Письменник та громадський діяч В. Винниченко у своїх спогадах колись писав: «Українську історію неможливо читати без брому». Цю думку підтверджують події другої половини ХVІІ ст. на теренах нашої країни.
Національно-визвольна війна під проводом гетьмана Б. Хмельницького проти польського панування досягла апогею. Татари, з якими був укладений договір про військову допомогу, виявилися ненадійними союзниками. Тож, аби не програти у визвольних змаганнях, Хмельницький змушений був шукати нового спільника. Про створення нового союзу було проголошено на Переяславській раді в січні 1654 року. Передбачалося насамперед приєднання Гетьманщини до Московії та спільні дії проти Речі Посполитої. Проте обидві сторони розглядали цю угоду зі своїх стратегічних позицій. Б. Хмельницький вважав це об’єднання за союз двох рівноправних держав (можливо, навіть тимчасовий), Москва ж, вірна ідеї «збирання ісконно руських земель», — як засіб поступового перетворення України на свою провінцію. Подальші події згодом показали справжні наміри росіян.
Б. Хмельницький надто пізно зрозумів «візантійщину» московської влади. Проте розпочав активні переговори зі Швецією та іншими сусідніми державами, аби уникнути московської експансії. На жаль, раптова смерть гетьмана у 1657 році не дала можливості реалізувати ці плани. Про її неприродний характер вже тоді почали говорити серед широкого загалу.
Смерть Богдана започаткувала в гетьманщині період, який історики слушно назвали добою Руїни. Козацька старшина, втративши авторитетного лідера, поринула у вир міжусобиць. Ніби передбачаючи такий розвиток подій, Хмельницький перед кончиною запропонував своєму оточенню обрати на гетьманську посаду свого сина Юрія. Вочевидь, тут проглядається його намагання перетворити Україну на спадкову монархію, обмежену козацькими демократичними порядками. При такій політичній системі, на його думку, гетьман мав бути символом єдності та суверенітету Української держави. Можливо, таким чином вдалося б уникнути міжусобних війн за найвищу посаду в країні. Проте Юрій не успадкував від свого батька ні політичних здібностей, ні вольового характеру — якостей керівника, які так були необхідні в розбурханій війною Гетьманщині. Гетьманом Юрій Хмельницький пробув лише місяць. «Для булави потрібно голови», — казали у народі. На жаль, молодий гетьманич цим критеріям не відповідав. Зважаючи на це, частина козацтва обрала новим гетьманом колишнього Богданового соратника, його генерального писаря Івана Виговського. На козацькій раді, яка проголосила його правителем Гетьманщини, не було представників Запорізької Січі, що мало, як покаже час, фатальні наслідки як для самого гетьмана, так і для його держави. Виговський добре розумів сутність московської політики щодо України. Тож вирішив реалізувати плани Б. Хмельницького щодо розриву з Москвою. З початком його гетьманування відновлюються таємні переговори зі Швецією та Кримським ханством. Такі дії, звичайно, були дуже вигідні московському уряду. Тому не без його підтримки в середовищі української старшини стала набирати силу опозиція. Спочатку проти Виговського повстав полтавський полк, а потім відмовилася визнати його гетьманом Запорізька Січ. Не маючи достатньо сил для того, щоб прийти до влади, опозиціонери звернулися по допомогу до Москви. В останньої таким чином з’явилися юридичні підстави відкрито втручатися в українську політику. Протягом багатьох століть таку тактику використовуватимуть потім щодо України й російські царі, й кремлівські вожді. Та поки що Московія не вдалася до активних дій, вона була зацікавлена в посиленні козацьких міжусобиць і в максимальному ослабленні Гетьманщини.
У травні 1658 року військо І. Виговського в союзі з кримськими татарами розгромило під Полтавою загони бунтівного полковника Мартина Пушкаря. В цій битві з обох сторін полягло близько 50 тисяч українців.
Перемога під Полтавою остаточно зіпсувала відносини гетьмана з Москвою.
Розуміючи, що наближається нова війна, Виговський активізує переговори з Річчю Посполитою. У вересні 1658 року у м. Гадяч була підписана угода, згідно якої передбачалося входження Гетьманщини під назвою Князівство Руське до складу нової федерації з Польщею та Литвою. Відповідно до угоди, Князівство Руське одержувало широкі автономні права та зберігало козацький устрій. Польща, ослаблена безперервними війнами, охоче пішла на такий договір, оскільки була дуже зацікавлена у збереженні України в складі своєї держави бодай на таких невигідних для неї умовах.
Москва, в свою чергу, добре розуміла, чим може обернутися для неї зволікання у подібній ситуації. І тому в кінці 1658 року російське військо на чолі з боярином Ромадановським відкрито приступило до реалізації її планів. Зустрівшись з московітами, на їхню сторону перейшла частина невдоволених політикою І. Виговського козацьких полків. Уже в квітні 1659 року нападники взяли в облогу Конотоп. Український гарнізон полковника І. Гуляницького кілька місяців мужньо стримував атаки противника, аж допоки в червні йому на допомогу не підійшли війська І. Виговського разом із татарами та поляками. Саме тут, під Конотопом, 350 років тому відбулася грандіозна битва, яка закінчилася блискучою перемогою українського війська. За підрахунками вчених, у ній полягло від 40 до 100 тисяч московських вояків та майже весь цвіт їхнього боярства. В полон до татар потрапили князі С. Пожарський та С. Львов. Такого розгрому Москва не знала з часів монголо-татарського нашестя. Переляканий цар Олексій разом зі своїм двором готувався до втечі. Проте його побоювання були даремними. Українці самі врятували Московську державу від остаточного розгрому. В той час, коли татари допомагали І. Виговському відстоювати Україну, кошовий отаман І. Сірко повів своїх запорожців на Кримське ханство. Татари в свою чергу кидають гетьмана напризволяще і, повертаючись додому, грабують українські села та збирають ясир.
Більшість українського населення слабо розумілася в тогочасній політиці. Чутки про те, що Виговський хоче знову повернути Україну під владу Речі Посполитої та відновити в ній польські порядки, остаточно зруйнували його авторитет. Від нього спочатку відійшли лівобережні полки, а на Правобережжі підняв повстання І. Богун. Частина ж промосковсько налаштованої козацької старшини знову підняла на політичний небосхил постать Ю. Хмельницького.
В такій ситуації, щоб не продовжувати братовбивчу війну, Виговський скликає козацьку раду і зрікається булави. Гетьманом знову обирають Богданового сина. Як покаже час, ці події відкрили шлях для подальшого поневолення України та розподіл її земель між сусідніми державами.
Стародавній римський історик Тацит висловив дуже мудру тезу: «Історія — вчитель життя!» Будемо сподіватися, що наше нинішнє керівництво держави та сучасна опозиція добре вивчили українську історію й нарешті зрозуміють, що власні амбіції та боротьба за булаву коштує надто дорого як для держави, так і для її громадян.
