З дитинства пам’ятаю малюнок у підручнику з історії Давнього світу: дрібні фігурки єгиптян піднімають величезну брилу на похилу площину за допомогою важелів, щоб побудувати своєму володарю Хеопсу велетенську піраміду. Людина слабосила, але важіль допомагає протистояти земному тяжінню, втіленому в кам’яній брилі.
Узявшись за цю статтю, згадав той малюнок з далекого дитинства. Дивним збігом обставин Компартія України, яка вже давно являє собою маргінальну політичну силу, неочікувано для себе й інших дістала важіль, який багатократно збільшує її вплив на суспільство. Без її голосів парламентська більшість перестає бути більшістю.
Нагадаю читачам телевізійну картинку з позаминулого тижня: опозиційні депутати після закриття засідання Верховної Ради проходять повз трибуну і кидають на підлогу тоненьку брошурку білого кольору. Скільки не звертався до знайомих депутатів, ніхто не мав брошури, яку роздавали комуністи, щоб вплинути на результат голосування щодо президентського законопроекту про Голодомор 1932—33 років в Україні. Однак брошуру все-таки дістав.
Ніколи я публічно не реагував на присвячені мені статті в комуністичній пресі. Пишуть їх люди мого віку, на яких я не маю морального права скаржитися, бо у минулому, вже майже потойбічному, поділяв їхнi погляди. Таким мене виховала радянська школа. Таким вона виховала все моє покоління, яке не зазнало масових репресій і не отримало від батьків інформації про дії радянської влади в сталінські часи. Випередивши інших учених у дослідженні Голодомору, я внаслідок цього змінив попередні погляди, що допомогло по-новому подивитися на історію радянської доби.
Переконаний однак, що на брошуру товариша Ткаченка слід зреагувати. Не можна дозволити, щоб мерці тримали за горло живих. Сталін, Каганович, Молотов, Постишев і всі інші організатори геноциду повинні залишатися у своїх могилах.
АРГУМЕНТИ ТОВАРИША ТКАЧЕНКА
Атакуючи людей, які в роки горбачовської перебудови почали знімати полуду з історії радянської доби (до таких «маніпуляторів свідомістю» віднесені Яковлєв, Познер, Коротич, Нємцов, Сванідзе, а з українців — чомусь тільки автор цієї статті), доктор філософських наук Г.С.Ткаченко проголошує, що суд історії повністю виправдав колгоспно- радгоспний лад. «Після руйнівного урагану «демократичних» (буржуазних) реформ, — стверджує він, — абсолютна більшість селян все сильніше відчуває ностальгію щодо колгоспного ладу і радянського способу життя» (с.18 брошури). Але дуже коротке в історичному часі життя колгоспного ладу містить у собі найбільш страхітливу в тисячолітній історії українського народу трагедію Голодомору. Чому вона стала можливою?
Ткаченко визнає наявність голоду. Оскільки голод був, а держава, на думку комуністів, його не створювала штучно, він робить спробу визначити причини загибелі мільйонів селян. Існували нібито два чинника: об’єктивний — недобір хліба внаслідок посухи і суб’єктивний — диверсії куркульства (с.12, 14).
У січні 1933 року Сталін здійснив у сільській місцевості України каральну акцію, яка полягала у вилученні всіх продовольчих запасів. Визначаючи причину провалу хлібозаготівель на січневому пленумі ЦК ВКП(б), він звинуватив українських селян у саботажі, а компартійно-радянський актив — у зраді інтересів партії. В його промові чітко вказувалося, що посухи в 1932 році не було, в провалі хлібозаготівель винні люди, а не погода.
Автор брошури міг не читати Сталіна, але доповідь С.Косіора на лютневому 1933 р. пленумі ЦК КП(б)У він таки читав, бо в іншому місці цієї брошури посилається на книгу, в якій вона друкувалася. Косіор підтверджував слова Сталіна, наводячи конкретні цифри врожайності за 1931 і 1932 рр. Отже, Ткаченку знайомий цей висновок.
Друге твердження Ткаченка звучить так: «Головна причина голоду на початку 30-х років минулого століття — диверсії куркульства» (с14).
Щоб зробити Голодомор наслідком диверсій, потрібно мати куркулів. В українському селі вони справді були, але в ході аграрних перетворень 1920—1923 рр. їх не стало. Суть цих перетворень полягала в ліквідації поміщицького та куркульського землекористування і зрівняльному перерозподілі сільськогосподарських угідь. Однак термін «куркуль» зник iз тодiшнього законодавства лише на короткий час. У 1925 році він знову почав вживатися. Владі потрібен був жупел куркульства, щоб нацьковувати бідняцькі верстви селянства на більш заможних і лякати незгодних з колективізацією загрозою розкуркулення. На початку 1930 року чекісти здійснили операцію виселення всіх куркулів на Північ. Та після публікації статті Сталіна «Запаморочення від успіхів» середняки з колгоспів вийшли. Щоб повернути їх назад, виникла потреба знову шукати куркулів. У 1931 р. куркулями оголошувалися ті, хто пручався, а якщо пручалися вже зовсім бідні селяни, то їх репресували як підкуркульників. Нарешті, в 1932—1933 рр. Сталін поставив завдання «більшовизації» колгоспів і назвав винуватцями саботажу куркулів, які нібито проникли туди. Ткаченко повторює те, що говорили під час Голодомору сталінські пропагандисти: селяни самі винні в тому, що голодують.
Коли ця теза звучить абстрактно, вона може викликати хіба що філософські роздуми: комуністи, як і Бурбони, нічого не забули і нічому не навчилися. Проте Ткаченко абстрактними роздумами не обмежується, а намагається довести їх конкретними прикладами з доповідної записки Новопсковського райкому КП(б)У Донецькому облпарткому від 5 квітня 1933 року. Ця записка міститься у збірнику документів, рекомендованому до друку постановою політбюро ЦК Компартії України від 26 січня 1990 року. Ілюструючи підступність «куркульських диверсантів», він цитує з цього документу такі перли: «в селі Олексіївка куркуль Трохим Нещерет помер від голоду, після чого у нього знайшли яму з кукурудзою. В селі Макартетино чоловік Олени Попової помер з голоду, діти лежать опухлі, а у неї знайдено 7 пудів кукурудзи, горох, соняшник тощо. У цьому ж селі у Семена Стрельцова, який заявив, що голодує, знайдено під час обшуку 8 пудів жита і 3,5 пуда кукурудзи» (с.13-14, стор. Збірника документів — 484—485).
Сталін вилучив, окрім хліба, все продовольство, нагромаджене селянами до нового врожаю, щоб придушити у зародку повстанський потенціал українського села. Після цієї акції селяни стали цілком залежні від держави, яка тепер охоче погоджувалася рятувати їх від голодної смерті. Однак П.Постишев, який прийшов на зміну Молотову в січні 1933 року, рятував тільки тих, хто виявляв згоду і мав фізичну можливість добросовісно працювати на державу в своєму колгоспі.
По-перше, терор голодом виконував подвійну роль: по- перше, запобіжника масових повстань в українському селі, які вже мали місце на початку 1930 року і змусили тоді Сталіна на кілька місяців припинити суцільну колективізацію; по-друге, зламати стихійний селянський саботаж, спричинений небажанням селян працювати в колгоспі за паперові трудодні. Перша причина ретельно приховувалася, а друга широко висвітлювалася в радянській пресі під специфічним кутом зору: мовляв, куркульський саботаж поставив країну на грань голоду, а тому він має бути зламаний будь-якими засобами, у тому числі за допомогою натуральних штрафів.
У сталінській акції вилучення всього наявного продовольства під виглядом хлібозаготівлі брали участь десятки тисяч відряджених з міста робітників, яким держава істотно скоротила хлібну пайку через «куркульський саботаж». У повальних обшуках брали участь під керівництвом чекістів десятки тисяч голодуючих незаможників. Вони мали свій відсоток від натуральних штрафів, якими обкладалися «боржники» по хлібозаготівлях.
Люди, які вилучали у селян продовольство, не уявляли собі ні масштабів, ні наслідків цієї пекельної акції, що розгорталася під керівництвом Молотова і Кагановича. Вони були переконані, що беруть участь у патріотичній справі подолання куркульського саботажу. Навпаки, керівний склад компартійно-радянського апарату в Україні розумів, що робиться. Хтось мав мужність чинити опір, хтось тікав у інші регіони СРСР, хтось з ентузіазмом виконував вказівки компартійної верхівки.
Український нарком землеробства А.Одинцов після поїздки в Уманський, Шполянський та Білоцерківський райони Київської області в офіційному звіті вказав: «Зростає свідомість людей, у тому числі голодуючих, і злість проти ледарів і злодіїв. Добросовісні колгоспники — за смерть від голоду ледарів і злодіїв». Політпрацівник Придніпровської дивізії, бійці якої також брали участь у сталінській акції конфіскації продовольства, в лекції картав селян за те, що вони не хочуть працювати в колгоспі, і при цьому додавав: «Від цього і голодують, проте у цьому ніхто не винуватий, нехай ледарі зважають на себе, їм треба нагадати гасло Леніна: «Хто не працює, той не їсть!» Ми знаємо, що не працюють буржуї, кулаки і ледачі. То нехай вони і не їдять».
Від подібних висловів — мороз по шкірі. Але функціонерів сталінського часу можна зрозуміти, тому що вони ходили по лезу ножа: не виконаєш вказівки центру — загинеш сам. Та хіба можна зрозуміти Г.Ткаченка, який ковтає цинічну блювотину райкомівських функціонерів? Що змушує керівників фракції комуністів вивергати цю блювотину на народних депутатів у сесійному залі Верховної Ради України?
Можна ще довго аналізувати зміст брошури Г.Ткаченка. Чи варто?
ДВА ЗАКОНОПРОЕКТИ
17 листопада ц.р. Верховна Рада повинна була розглянути внесений Президентом України законопроект про Голодомор 1932—1933 рр. Не склалося, не знайшли часу, були більш важливі справи...
Фракціям антикризової коаліції не з руки сваритися з комуністами, які у цьому питанні стоять насмерть. Тому фракція Партії регіонів внесла на розгляд парламенту альтернативний законопроект. Він до кожної коми повторює президентський, але різниться двома «деталями».
Якщо президентський проект в ст.1. називає Голодомор 1932—33 рр. геноцидом української нації, то депутатський — актом масового знищення людей, національною трагедією українського народу. Стаття 2 в обох проектах звучить майже однаково: «Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні є наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності українського народу». Різниця тільки в кінцевому слові, яке є в президентському законопроекті і відсутнє в депутатському «і забороняється». У повсякденному житті діє сформований ще Б.Єльциним принцип «Все, що не заборонено, є дозволеним». Це означає, що народні депутати дозволять авторитетом закону чинити наругу над пам’яттю мільйонів жертв Го лодомору, принижувати гідність українського народу...
Але й це не все. Брошура Г.Ткаченка вже стала фактом парламентського життя. Приймаючи свій проект, який не стане законом (бо Президент України його не підпише), депутати більшості виявляться солідарними з її змістом. Це буде найбільшою наругою над пам’яттю жертв Голодомору.
ПОЗИЦІЯ РОСІЇ
Питання про Голодомор як геноцид є не тільки предметом обговорення внутрішніх політичних сил. Існує ще один активний учасник дискусії — російський уряд. 13 листопада МЗС РФ опублікувало заяву, спрямовану, як підкреслювалося в ній, проти політизації теми голоду: «Имеющиеся на этот счет архивные материалы свидетельствуют о том, что массовый голод начала 30-х годов действительно во многом был обусловлен политикой тогдашнего руководства Советского Союза. Однако совершенно очевидно, что проводилась она не по национальному признаку». В заяві підкреслювалося, що трагедія забрала мільйони життів українців, росіян, казахів, представників інших народів Радянського Союзу, що вона є нашим спільним болем і спільною пам’яттю.
Складається враження, що заява МЗС РФ з’явилася у відповідь на резолюцію мітингу правих сил, які 7 листопада зібралися на Михайлівській площі у Києві і почали вимагати від Російської Федерації компенсації жертвам Голодомору. Але такі вимоги не повинні турбувати Росію. По-перше, кількість жертв Голодомору, які ще залишаються при житті, зовсім мізерна, тому що трагедію відділяє від нашого часу майже сім з половиною десятиліть. По-друге, Російська Федерація вважається правонаступником Радянського Союзу, але вона в принципі не може бути відповідальною за Голодомор в Україні — ні політично, ні юридично, ні морально. Під час утворення СРСР ЦК РКП(б) і Раднарком РСФРР були перетворені на загальносоюзні органи. Більшовицькі вожді не допустили появи в Москві російського компартійно-радянського центру, щоб не створювати конкуруючі політичні структури. Російській Федерації було дозволено мати лише слабосилий Раднарком, який керував обмеженим числом другорядних об’єктів. Тільки в часи демократизації політичного режиму при М.Горбачову російський радянський центр став повноцінним й одразу кинув виклик загальносоюзному центру. Такий же виклик кинула й Україна і реалізувати своє конституційне право на незалежність їй допомогла боротьба за владу в Москві між загальносоюзним імперським центром і єльцинською Росією.
Більшовицькі вожді в Кремлі були однаково безжалісні до людей всіх національностей, але репресії здійснювалися не тільки за соціальними, але й за національними ознаками. Вся сталінська доба переповнена відповідним доказовим матеріалом, нема сенсу наводити ті або інші всім відомі факти.
Чому ж російська сторона так різко і рішуче відкидає кваліфікацію Голодомору як геноциду? Позбавлені ґрунту заклики правих сил про моральне і матеріальне відшкодування жертв Голодомору російським урядом явно не при чому, хоч у російській пресі їм надається непропорційно велика увага.
Голодомор-33 не можна сприймати як одиничне явище. Конфіскація всього продовольства на селі та суцільне припинення українізації Кубані, шалені атаки на «зрадників» у компартійно-радянському апараті, «націонал-ухильників» у партії і уряді, «українських буржуазних націоналістів» серед інтелігенції, ґрунтовна чистка півмільйонної Компартії України — все це однорядкові явища. Кремль боявся України навіть у гамівній сорочці радянської державності та засобами превентивного терору намагався придушити український національний рух. Сталін винищував українців голодом та іншими репресіями не як представників етносу, а як громадян Української держави.
Судячи з усього, природу українського геноциду в Москві розуміють. Але визнати Голодомор геноцидом для російського уряду було б тотожним визнанню України як держави в період до 1991 року. Представникам Партії регіонів у парламенті слід добре пам’ятати, чи варто погоджуватися з точкою зору російської сторони. Всі зрозуміло, що законопроект про визнання Голодомору геноцидом не матиме будь-яких наслідків стосовно кого б то не було. Його не можна розглядати як недружній крок щодо Росії. Але закладена в ньому історична оцінка відповідає національним інтересам. І, навпаки, відмова від такої оцінки суперечить національним інтересам України, одночасно відповідаючи імперським інтересам Росії, якщо вони у неї є. Не думаю, що російський уряд ствердно відповість на запитання про наявність у нього імперських інтересів.
