хартія не обумовлює можливостей військово-технічної співпраці, спільних розробок та модернізації техніки. Хартія не передбачає створення такого механізму, при якому консультації з Україною в питаннях, що зачіпають її інтереси, були б обов’язковими (внаслідок ще й досі НАТО постійно нагадує, що не слід продавати зброї до Македонії, хоча Київ вважає питання вичерпаним). Зрештою, навіть те, що Бундесвер користується послугами української транспортної авіації, вже виходить за межі документу — і Київ хотів би практику такої співпраці розширити. Як і свою участь у операціях з попередження та врегулювання конфліктів (починаючи з пропозиції баз для тренування миротворців). Пропозицій щодо можливої співпраці — багато. Ситуація, що створюється в ці дні, вимагає перегляду формату відносин, впевнений багато хто в Києві. І Україна могла б значно більше, ніж зараз, додати до загальноєвропейської безпеки.
Отже, питання виборів набуло дійсно геополітичного виміру, і від того, наскільки об’єднаним буде новий парламент, наскільки працездатною і ефективною нова більшість величезною мірою залежатиме те, наскільки Україна збережеться в якості самостійного гравця, і наскільки важливою вона буде для Заходу. При тому, що контакти України з НАТО не переривалися навіть за найгірших умов, і жодних різких заяв Альянс не робив. Оскільки все свідчить про те, що геополітичним партнером Захід визначив Росію, від України вимагатиметься або стати частиною західної політики (що, до речі, намагається робити Путін), або ж — зменшити амбіції у відповідності з реаліями.
