Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Герої та феєрверки

Кореспондент «Дня» про Берлінський кінофестиваль
11 лютого, 2003 - 00:00

53 Берлінале почалося в усій пишноті кінематографічного кварталу на Потсдамер-плаці, з його немислимо футуристичними мультиплексами, тотальною ілюмінацією, захопленим завиванням публіки, яка щовечора споглядає ходу кінозірок до Берлінського палацу.

Десятиденному марафонові передував феєрверк — спеціальний показ свіжої кіноадаптації мюзиклу «Чикаго». Бродвейську феєрію на екрані відтворено добре, Ричард Гир, Кетрін Зета-Джонс та Рені Зелльвегер працюють з усіх сил. Однак і за формою, і за змістом «Чикаго» — справжнісінька бутафорія, атракціон, який за своїми прийомами вторинний щодо і «Кабаре» Боба Фосса, і кримінальних голлівудських комедій, і навіть «Тієї, яка танцює в темряві» Ларса фон Трієра.

Проте, гурмани незадоволеними не залишилися. У рамках ретроспективи Фрідріха Вільгельма Мурнау було продемонстровано пізній шедевр режисера «Табу» (1931 р.) — авторський варіант, не порушений правкою студії «Парамаунт», яка грунтовно відкоригувала стрічку перед виходом її в прокат. Вишукана чорно-біла любовна історія, що переростає на величну драму, стала справжнім відкриттям, підтвердивши, між іншим, що з появою звуку й кольору з кінематографа щезла часточка чаклунства, особливої чарівності.

Принаймні, три дні конкурсних показів, які відбулися потім (укупі з широкою Панорамою та 33-м Форумом), причин для захоплень не дали. І активно розкручуваний, але, власне, безбарвний і млявий «Соляріс» Стівена Содерберга, і масивний «Герой» Чжана Імоу продемонстрували торжество мейнстриму, настільки ж всепроникне, наскільки й безнадійне. Причому, у випадкові з Імоу тупик відчувається особливо гостро. Річ навіть не в тім, що автор витончених і пристрасних картин на зразок «Запали червоний ліхтар» чи «Червоний гаолян» перетворив свій новий фільм на набір акробатичних трюків, розбавлених міркуваннями про обов’язок і самопожертву. Імоу оспівав славу влади та героїзму в ім’я влади, діаметрально розгорнув смисловий вектор своїх більш ранніх фільмів. Тепер у нього стіни не давлять людей, позбавляючи їх розуму, але стають самі собою сенсом і втіленим розумом правителя, а молодість добровільно приносить себе в жертву становим, ієрархічним ідеалам — таким згубним для молодих героїв «Червоного ліхтаря» чи «Шанхайської історії».

Так чи інакше, внутрішня «ерозія» великого майстра, прикрита, безсумнівно, віртуозною майстерністю, — тема для окремої розмови.

Вичерпаність, певна втома почерку відчувається й у новому фільмі Алана Паркера «Життя Девіда Гейла». Режисер «Пташки» і «Опівнічного експреса» після тривалого затишшя спробував нагадати про себе, не більше й не менше, політичною драмою. Однак фільм, що оповідає про пригоди і самопожертви активіста боротьби проти страти, цілком провалено за сценарієм. Не допомагає навіть різноманітний, як завжди, Кевін Спейсі. Колізія з подвійним самогубством двох невтомних борців проти екзекуцій виглядає висмоктаною з пальця. А спроба компенсувати вади неймовірно пафосним фіналом також не вдається: зала в своїй масі залишається байдужою.

Судячи з усього, пошесть злободенності охопила багатьох. Чесним за задумом, якісним за виконанням виглядає «У цьому світі» Майкла Вінтерботтома. Роуд-муві про пару друзів-афганців, які пробираються через половину Євразії до Великої Британії, стилізована під документальну драму. «Стрибаюча камера» виглядає тут цілком природним, не надуманим прийомом. У фільмі є ритм мандрівки, розміреного бігу запорошених пустель за вікном вантажівки, як і співчуття до катастрофічної долі тих, кого преса звично іменує нелегалами.

На тлі більш-менш щирих інтенцій Паркера та Вінтерботтома значно програє Спайка Джонз, який свого часу здивував фантасмагоричною мелодрамою «Бути Джоном Малковичем». Його новий витвір — «Адаптація», який постійно відсилає до того ж «Малковича», уявляється претензійним і малоцікавим. Шарахання неудачливого, закомплексованого сценариста (Ніколас Кейдж) — самодостатні в гіршому значенні цього виразу, нічим не «зачіпляють» ні критиків, ні менш досвідчену публіку.

Поки що справжнім лідером конкурсу залишається інша інтелектуальна драма — «Годинник» Стівена Долдрі — картина з дуже винахідливою композиційною структурою та незвичайною Ніколь Кідман в ролі письменниці Вірджинії Вульф. Розповідь ведеться відразу в трьох часових планах. Життя й тексти Вульф химерно переплітаються з долями двох інших жінок із минулого й наших днів. До деякої міри, героїні Джуліан Мур і Меріл Стріп стають персонажами вже написаного Вульф роману. Їх годинники, їх час починають резонувати з часом письменниці; однак лише вона підтверджує хід часу своїм життям. Вада у фільму лише одна, можливо, й не дуже істотна для журі: всі основні переваги «Годинників» — суто літературні, сценарні, поза сферою дії суто кінематографічної мови.

І ще один сценарій завоював особливий успіх — скоріше, в німецької частини аудиторії. «Прощавай, Леніне!» (одну з ролей у ньому зіграла Чулпан Хаматова) — ця сентиментальна мандрівка до соціалістичного минулого Східної Німеччини, смішне й зворушливе прощання з НДР, яка пішла в небуття, країною піонерів і космонавта Зигмунда Єна… Мабуть, почуття німців у залі поділяло й багато журналістів iз колишнього СРСР — але аж ніяк не лише через ностальгію. Бо таке кіно дуже не завадило б усім нам — щоб також розпрощатися зі своїм минулим, сміючись і без надриву.

Нині Берлінале вступає в найактивнішу стадію. У Будинку світових культур стартував Табір талантів — збори молодих кінематографістів. Уже в найближчі два дні мають оголосити переможців короткометражного конкурсу. Попереду — прем’єри нових стрічок Клода Шаброля, Патріса Шеро і Спайка Лі.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: